Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
— Ну, що не кажи, але пан Бумблякевич був чоловіком розумним, — сказала пані Флякова. — Попри відсутність шляхетности, в нім відчувалася внутрішня доброта і добрий вишкіл. Шкода, що так передчасно зійшов у могилу.
Пан Ліндер підійшов до хреста і тупо оглянув табличку.
— Я хочу знати… Ви всі настоюєте, що сьогодні четверте серпня?
— Звичайно! Так воно і є! — потвердили присутні.
— Виходить, що я один збаранів, так? У мене прогалина в пам'яті? Я твердо знаю, що повинен зараз вішати, а мені кажуть, що я запізнився. Страта відбулася. Трупа закопано. А це — пан Ціммерман. Тоді я — вар'ят! Дурналюка несосвітенний!
— Ну, не так аж! — пробувала його заспокоїти дружина. — Просто ти перегрівся на сонечку, от тобі й приверзлося казна-що, наче б то ти ще не повісив шпигуна. Гірше, що ти його змилив з нашим гостем, котрий ні сном ні духом не знав, що улушпиться в таку кумедію. Мусиш тепер вибачитися.
Пан Ліндер повернувся ліворуч, повернувся праворуч і сказав:
— Панове, прошу вибачення. У нас маленька родинна суперечка. Ми, вочевидь, змилилися. Сьогодні ви вільні, до побачення… Що? Завтра? Ах так, звичайно. Завтра, якщо мене пам'ять не воловодить, призначена страта… егм… у мене записано… боюся знову щось наплутати. Одним словом, до завтра, — і провівши адвоката й прокурора поглядом, звернувся до гостя. — Пане Ціммерман, зі мною таке вперше. Даруйте за це помутніння. Давно ви в нас?
— Сьогодні прибув.
— І так відразу з візитою?
— Пане Ліндер, я заїхав сюди по дорозі з Туреччини, де винятково вигідно продав контракт на наше пиво. І, уявіть собі, прогулюючись цією затишною вуличкою, раптом уздрів панну Олюню. Вона у своїй білій сукні читала книжку в садочку і я, угледівши її…
— Перепрошую — крізь мур?
— Ну, що ви, крізь дірочку в мурі.
— Крізь дірочку? Яку дірочку? В мурі нема жодної дірочки!
— Ви хочете сказати — не було. Бо то я, вибачайте, її провертів.
— Що? Ви провертіли дірочку? З якою метою?
— Щоб побачити вашу доньку.
— А звідки ви знали, що вона саме в саду і саме навпроти вашої дірочки?
— Е ні, це дірочка була навпроти вашої доньки.
— Мене цікавить одне: що було раніше — дірочка чи донька?
— Дірочка… тобто донька… Якщо мати на увазі дірочку, котра в принципі була пізніше, бо якби не Олюня, то звідки б узятися дірочці, але оскільки Олюня таки була в садочку, то й дірочка виявилася цілком доречною, що й дало мені змогу підступним чином оглянути об'єкт мого де-не-де місцями подекуди навіть палкого взагалі кохання, котре зародилося в дірочку.
Пан Ліндер заплющився і стояв, сопучи голосно носом.
— Зараз я принесу каву, — щебетнула Олюня і спурхнула.
— Любий, сядь біля нас, — провуркотіла пані Ліндерова. — Ти знову виставив голову на сонце.
Пан Ліндер слухняно сів за стіл, поворушив бровами і сказав байдужим тоном:
— У татуся чудова беретка.
— Погода розкішна, — мовив пан Ціммерман. — У Львові, либонь, не така спека. А то, може, й дощ.
З ніжним дзумрінням комісарові на чоло сіла зелена муха і стала діловито тицяти носиком. Пан Ліндер узяв зі столу Олюнчину книжку, прочитав її назву і, прицілившись, гаратнув себе в чоло. Коли знову поклав книжку на стіл, то на чолі вже красувалася біляво-червонаво-зелена пляма. Пані Ліндерова плюнула в серветку і витерла її.
Олюня принесла паруючу каву, розлила у горнятка і всміхнулася таткові:
— Тільки не переймайтеся. Я вже замастила тую дірочку.
— Я дуже втішений, — відказав комісар. — Пане Ціммерман, то ви закохалися, так би мовити, з першого погляду?
— Можна сказати й так. Я гукнув Олюню, вона підбігла до дірочки, і ми крізь дірочку любенько собі побалакали.
— А потім вона впустила вас сюди?
— Так. Це було мило з її боку.
— Ну і?
— Я попрохав дозволу попрохати у вас її руки.
— І що вона відказала? «Так» чи «ні»?
