Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Але таких принижень, звичних для раба, Ігор в половецькому полоні не зазнавав. Тим більше в Кончака, друга-приятеля свого.
Щоправда, викупивши його, Кончак привіз полоняника у свій стан мовби в ранзі раба. Невольника, який стає власною річчю у свого пана.
Більше того. Відомо, що в якості стражів з наказу Кончака до полоненого руського князя було приставлено аж 15 – щоправда, рядових – воїнів. Стерегли, виходить, добре? А ще 5 юнаків, але вже із знатних родів. Щось на кшталт західноєвропейських пажів. Бо полоняник все ж таки князь. Рівний ханові за статусом. Чи, може, навіть, і вищий за нього.
На цьому обмеження й завершилося. А втім, яке обмеження? Все це так, для людського ока, для красного слівця – стражі. Ігор по суті перебував в гостях у впливового і могутнього верховного хана Куманії – як його особистий гість. А 15 рядових воїнів, приставлених до нього, швидше були охоронцями. Аби ніхто бува з половців не вчинив що-небудь лихого руському коназу. Та й почесно для такого гостя мати персональну сторожу. А 5 юнаків із знатних сімей по суті прислужували йому, адже бранець теж із знатного роду. Бо до простих рабів знатних не приставляли.
Ігор був вільним у стані Кончака і воля його нічим не обмежувалася. Ба, він навіть їздив на полювання. Втративши дружину, князь у стані ворогів потішався з нудьги ловами. З яструбом ловчим, що його виділив йому Кончак.
Про це й у літописі Руському мова йде:
«Половці ж, поважаючи його (Ігоря – В.Ч.) як воєводу, не чинили йому утисків, тільки приставили до нього п’ятнадцять сторожів із синів своїх та володаревичів п’ять, так що їх усіх двадцять. Але волю вони йому давали, де хотів, там він їздив, і яструбом діяв лови, а своїх слуг із п’ять чи шість із ним їздило. Сторожі ж ті слухалися його і поважали його, і де він посилав кого – не перечили, робили звелене ним. Попа теж він привіз був із Русі до себе із святою службою: не відав-бо він Божого промислу і думав, що там йому довго бути. Та вибавив його Господь через молитву християнську, тому що многі за ним печалилися і проливали ж сльози свої за нього».
З Кончаком, тоді вже старшим ханом Половеччини, хоч не всі хани йому й підкорялися – хоча б той же Кзак, – Ігор Святославич під час свого перебування в полоні зустрічався чи не щодня – за бажанням половецького владики. Хан постійно запрошував руського коназа і майбутнього свата – до того йшлося, – до свого розкішного шатра, що заміняло йому терем руських князів. Воно було таким просторим, що хоч конем у ньому гасай.
Посередині, під отвором для диму вгорі, у який за світла заглядало сонце, а за темряви – рясні зорі, постійно, не затухаючи ні вдень, ні вночі, – навіть у найбільшу спеку, – горіло багаття, що його хан ласкаво називав багаттячком. Він любив вогонь і завжди, як випадала нагода, сидів біля нього, невідривно дивлячись у полум’я – і що він там бачив? – та підгодовував своє багаттячко хмизом, – у шатрі його були цілі в’язки – за цим слідкував довірений чоловік хана, його шатровий.
Коли б Ігор, поминувши пильну охорону, яка бовванами день і ніч стояла біля шатра, особливо біля входу, де горіли очищувальні багаття, що позбавляли тих, хто йшов до хана, лихих намірів, не прийшов до владики, той завше сидів біля свого багаттячка на схрещених під собою ногах у червоних сап’янцях, розшитих сріблом та коштовним камінням. Похитуючись з боку на бік, чомусь сумовито намугикував теж сумних і тягучих половецьких пісень… Або щось сам із собою бурмотів, швидко і нерозбірливо. Як казали, спілкувався з духами свого роду. Каптан на ньому теж був розшитий сріблом-золотом і коштовним камінням, на голові – шапка з лисячого хутра, оздоблена так, що аж спалахувала проти сонця, на поясі висів кинджал. З ним хан не розлучався ні вдень, ні вночі, коли спав, а ще дорога, вицяцькувана золотом шабля.
Це був низькорослий, але широкоплечий і вельми натоптуватий вузькоокий кочовик, з великим круглим лицем. Воно було половецьким, себто жовтим, волосся мав біле. Під носом – скручені волосинки, що слугували за вуса, на підборідді такі ж рідкі волосини слугували за бороду. Очі – примружені до вузьких щілин – наче він посміхався чи вдалину дивився, що залита сонцем.
