Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (список книг .TXT) 📗
— Звісно, — глянула на годинник, — тепер піду. Мені ще треба підготувати для вас кімнату.
— Тут час тягнутиметься так довго, я знаю, ці маленькі стрілочки зажди вповільнюють ходу, коли ти на когось чекаєш і тобі навіть нема з ким поговорити, — вона знову почала схлипувати.
— Я знаю. Тільки я знаю ще й те, що час лікує. І для тебе зараз це головне. Я прийду, — вона поцілувала Світлану в уста і, прихопивши порожній пакет, вийшла з палати.
Була вже одинадцята година, і їй ще треба було дуже багато зробити й увечері знову прийти сюди. Коли Діераль вийшла з лікарні і сіла в маршрутне таксі, вона вперше за багато років відчула себе щасливою. Бо вперше за багато років поряд із нею була людина, і не одна людина, заради яких вона хотіла жити.
Розділ 57 (Chapter 57)
— Ну что, билеты на руках, можем отчаливать. — Кіріл барабанив пальцями по керму й нервово кусав губи.
— Ты заплатил нам за билеты? — Люда терла скроні. Поряд сидів Давид і злизував із долонь морозиво — воно розтеклося, і саме час було б викинути його на вулицю, але забирати в дитини морозиво — то марна справа, особливо коли воно стікає їй по руках і ти тільки встигай підхоплювати язиком його солодкі теплуваті краплини.
— Да, — вимкнув музику. — Я открыл вам рабочую визу в Британию, у меня там кореш живет. Оттуда сможете махнуть через океан. Но это, конечно, если возникнет такое желание.
— Подожди, я что-то не поняла, — Люда врешті забрала в Давида морозиво й, опустивши скло, викинула його на траву. На його невдоволене посапування сказала, що купить ще й більше не забиратиме, — что значит «вам открыл»? Ты с нами не поедешь?
— Нет, я не могу. У меня жена здесь. Я ей обещал, — потер носа, — да много всякого я ей обещал. Так что свинтить без нее было бы как-то неправильно, что ли. — Завів мотор. — Вещи вам на хрен не нужны, вас там встретят и первое время помогут. Да и некогда вещи собирать. — Машина виїхала на дорогу. — Эти звери на хвосте.
— Так мы что, сразу в аэропорт? — Люда обійняла Давида за плечі і просила його не витирати руки об сидіння.
— Да. Ехать минут сорок. Правда, это если пробок не будет, — вони під'їжджали до Південного мосту. — Вроде свободно. Сейчас мост проскочим, и все, там проще. А на трасу выйдем — я форсаж включу, долетим, — Кіріл криво всміхнувся і поглянув у дзеркальце заднього виду. — Он что, хочет меня в жопу поцеловать, мерин этот?
— Что там? — Люда озирнулася — синій мікроавтобус не тримав дистанцію, здавалося, ще трохи, і він зачепить бампер.
— От черт, — Кіріл підрізав білий «жигуль» і вискочив на другу смугу. Водій мікроавтобуса не чекав від нього такого нахабства та на деякий час відстав. Рожева вантажівка не зменшувала швидкості і тим самим не дозволяла «мерсу» знову прилаштуватися за Кіріловою машиною.
— Опять за нами, — увімкнув четверту швидкість. — Так, теперь держись! — Люді здалося, що її вдавило в сидіння якоюсь силою, і вона тільки встигала тихо скрикувати, коли поряд пролітали автомобілі, і здавалося, з одним із них чорний «БМВ» не встигне розминутися.
— Может, они просто шутят, ну, знаешь там, соревнование у них такое? Ты крут, а они хотят быть еще круче.
— Ага, мечтай! — різко крутнув кермо вправо. Переслідувачі зробили те саме. — На трассе главное — не какать. — Педаль газу вже лежала на підлозі, і здавалося, більше з цієї машини нічого вичавити не вдасться. — Это я сейчас разгоняюсь, еще чуток, и взлетим, — Люда міцно тримала Давида, а той, хоча й відчував, як шалено калатає мамине серце, спокійно дивився перед собою і з подивом для себе відчував, що колеса, здавалося, уже зовсім не торкаються дороги.
— Не отстают, — пальці змокли, і голову здавило так, що вона зараз лусне.
— Двести — не предел, — міцніше стиснув кермо, — только бы менты не нарисовались. — Його очі бігали як шалені — в дзеркальце, на дорогу, направо, на Люду, знову на дорогу. — А теперь — форсаж. — Щось клацнуло, і машину сильно кинуло вперед. Стрілка спідометра стрімко падала вниз. — А вот и мои двести двадцать. И шо мы на это? — Нервово засміявся і різко змістився вправо.