— Любий, — втрутилася пані Ліндерова, — та чи ти забув, що між жіноцьким «так» і «ні» й голки не встромиш, бо нема куди? Кращого зятя нам годі й шукати. Тільки поглянь на них, хіба вони собі не пасують?
Комісар замислився. Ніяк не міг пригадати собі вчорашньої страти.
— Що з моєю головою? Я абсолютно не пригадую, як ми вішали шпигуна.
— Е-е, старість не радість, — відказав пан Фляк. — Я не можу згадати, обідав я нині чи ні. Або куди поклав свої окуляри.
— Тоді мене цікавить таке. Чи пан Ціммерман збирається з Олюньою оселитися в нас, а чи виїхати до Львова?
Пан Ціммерман хотів, було, щось відповісти, але перебила пані Ліндерова:
— Пан Ціммерман має намір мешкати з нами.
— Т-так… звичайно… — потвердив той. — Мені тільки здалося б на пару днів з'явитися у Львові, щоб дати деякі розпорядження та й потішити родину.
— Ну, це зовсім не обов'язково, — сказав комісар. — При нагоді ці розпорядження можна зробити листовно під час найближчої поїздки пана бургомістра. Чи не так? Адже я дуже добре знаю свою Олюню, вона не витримає розлуки.
— Ані дня! — з запалом видихнула Олюня, і пан Ціммерман враз захотів знову стати паном Бумблякевичем.
— Маючи деякий досвід, — сказав пан Фляк, — я хочу запропонувати свої послуги священика. Гадаю, молодятам аж терпець уривається якнайскорше взяти шлюб.
— Ой, дідусю! — втішилася Олюня. — Який ти милий! Біжу по шлюбну сукню!
Олюня, підстрибуючи, побігла до хати, а за нею поквапився і пан Фляк, бо ж і йому годилося перебратися. Пан Ціммерман і на думці не мав аж такої поспішливости й не знав, що має чинити. Назовні мусив показувати втіху, але це не виходило в нього достовірно. На обличчі малювалося більше розгублености, аніж утіхи.
— Що таке, пане Ціммерман? — спитав комісар. — Ви чимось незадоволені?
— Ні-ні, що ви! Я домігся здійснення моїх найзаповітніших мрій. Але все так хутко відбулося, що я, по правді, не зумів оговтатися.
— Я вважаю, що для пана Ціммермана варто б підшукати якусь добру посаду, — сказала пані Флякова.
— Обов'язково! — підтримала пані Ліндерова. — Може, директора в'язниці?
Пан Ціммерман здригнувся, і його очі сполошено забігали. Доки триватиме ця комедія? Мало того, що його перехрестили, то ще й поховали в могилі. Далі чекає женячка і директорство над в'язницею, від якої йому втекти не вдалося. Що б на це все сказала його бідна мама?
— А що… — крутив вуса комісар. — Цілком слушно. Я давненько збирався підшукати когось, хто міг би мене з дідусем Дезидерієм трішки вивільнити. Надто вже багато в нас зобов'язань, а не хотілося б залучати людей зі сторони. Воліємо мати родинні взаємини.
— Але я не маю досвіду, — сказав пан Ціммерман.
— Ну-у, досвід — це набувне. Завтра я покажу наше господарство і, гадаю, ви хутко увійдете в суть справи… А-а, ось і наша наречена!
Олюня мала на собі шлюбну сукню з вельоном, у руках тримала жмут білих троянд. За нею вигулькнув отець Дезидерій у сутані.
Пан Ціммерман поблід і подумав: кінець. Все, що відбувалося потому, минало наче крізь сон. Його поставили поруч нареченої, і отець Дезидерій виголосив довжелезну напутню промову, від якої гірко заридали всі жінки, а пан Ліндер приклав букетик троянд до носа і тихенько чхнув. Тепер ці троянди він подарує нам, подумалося панові Ціммерману. Очі його знялися до неба, і він побачив, як великі пухкі шматки сала повзли кудись на захід.
— Чи маєш добру і непримушену волю?
В кого він це питає? Олюня крізь сльози відказала «так», а пані Ліндерова уже просто завила, мов на похороні, аж самому женихові стало незручно від того, що завдає цій чудесній родині стільки горя. Раптом захотілося впасти перед ними на землю і, благаючи прощення, повернути їхній скарб.
— Чи маєш добру і непримушену волю?
Це вже в нього питають. Так, аякже.
У кущах неподалік раптом щось майнуло. Потім з-поміж густого гілля вистромилася маленька голівка карлиці. Пізнав Емілію. Яким чином вона сюди проникла? За мить голівка щезла, і більше ніщо не свідчило, що за ними спостерігали.
