Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Така висока оцінка в цілому авантюрного походу Ігоря хай залишається на совісті автора (хоч вона офіційно й утверджена в історії). Не виключено, що самого… Ігоря. Адже не виключено, що він і був тим таємничо-загадковим автором «Слова», що його ось уже яке століття поспіль розшукують історики.
Не проти половців узагалі (автор дозволить собі повторитися), як ворогів Русі ходив Ігор Святославич походом до Дону великого. Та й розумів він – а розум мав гострий, – що з його мізерними силами йти проти цілого народу, бодай і кочового – справжнє безглуздя, що похід цей зарані приречений, адже проти його чотирьох-п’яти тисяч воїв, що йому вдасться їх нашкребти – якщо ще тільки вдасться? – половці можуть легко і швидко виставити – що вони й зроблять, – кінну орду в десятки та десятки тисяч досвідчених вершників.
До всього ж в князя Ігоря серед половецьких ханів були якщо й не друзі, то в крайньому разі, добрі приятелі, які неодноразово бували союзниками чернігівських Ольговичів у їхній затятій боротьбі за київський стіл.
Батько сумнозвісного Олега Гориславича, чернігівський князь Святослав (він мав ще й скандинавське ім’я – в сагах його називають Хольті Сміливий) вигнав свого старшого брата Ізяслава з Києва. А по смерті Святослава у 1076 році Ізяслав і Всеволод відібрали у його дітей не тільки Київ, але і їхню «отчину» – Чернігів. Так і почалися міжусобиці, про які і говориться у «Слові». Так закрутилася смертельна веремія, у якій свої ішли проти своїх, частіше родичі проти родичів, розхитуючи Русь – на потіху її ворогам. І ось старший син Святослава – Гліб, досвідчений воїн, який протистояв натиску Всеслава Полоцького на Новгород, був позбавлений князівства в цьому граді і вбитий на своєму кораблі по дорозі в Смоленськ (1078). Брат Гліба Олег Святославич (між іншим, друг Володимира Мономаха і хрещений батько його старшого сина) дізнавшись про це, з ляку втік аж до Тмутаракані, де правив третій син Святослава – «красний» (тобто красивий) Роман. Це про нього, якщо вірити автору «Слова…», співав пісні улюбленець Олега Боян. Роману стало «шкода брата», і він зорганізував похід проти Ізяслава і Всеволода. Його по-зрадницькому вбили союзники – половці, яких підкупили брати батька (1079). В той же час Олег усіляко ухилявся від загальноруських походів проти кочівників. Навіть не утаював своєї симпатії до них. Всеволод, старший син Олега, який прославився в молодості набігами на мирне населення і навіть потрапив до билин як негативний герой (Чурило), був більш відомий по знаменитому запрошенню Юрія Долгорукого «Прийди ко мне, брате, в Москов» – перша згадка Москви в історичних документах. Саме син цього непутящого князя (Святослав) виголошує знамените «золоте слово» в поемі «Слово о полку Ігоревім». Середній син Олега Ігор був убитий повсталими киянами, а молодший Святослав, одружений на половчанці, батько Ігоря новгород-сіверського, як і Олег, часто приводив на Русь загони половців.
Сам же Ігор Святославич (яблуко од яблуні недалеко падає?) неодноразово встрявав у ті безконечні міжкнязівські чвари. Вперше, коли йому ледь виповнилося вісімнадцять. Тоді він разом з іншими Ольговичами брав участь в «ганебному», за свідченнями істориків, поході на Київ 1169 року і розграбуванні стольного града.
З половецькими ханами Кобяком і Кончаком він вперше зустрівся на полі бою влітку 1171 року. Тоді знамениті половецькі хани були ворогами Ольговичів, тож Ігор – йому тоді виповнилося двадцять, – відважно з ними бився. Русичі завдали відчутної поразки степовикам. У 1173 році Ігор разом з Ольговичами ходив війною на смоленських князів Ростиславичів – вони тоді володіли Києвом і Київською землею. З половцями він більше не воюватиме, а все своє подальше життя приятелюватиме. З ними, з найстрашнішими тоді ворогами Русі.
Особливо з Кончаком (пізніше й породичається з ним), часто звертатиметься до нього за підтримкою – як і до інших половецьких ханів. І це Ігорю буде поставлено на карб. Русь вимагала од своїх князів давати відсіч кочівникам, від чого Ігор постійно ухилявся – під тими чи тими, здебільшого надуманими приводами.
