Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (список книг .TXT) 📗
— Пали собі, мені байдуже, — помовчав. — Вони мають кандидата на моє місце, Ян Урманіс, віце-прем'єр. Я знаю більше: він і кілька людей, лояльних до нього і Ерлюка, зберуться сьогодні вночі на дачі в Мирческу, це недалеко від Києва. Там буде Оргус, ти знаєш Оргуса. Він запише на плівку все, про що там говоритимуть. І повір, коли я одержу цю плівку, у мене стане на один убивчий козир більше. І коли я піду цією картою, от вони здивуються, — засміявся й раптово стих. — Під ними все: парламент, Кабмін, силовики, у мене — хіба армія й «Альфа». Оце і все, що я маю. Преса також не моя. Хіба там один канал та дві газети. Так що йди спати, Максиме, завтра зранку Оргус привезе плівки, і я почну війну за мою, за нашу країну. І в такій війні можна буде й померти, у такій війні не страшно померти, а отак, ні за що і не знаючи, що буде після тебе, не завдавши жодного удару, — ні, так лідери не повинні вмирати. Все, я хочу спати, йди. — Мащенко накрився ковдрою і вимкнув світло, Максим Галаган тихо вийшов із кімнати і, попрощавшись зі схвильованою дружиною, сів у авто й помчав до Києва. Була друга ночі, і до цього вирішального ранку залишалося всього якихось кілька годин.
Андрій Мащенко добре чув, як грюкнули вхідні двері і чорний «бентлі» виїхав із двору. Він злукавив, коли сказав, що хоче спати, сон утік від нього кілька днів тому, і відтоді він зовсім не спав. Біль і думи змушували просто так лежати на дивані, ходити кімнатою, гуляти садом, брати ручку й папір і писати, багато писати. Мащенко був бійцем. Таким, якими й мають бути справжні бійці: бити першим, мовчати, коли болить, падаючи, вставати знову і вгризатися в горлянку супротивникові, коли той хай на мить, але втратить пильність і випустить тебе з поля зору. Трохи вайлуватий на вигляд, із відкритим українським обличчям, ясним і хитруватим поглядом, він нагадував довженківських героїв. Схильний до самозаглиблення, любитель етнокультури, риболовлі і футболу, він завжди змушував своїх опонентів помилятися, вважаючи його тюхтієм, якого можна легко обманути. Потім, щоправда, вони кусали лікті й дивилися на нього знизу вгору, тихо просячи про помилування. А він милував, він не любив убивати. Щоправда, піднявши тих, кого сам кинув на ринг, він ніколи їм не довіряв, він просто слухав і робив усе по-своєму. Друзі? У нього не було друзів. Максим Галаган? Грошовий мішок. Мащенко знав, він і подібні до нього соратники вже видирають один одному очі, сподіваючись вирвати булаву з його рук. Президент знав, що Галаган чекав від нього ствердного «так» на пропозицію підтримати саме його на майбутніх виборах. Адже підтримка Мащенка багато б що дала. Його рейтинги зашкалювали, а особливо після реприватизації та публічного покарання деяких олігархів, підвищення рівня соціальних виплат і показової боротьби з корупцією у вузах і держустановах — на нього буквально молилися. Втім, — і тепер президент це зрозумів, — у цій своїй боротьбі він завжди залишався одним у полі воїном. Соратники та опоненти домовлялися за його спинами й чекали, коли ж він упаде. Тепер він упав. І вони чекають його швидкої смерті, щоб поділити всю владу без нього, а його взяти як прапор і, піднявши над головою, зійти переможцями на трон. Олігархи? Так, він зробив їм кілька реверансів, а вони дали кошти на відбудову культурних пам'яток. Але він не вірив цим людям. В очах у них — тьма і цифри з багатьма нулями. Вони порвуть цю країну на шматки і підуть кланятися тому, хто прийде після нього. Ще в нього був брат. Втім, про те, що Славік Мащенко — його брат, знали, напевно, тільки його дружина й сам Славко. Вони росли нарізно. І ніхто не здогадувався, що батько президента, убитий ще в 70-х якимись зеками-втікачами, мав ще одного сина, щоправда, від іншої жінки. Про Славка президент дізнався років із десять тому і тоді вперше з ним зустрівся. Після того вони вже не бачилися. Президент інколи йому телефонував і добре знав, що він робить і як живе. Він міг покластися на Славка, і той завжди піде до останнього заради брата. Андрій Вікторович набрав номер на мобільному, була вже третя ночі.
— Алло, Славо, це я, — він вийшов на балкон, щоб не розбудити рідних.
— Що там у тебе? — брат не спав, це було добре чути.
— Помираю, — гірко засміявся.
— Нема шансів?