Як Ігор з’являвся в шатрі і легеньким покашлюванням нагадував про себе, хан не обертаючись кидав:
– А-а, руський коназ і мій сват? Проходь, сідай (показував на простелені хутра, на яких уже повно було наїдків та напоїв, здебільшого кумису чи молочної горілки). – Як там наші діти? Кажуть, і не розлучаються? Моя хатунь так і прилипла до твого нащадка, князя Володимира. Та й він, кажуть мені, не байдужий до моєї дівки, славної Кончаківни. То постаємо сватами, га? До цього йдеться.
– Постаємо, хане, постаємо. Гарна твоя хатунь. Та й мій княжич не ликом шитий. Чому б нам і не бути сватами.
– Тоді сідай та як свати й вип’ємо. Як-не-як, а вже майже родичі, га?
Ігор сідав, теж на схрещені під собою ноги – навчився тому в степовиків – і починався обід та неспішна бесіда двох приятелів, діти яких ось-ось поберуться.
– Коли між молодими лад і подобаються вони одне одному, заважати не будемо, га?
– Не будемо, – охоче погоджувався Ігор, із задоволенням п’ючи хмільний напій з молока. – Коли мій син для твоєї хатуні ладо – то чого ж, Бог у поміч.
– Наші духи і предки, я розмовляв з ними, теж не проти їхньої спілки. Ось ти, Ігоре, улуський коназ…
– Я не улуський, а – удільний.
– У вас уділ, у нас улус – чи не все одно? Так ось, скажи мені, удільний княже, коли вже ти станеш великим київським князем і візьмеш під свій меч Русь? З таким знатним князем і родичатися охотніше. А ти все улусний… Чи як у вас – удільний. Коли в Києві будеш вокняжуватися, руський коназе?
– Щоби Київ узяти без права спадкоємства, потрібна добра оружна сила, чимала дружина.
– А ти й ту, що мав, погубив у чварі із Кзаком. Коли тепер нову дружину збереш?
– Зберу, дасть Бог. Але все ’дно з уділу одразу в Київ не вийде. Як мені, то треба спершу стати хоча б чернігівським князем.
– А ти – стань. Якщо треба, я пособлю тобі своєю ордою. Удвох і захопимо Чернігів.
– Не на часі нині. Мої родаки Ольговичі кріпко сидять у Чернігові.
– От! Сидять! – передражнив князя. – А ти сидиш у своєму Новгороді. Чи в Путивлі. Думаєш, так тебе й покличуть до Києва – не діждешся! Багато вас таких на Русі, князів – як бліх на собаці. І кожен тіко й мріє в стольному граді вокняжитись – чи не так, га?
Бесіда тяглася неспішно. Хан та князь (раб не раб, а мовби гість, хоча й під охороною) смачно їли, хрумкаючи кісточками смаженої дичини, пили «хмільне молоко».
– А вдвох ми щось та втнули б, – мріяв уголос Кончак. – Твоя дружина, моя орда – сила. Га? То й давай вип’ємо за нашу спільну силу. Ех!.. Погуляли б ми з тобою!.. Я допоміг би тобі вокняжитись у Києві. Всіх би ми тоді в баранячий ріг скрутили – і на Русі, і в Куманії. Всіх, всіх в узді б держали! Хай би хто спробував проти нас виступить. Навіть на Дунай могли б коней своїх спрямувати.
– А на Дунай чого? Туди наш Святослав уже ходив.
– І ми пішли б.
– Святослав там голову зложив.
– Як ти, коназ, не знаю, із своєю головою дружиш, а я не збираюся втрачати свою. Вона у мене одна і ще мені знадобиться. А пішли б ми на Дунай, щоби візантійців поколошкати. Кажуть, добра в них!..
– Хто ходить за чужим добром, часто своє губить.
– Буває. Але хто дома сидить, у того князівство чи ханство більшим не стає. Хіба не так я кажу, га?
Ігор думав про погублену ним дружину в січі з ордою Кзака, про те, що сам він у Половеччині не то гість, не то раб, і зітхав: як йому додому повертатися? Без дружини, з ганьбою-неславою.
– Не зітхай, коназ! – підбадьорював хан. – Поки ти в мене в гостях – волосина з твоєї голови не впаде. І не печалься.
– Дак дружину ж втратив.
– Ет! Одну втратив, нову збереш.
– А як вдовам моїх воїв в очі подивлюся?
– Це вже твій клопіт.
