Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
— А тепер вітання! — пролунав голосний щебіт пані Ліндерової.
Пан Ціммерман побачив, як всі несподівано хутко змахнули недавні сльози і наввипередки кинулися їх обнімати. А пані Ліндерова в екстазі щастя так засмоктала губи молодого, що мало всі зуби разом з язиком не висмоктала. Її повні груди вирували, як спінений океан, і Ціммерман відчув себе безборонним човником, що зблукав на тих хвилях. Її живіт притиснувся так міцно, що коли у молодого тьохнув у штанах соловейко, пані Ліндерова мало не гепнулася. В голові у неї закружляло пелюстками і пішов легенький весняний дощик.
— Ах, мамусю, — ледве відірвала її від свого коханого Олюня, — дай же і мені потішитися!
Зробила це дуже вчасно, інакше б пані Ліндерова зомліла. Відступивши на пару кроків, важко осіла на лаву й закотила очі — все її нутро йшло ходором, мов би хтось невидимий ґвалтував її в хвіст і в гриву і, мабуть, перебуваючи в повній несвідомості, прошепотіла: «Ще, ще, ще, о-о-ох!» Ніхто в загальній метушні не почув цих компрометуючих стогонів, лише з кущів озвалося утішне хихотіння карлиці.
— Просимо всіх за стіл! — проголосила пані Флякова. — Де наше святкове вгощення? Що за неподобство?
— Одну хвилинку! — кинув на бігу пан Ліндер і, пірнувши у квіти, виволік дерев'яного розгоцьканого возика, на якому громадилися таці з різноманітними салатами, канапками, яриною, драглями, ковбасами й тістечками та пиріжками. А коли з'явилося ще кілька пляшок вина і шампана, пан Ціммерман зрозумів, як глибоко поважає його тесть.
— Браво! Браво! — ожила пані Ліндерова.
— Панове, — сказав господар, — усе частування призначалося для поминальної вечері на честь страченого шпигуна, як це у нас віддавна заведено, але оскільки маємо нині весілля, котре є не менш урочистою подією, то…
— Хвильку, — зупинила його дружина. — Ти хочеш сказати, що все це ще від учора знаходилося в кущах? Адже страта відбулася вчора. У тебе все в голові перемакітрилося.
Пан Ліндер наморщив чоло і сказав:
— Прум-прум-прум! Від учора воно не могло знаходитися в кущах, бо при такій спеці неодмінно б зіпсувалося. З цього випливає, що це все готувалося нині. І якщо готував не я, то хто?
— Спитай лакея або кухаря, — порадила пані Флякова.
— Дизю, налий усім вина. Вип'ємо за здоров'я молодих.
Пан Ліндер упродовж цілої забави тяжко роздумував над останніми подіями, намагаючись якось склеїти докупи усі часові відтинки, але це було не так просто — вони випорскували, плуталися і розчинялися в потоках вина.
— Усе дуже смачне, — похвалив пан Ціммерман, — прошу передати мої найглибші шанування вашому кухареві.
— Зворушений до сліз, — відказав пан Ліндер. — Чи не будете заперечувати, аби завтра ми з вами оглянули в'язницю?
— Татусю, ти дуже квапишся, — втрутилася Олюня. — У нас іще попереду цілий медовий місяць.
При згадці про медовий місяць у пані Ліндерової знову проступили сльози на очах.
— Одне другому не заважає, — стояв на своєму пан Ліндер. — Пан Ціммерман огляне установу, якою надалі керуватиме вийнятково сам, без моїх втручань. А це потребує досконалого ознайомлення з місцем праці, інакше нас чекатимуть несподівані комплікації. Як ви на це дивитесь, пане Ціммерман?
— Я дивлюся позитивно. Обов'язок — понад усе.
— Оце є відповідь справжнього громадянина, — втішився комісар і налив вина. — Мусимо випити за нового директора найкращої в'язниці в цілій Галіції! Віват!
Келишки весело дзенькнули, до саду проникли сутінки, легенький мерехтливий туман придушив траву та почав спинатися на гілля кущів.
ШЛЮБНА НІЧ ПАНА ЦІММЕРМАНА
Опинившись у покої, відведеному для молодят, пан Ціммерман відразу ж почув у всьому тілі божевільну втому. На щастя, Олюня кудись випурхнула, зоставивши його на самоті, і то був найбільший дарунок, який лише могла зробити. Але розумів, що блаженство самоти не триватиме довго і Олюня вибігла, мабуть, лише для того, щоб зодягти щось спеціяльно наготовлене для такої урочистої події, як шлюбна ніч. А матуся, либонь, ще й лекцію прочитає, як слід віддаватися мужчині…
А так по правді, то йому зовсім не хотілося ніякого віддавання, радше б виспався добре. За короткий час така навала найрізноманітніших жінок! За все своє життя має тепер надолужити чи як?