— Нема. Сил залишилося на останній удар. Телефоную, щоб просто сказати тобі, — зам'явся, його душили сльози, і це важко було приховати, — та ти сам знаєш, Славо. Як там діти твої?
— Малі сплять, дружина на кухні дивиться телевізор, там зараз ток-шоу на всіх каналах, про тебе говорять.
— А, гм. — Вітер шумів, скуйовджуючи довге зелене волосся верб і малюючи кола на чистій ставковій воді.
— Старші живуть окремо. Даша шукає себе, брат її за кордоном навчається. Такі справи. Ти просто так зателефонував чи хочеш щось сказати конкретне?
— Ні, просто попередити маю. Коли мене не стане, не кажи нікому, що ти мій брат: з'їдять.
— Ні, не скажу.
— Ну бувай.
— Тримайся, брате.
— За що? — засміявся.
— За себе.
— Мгм, — сховав телефон у кишеню і спустився сходами в сад.
З балкона можна було зійти прямо до саду дерев'яними різьбленими сходами. Він застебнув ґудзики на білій лляній сорочці і підставив обличчя вітрові.
Поряд із ним не було людей, на яких він би міг покластися. Так, усі вони доклали рук і грошей до його перемоги. Втім, вони вже взяли сповна за свою допомогу. Хто посади, хто заводи і фабрики, хто преференції в бізнесі, хто вигідні закордонні контракти, хто закриття кримінальних справ, відкритих проти них за колишньої влади, хто — можливість розправитися з ворогами… І він знав, що не має більше того, що міг би їм дати. Тепер вони хочуть влади. І причому кожен хоче мати повноту влади в своїх, тільки своїх руках. Зграя голодних гієн, вони пританцьовують біля його слабого тіла і чекають, коли можна буде завити на місяць, знаменуючи тим самим його смерть і вгризтися в горло один одному.
Андрій Вікторович знав про них усе, і не було в них нічого, що б змусило його потиснути їм руку і передати свої повноваження. Країна? Йому доля дала шанс управляти прекрасною країною, яку населяли гарні, розумні, милі і щирі люди. Так, може, зараз їх стало на кілька мільйонів менше: хто на заробітках, хто емігрував назавжди, хто вмирає від передозування наркотиків, у шахтах, від голоду чи рук придуркуватих, позбавлених майбутнього хлопців, яким утрачати нема чого, хіба тільки життя, хто помирає в лікарнях і госпісах від раку чи СНІДу, туберкульозу і серцево-судинних захворювань. Так, подумалось, багато українців помирає ні за що. Ці люди вірили, вони віддали йому свої голоси й навіть серця, а тепер він їх залишає напризволяще.
Напевно, не можна бути хорошим президентом у цій дивній країні, де природна селекція відбирає з мільйонів чесних і мудрих людей купку недалеких психічнохворих індивідуумів, жадібних до грошей, задоволення, влади й насолод. Саме вони й дориваються до влади, і саме через них і деяку слабкодухість громадян добра й багата в принципі країна змушена потерпати від бідності, радіації, наркоторгівлі, алкоголізму, інфекцій і соціальної невлаштованості. Мащенко знає поіменно кожного з тих, хто заробляє на нещасті українців. Утім, він не міг вступити з ними у відкриту боротьбу, бо вони володіли правом маніпулювати громадською свідомістю, витрачаючи мільйони на журналістів, піар-акцїї, спортивні заходи, благочинність і футбольні клуби. А ще вони мали компромат на багатьох людей з оточення Мащенка, а підставити своїх соратників президент не міг. Є в політиці своя етика, і от один з її неписаних законів зобов'язує політичних гравців ніколи не грати проти своїх, хіба тільки в тому разі, коли перемога гарантує дивіденди і тобі, і їм. А ще ці етичні закони не дозволяють підставляти тих, хто з тобою одного кольору. Якщо ти переступиш цей закон, тебе перестануть поважати і ті, хто за, і ті, хто проти. Адже і чорні, і білі, і чорно-білі мовчки підкоряються цим законам і не дозволяють собі вчиняти «бєспредєл», бо в такому разі ти станеш вигнанцем, і не протримаєшся довго на олімпі. Здадуть свої ж, оскільки твоя присутність шкодить передусім їм самим. І вони одразу ж знайдуть вигнанцеві заміну, бо охочих потрапити в команду сотні. Є й ті, хто стає вигнанцем за вказівкою, виконуючи наказ, вони вчиняють політичне самогубство, згодившись зробити брудну справу. Втім, такі люди одержують у нагороду за це гроші чи бізнес, громадянство якоїсь невеличкої сонячної країни, і, хоча на батьківщині їх і оголошують зрадниками та ворогами, ці ярлики мають значення тільки для маси, вигнанців це вже ніяк не обходить.