Тож року 1185-го Ігор Святославич пішов не так проти Половеччини (яка була затятим ворогом Русі), не проти її ханів, ні. Пішов, як би ми сьогодні сказали, з політичною метою – показати себе захисником Руської землі, змити з себе ганьбу за попереднє ухиляння від участі у поході князів, і зрештою створити собі імідж борця-захисника Русі», її «спасителя» і таким чином здобути славу і підняти свій на той час вже досить-таки підупалий авторитет. Тож влаштував похід не так проти половців взагалі, які неодноразово йому допомагали в княжих міжусобицях, а пішов у гості до хана Кончака, головного на той час правителя Куманії. Хан Кончак, повторюємо, був його близьким другом (пізніше стане й сватом). А йдучи до Кончака в гості, обставив свій похід як воєнний. Про це зрештою й було пущено ясу. Щоб це мало вигляд воєнного походу, Ігор Святославич збирався дорогою поколошкати якого-небудь дрібного ханенка, взяти у нього здобич, якийсь там полон і повернутися додому в якості героя і переможця степовиків.
Хан Кончак був про те заздалегідь застережений, тож чекав руського коназа до себе в гості, де вони за кумисом мали б домовитися про майбутній спільний похід проти київських князів.
Але сталося непередбачене – все зіпсував клятий Кза.
Він же Коза, він же Гза, Гзак Брунович.
Один з найбільших і наймогутніших – після Кончака, – ханів Куманії.
Хан взагалі відважний, войовничий і гоноровий.
Нічого не відаючи про справжні наміри новгород-сіверського князя, як і про те, що він насправді йде не битися з половцями, а про щось там своє з Кончаком домовлятися, – лише подаючи те, як похід проти половців взагалі, – Кза, він же Коза, він же Гза чи Гзак Брунович, – швидко зібрав свою орду, що нараховувала кілька десятків тисяч вершників і…
І на голову розбив нечисленне військо князя Ігоря, а самого його захопив у полон – разом з сином Володимиром та іншими вцілілими русичами.
Коли про цю, як він казав, «витівку» Кзака дізнався Кончак – вже було пізно. Спалахнув гнівом на Гзака (хто його просив кидатись оружно та ще з переважаючими силами на новгород-сіверського князя), але справі вже зарадити не міг. Обмежився тим, що викупив Ігоря – той уже став рабом Гзака – та його сина Володимира, свого майбутнього зятя, і забрав їх у свою ставку – як дорогих гостей. На цьому похід Ігоря Святославича в Половеччину й скінчився.
Крім ганьби-неслави, з якої якось треба було вибиратися, були й гори трупів. У тому поході невідь за що полягло біля п’яти тисяч руських дружинників. І марно чекатимуть на Русі сім’ї загиблих – ніхто вже їх і ніколи Русі не поверне.
Літопис Руський:
«…Тоді на бойовищі Кончак поручився за свата свого Ігоря, тому що був він поранений.
Із стількох же людей мало їх врятувалося. Ніяким чином не можна було навіть тим, що бігли, утекти, бо, немов стінами сильними, огороджені вони були полками половецькими…»
Після триденного бою, коли стяги Ігоря упали, а сам він, поранений, опинився в полоні – із княжого золотого сідла пересів у сідло для рабів, – Кончак кинувся виручати свого необачного друга. Не торгуючись, викупив його у воїна на ймення Чілбук, який полонив руського князя і повіз його до своєї орди. (Пізніше він викупить в іншої орди і сина Ігоря Володимира).
І для Ігоря Святославовича все було скінчено. Хоч Кончак його й викупив з полону, але невідомо спершу було, у якій якості. А швидше всього, гадав Ігор, навіть у друга свого Кончака він все ж перебуватиме бранцем.
Простіше – рабом.
Хоча… Не зовсім мовби й так.
Формально – рабом. А фактично – гостем Кончака.
Погані вісті не лежать на місці – ще нашим пращурам було відомо. Вони, чорнокрилі, миттєво долають будь-які відстані. Увечері їх ще немає, а вранці вже плач і крики, жіноче голосіння.
Прилетіли лихі Вісті й до Путивля. Для Ярославни – грім серед ясного неба. Її ладо у полоні половецькому. Ігор із золотого княжого сідла пересів у сідло для рабів. Але це всього лише метафора: сідло для рабів. Яке сідло для рабів? Раб має пересуватися на своїх двох – сідло, бодай і рабське, то для нього, раба, забагато честі. Йтиме пішки – під виляски батогів. Та й у колодки можуть його забити. Путами його спутати – саме раз буде для раба.
