Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (список книг .TXT) 📗
Президент подивився на годинник. П'ята ранку. Він нервово тер руки й оглядав молоді яблуні та вишні, які посадив сам. Торкнувся пальцями свіжої кори невисокої яблуньки — роса і запашний сік зволожили пучки, і, піднісши їх до носа, він на повні груди вдихнув тієї свіжості. Заплющив очі, вслухаючись у той шалений вранішній хор, у шумі якого вчувалися йому і шелест листя, і шепіт трави, і гавкіт сусідських собак, і плюскіт хвиль, і порипування старих сосен, що височать аж ген на межі, де червоніють кущі смородини, і посапування їжачків, і голос горлиці, а на голову падали важкі краплі роси, і так солодко й любо йому було стояти отак посеред саду, і ніби не було навколо нічого, тільки він і земля, і мати йде до корови, і батько човгає дорогою до лісу, покрикуючи на малого вертлявого собаку, що лащиться до нього й поривається вкусити за чобіт. Видихнув повітря, широко розплющив очі й дістав із кишені телефон.
— Так, я слухаю тебе, Оргусе, — рушив у бік будинку.
— Плівка в мене, президенте.
— Ти знаєш, що робити. Мені більше не телефонуй, — вимкнув мобільний, і, піднявшись сходами на балкон, увійшов до кімнати, і, переодягтись у темно-синій костюм «Бріоні», довго розглядав себе в дзеркало, потім відчинив двері й вийшов у коридор. Діти та дружина спали. Він крадькома пробрався через залу, сів у авто і, не сповіщаючи своїх охоронців, виїхав із двору. Трасою тільки зрідка шмигали туди-сюди іномарки, він звернув у бік Києва й увімкнув тиху музику, президент любив слухати блюз.
Розділ 56 (Chapter 56)
— Діерале, по-моєму, почалося, — Свєта відсунулася від столу і схопилася руками за живіт, вона важко дихала, і її обличчя враз вкрилося червоними плямами.
— Я викличу швидку, — Діераль кинулася до телефону, набрала номер. — Алло, швидка? Малишка, 35, квартира 97, у жінки перейми. Ні, води ще не відійшли, — поклала слухавку. — Сказали, щоб ти лягла і спробувала заспокоїтися, бригада буде за десять хвилин.
Свєта помалу вийшла в хол і лягла на диван. Діераль схопила сумку та похапцем складала туди все необхідне: халат, простирадло, мило, зубну щітку, мочалку, шампунь, пелюшки і гроші. Світлана лежала, дивилася в стелю і намагалася вирівняти дихання, втім, це їй не вдавалося, і вона нервово хапала ротом повітря й відчувала, як б'ється в ній маленька людина, і такими приємними та до болю рідними були ті удари. У двері подзвонили. Діераль відчинила. Чоловік і дві жінки увійшли до кімнати, оглянули Свєту, помацали живіт і, перезирнувшись, наказали їй іти за ними. Діераль сказала, що також поїде до лікарні. На запитання лікаря, ким вона буде породіллі, та відповіла: «Сестрою».
Їхали хвилин сорок. Пологовий будинок № 5 на Севастопольській площі ховався в сутінках. Заїхали до центральних воріт. Свєту поклали на ноші і понесли просто в пологовий зал. Діералі сказали, що вона може зачекати в коридорі. Дорогою у Свєти відійшли води, і рахунок уже йшов на хвилини. Лікар-акушер, — високий чоловік років сорока, чорне з сивиною волосся, засмагла шкіра, він був схожий на грузина чи азербайджанця, — швидко йшов коридором. Поруч бігла медсестра і щось йому розповідала, він кинув поглядом на Діераль.
— Лікарю, зачекайте, — схопила його за руку.
— Время, девушка, время, — не сповільнюючи кроку.
— Моя сестра народжує.
— Это прекрасно. И что? — відчинив двері пологової зали й на мить зупинився.
— Я хочу, щоб усе пройшло без ускладнень. Я дам гроші.
— Я не беру денег, милая. Хотите, чтобы роды прошли удачно, вы можете сделать вот что, — усміхнувся.
— Що? — її уста нервово тремтіли.
— Молитесь.
Він зник за дверима, і Діераль, покусуючи нігті, присіла на краєчок оббитої дерматином лави. Вона не знала жодної православної молитви і католицьких молитов вона не знала також. Тому просто склала руки замком і, впершись у них обличчям, почала просити Бога, щоб Він допоміг Світлані і дав новому життю прийти цієї ночі у світ.