— Не видно. — Мікроавтобус залишився далеко позаду.
— У нас будет минут десять времени, — говорив швидко й голосно, — до самолета — сорок минут. Так что вы — сразу на регистрацию. Меня не ждите, провожать не буду. Места получили — и на выход.
— Подожди, а ты как? — Люді було дійсно страшно, але вона вміло це приховувала.
— Да все нормально будет со мной. Я че, в первый раз? — зменшив швидкість. До аеропорту залишалося якихось сімсот метрів. — Из машин вылетаем и бегом. Ок? — різко пригальмував і, зачепивши боком червоний «рено», відчинив дверцята. — За мной!
Кіріл схопив Люду за руку, та тримала на руках Давида. В терміналі було повно людей. Літо. Хто летів туди, де є курорти і тепле море, хто повертався звідти, а хтось просто чекав на своїх рідних чи близьких, які мали незабаром вийти, тягнучи за собою великі сумки, впасти в обійми та розповісти, як воно — відпочивати там, де є курорти і тепле море.
— Так, рейс 96, нам туда. — Кіріл зайняв місце у чималій черзі, яка, проте, дуже швидко просувалася, і хвилин за шість Люда й Давид пройдуть паспортний та митний контроль і підуть собі туди, звідки видно літаки і ясне літнє небо.
— Кирилл, в общем, — Люда намагалася дібрати потрібні слова, але нічого путнього на думку не спадало, — спасибо тебе. Ты знаешь. Ты мужик, одним словом, — вона міцно його обійняла та поцілувала в щоку.
— Да ладно, харе сопли размазывать, — йому було якось незручно й водночас так добре і тепло від цих слів і обіймів.
— Да не, я серьезно, спасибо. Ты спас нас. Кормил, билеты вот купил, денег дал. Но главное — ты же сына мне вернул, парень! Слышишь? — ударила його в плече. — Ты мне сына вернул! — вона міцніше притиснула до себе Давида і схлипнула.
— От рева! — Кіріл краем ока помітив, як троє чоловіків увійшли до зали і, зупинившись під електронним табло, почали вишукувати когось у натовпі. — Вам тут пару минут осталось. Так что давайте. Чтоб все пучком. Прилетите — отзвонитесь, что там да как. Лады? — затулив Люду й Давида собою так, щоб ті, які стояли під табло, не змогли їх побачити.
— Наступний, — дівчина в білій сорочечці професійно посміхнулась і попросила документи.
— Да, возьмите. — Люда дістала з кишені паспорт і квитки.
— Місця 40 и 42 d. Проходьте.
Люда довго тримала в своїй руку Кирила, цю мужню, сильну руку. За оті дні, що вони були разом, вона встигла не просто звикнути до нього, їй навіть здавалося, що це почуття можна назвати так, як люди називають симпатію. Втім, ні, не так, це щось більше. Вдячність, тепло, довіра. Так, це була саме довіра. Вона довіряла оцій людині, яка не дала їй із сином померти.
— До встречи, Кирилл, спасибо тебе за все, — хотіла перехопити його погляд, але те їй ніяк не вдавалося, він дивився кудись у зовсім інший бік і тільки встигав підморгувати Давиду й робити компліменти дівчині, яка просила не затримувати чергу.
— Прощай, — він стояв і дивився їм услід.
— Что ты сказал? — їй доводилось напружувати голос, бо в іншому разі він би її зовсім не почув через гамір сотень людей, електронний голос, який читав оголошення, і шум машин, на які пасажири складали свою поклажу.
— Прощай, — зовсім тихо промовив він і продовжував отак стояти, ледь помітно посміхаючись, і могло здатися, що на очі йому навернулися сльози, але то тільки так здавалося, він просто спітнів.
— Не слышу, не слышу ничего, — вона вже підійшла до рамки, виклала на столик усі металеві предмети й чекала, поки Давид вигребе з кишень мідяки і фольгу від цукерок, як раптом озирнулася і скрикнула.
Троє невисоких на зріст чоловіків підійшли до Кирила ззаду і сказали спершу кілька слів, потім поглянули на Люду і хотіли були кинутися до неї, але Кіріл вдарив одного в лице, іншому підбив ногу і, узявши третього за груди, хотів був штовхнути, але враз схопився за живіт і опустився на коліна. Вона розштовхувала цікавих і працівників аеропорту, чула, як хтось кричить: «Міліція!», і бачила, що ті троє вибігли надвір, і ніхто не побіг за ними слідом. Дівчина в білій сорочці казала їй, що повертатися не можна і треба йти на посадку, але те все було лише звуковим та зоровим тлом, вона бачила й чула тільки його.