Вона напівлежала в пологовому кріслі й намагалася зосередитися серед цієї метушні: медсестри тримали її за руки, акушер мацав пальцями живіт і постійно поглядав на Світлану. Потім сильний біль сперезав їй поперек, перед очима спалахнуло біле світло, і вона втратила свідомість. Слова й окрики чула наче крізь туман. Очуняла.
— Слабая ты у нас, мама. В обморок больше не грохайся, ребенка потеряешь, давай тужся, — лікар допомагав їй, як міг, але без її зусиль усі ці спроби були марними.
— Я не можу, важко дуже, болить, не можу так, — піт заливав їй очі, біль трусив усе тіло і ледь чутний хрускіт кісток шокував.
— Это таз хрустит, не бойся, мамочка, так надо, кричи, кричи и дыши, дыши часто.
Света корчилась і кричала так, що горло зводили судоми, й самій страшно ставало від того крику. Вона відчувала, як плід помалу рухається вниз, але чи довго доведеться отак виштовхувати його з себе, вона не знала.
— Покличте Діераль! Чуєте? Покличте сюди Діераль! — вона ледь не заверещала, і лікарі врешті звернули увагу на її слова.
— Кто такая Диэраль? — акушер нахилився їй до самого обличчя й напружився.
— Она ждет там, я люблю ее, она, она любимая моя. Слышите? Позовите ее! — Вона вчепилася собі за литки, і від її нігтів на шкірі залишилися глибокі порізи, кров скрапувала на підлогу, але вона не відчувала цього болю, інший, значно сильніший, біль, який вона не могла собі уявити, рвав її на шматки, і, здавалося, голова от-от лусне.
— Плод не проходит, плод слишком большой, и голова никак не может пройти, давайте щипцы, — лікар узяв до рук інструмент, але цієї миті Діераль кинулася до нього.
— Не треба цього, ви можете пошкодити плід, я сама, я їй допоможу, вона зможе сама.
— Леди, не пошли бы вы! — акушер визвірився на неї, але потім ураз зм'як і, поглянувши їй в очі, відступив.
Діераль обхопила руками Світлані голову і прошепотіла:
— Я поряд, мила, давай, дихай часто та глибоко. Видихай, не слухай нікого й нічого. Напружся.
— Ха, ха, ха, — Світлана видихала і дивилася на велику лампу, яка світила просто в очі.
Медсестри й акушер забігали.
— Плод идет, головка показалась. Давай, милая, еще немного.
Світлана напружилася, закричала щосили і, звиваючись усім тілом, закинула голову й у цьому дикому шумі почула голосний крик, але це не був крик лікарів.
— Есть, — плід узяли на руки і, відрізавши пуповину, поклали їй на груди. Вона не бачила маленького тільця, тільки відчувала, як щось мокре й тепле тремтіло в неї біля живота.
— Три разрыва, давайте укол. Зашивайте.
Вона відчула укол, і потім світ поплив перед нею, в голові шуміло, чулися якісь слова, обличчя Діералі — десь над нею, лампа, яскрава-яскрава, нили м'язи, і страшенно боліло в піхві. Останнє, що вона почула, це був голос підстаркуватої медсестри, та втерла піт з чола й голосно сказала: «Хлопчик». Потім її очі заплющилися, і вона поринула у важкий і глибокий сон.
Коли вона прийшла до тями, в кімнаті було темно. На вікнах — блідо-рожеві штори, підсвічувані вуличними ліхтарями, у їхньому тьмяному світлі вона побачила, що поряд із її стоїть ще п'ять ліжок. Жінки вже спали. Одна з них тихо постогнувала, інші накрилися ковдрою з головою й ледь чутно посапували. На ній була нічна сорочка, і волосся зібране в хвіст. Нило в животі, очевидно, це давалися взнаки свіжі шви. Годинника під рукою не було, і тому сказати, котра година, вона не могла. За вікнами — глупа ніч. У коридорі — тиша. Тільки десь далеко блимала однісінька лампа і чути було, як рипить під кимось стілець. Певно, це чергова медсестра бореться з дрімотою, читаючи Донцову чи граючись мобільним. Свєта спробувала підвестися, м'язи відмовлялися виконувати її накази. Кількагодинна боротьба в пологовій залі давалася взнаки. Страшенно боліла шия. Поряд, на столику стояли квіти, сік і йогурт. А ще — повна тарілка яблук та гілка бананів. Світлана ще встигла подумати про те, що її синочок лежить зараз у загальній палаті сповитий і бачить свої перші сни. Потім вона заснула.