І в оцю мить відчув пекельну ностальгію за домом. Там би він ліг тепер до ліжка, почитав щось на сон, а потім, згасивши світло, викликав би в уяві ту маленьку дівчинку в біленьких мереживних майточках, пропахлу родзинками, імбиром і кардамоном, пухкеньку, наче пампушка з рожею, притрушена цукровою пудрою. Легенько, наче серветку, скидаєш ці майточки, здмухуєш пудру цукрову й цинамон і відкушуєш пінявий зефір, що відразу ж тане у роті, лишаючи по собі на піднебінні і язику щемливий спомин. Язиком добираєшся до самого центру пампушки, до червоної і невимовно пахучої рожі, котра назустріч тобі уже їжить пелюстки, соки свої нуртує і полум'ям зблискує. Що ти зі мною робиш, запитує маленька дівчинка голосочком розімлілим і таким тонесеньким, як дзюркіт роси. Я куштую тебе, я смакую тебе, я висмоктую тебе геть усю по цитринах і пелюстках, по кожній крапелинці, я п'ю тебе тут, і тут, і тут — а тут найдужче, бо тут є сутність світу, кінець його і початок, падіння і вознесіння, голод і ситість, жах і втіха, небо і пекло. І жадібно, шматочок за шматочком з'їдає її усю, до останнього схлипу, до останнього позирку, до останнього подиху…
За вікном пролунало обережне шелестіння, заворушилася штора й на підвіконні об'явилася карлиця.
— Еміліє! — скрикнув пан Ціммерман і підскочив до вікна, чи то щоб затулити її собою, чи то щоб зіпхнути у сутінь саду. — Як ти сюди дісталася?
— По дереві вибралася. Я як мавпа. Ти чого тут застряг? Ми ж мали сьогодні вирушати.
— Я потрапив у пастку. Сьогодні мене взагалі мало не стратили за шпигунство, але, на щастя, тесть пана Ліндера вигадав спосіб, як урятувати.
— І тим порятунком є женячка? — спитала осудливо карлиця.
— Ліпше вженитися, як бовтатися на сливі.
— Хе-хе, це ще не знати. Ти собі думаєш, як ви хитро обдурили пана Ліндера, а я собі думаю, як же хитро вони всі позбиткувалися над тобою.
— Наді мною? Що ти маєш на увазі?
— Те й маю, що з тебе зробили йолопа, та ще й за твій кошт. Ну, та менше з цим. Коли думаєш скінчити цей цирк?
— Не знаю. На це може піти кілька днів. Мушу спочатку приспати їхню пильність і вдати, ніби я в захопленні від усього цього. Завтра стану директором в'язниці. Це вже ліпше, аніж в'язнем.
— Ніяких кілька днів. Завтра ввечері вирушаємо. Ми прийдемо за тобою.
Вона ледве встигла зіскочити з вікна на дерево, як до покою зайшла Олюня в білій сорочці до самої підлоги і з розпущеним довгим волоссям.
Пан Ціммерман закляк на місці, не відаючи, з чого почати і що має казати. Олюня теж стояла в якомусь соромливому заціпенінні і то піднімала, то опускала густі повіки.
— Кохана! — нарешті видушив пан Ціммерман те заповітне слово, яке видалося йому найбільш доречним у цій чарівній ситуації.
— Ах! — скрикнула Олюня і кинулася на шию.
Прийнявши її на свої широкі груди, пан Ціммерман відчув, як жага клекоче в цьому витонченому тілі і як кожна клітинка прагне, ні — вимагає, пестощів, а під сорочкою ж бо нічого-нічого, тільки вечірнє тепле повітря, запах жасмину, сюркіт стрикоників, шелест трави, сяйво місяця… І ось він піднімає сяйний серпанок сорочки, піднімає його усе вище і вище, і в притьмареному покої засвічується пломінь жіночого тіла. Тіло бере його за руку й провадить до широкого ліжка, а він по дорозі розщіпає ґудзики і позбувається шкарлущі.
— Який ти кругленький! — стогне тіло і випростується на перинах, і руки свої здіймає йому назустріч. — Ляж на мене, придуши мене, щоб я задихнулася в твоїх обіймах!
Але він боїться її увередити і, вклякнувши поруч, обціловує перса й живіт, ковзаючи долонями по всіх закамарках.
Ні, вона так не хоче, вона хоче, щоб він пригнітив її усією своєю вагою, це нічого, що в нього такий великий живіт, він розплюснеться, вона хоче опинитися під цією горою. І він лягає і чує, як миттю ноги її попід ним розходяться і він западає у стиглу й гарячу мармуляду. Ще тільки короткий стогін розкоші, й тіло її завмирає. Олюня знепритомніла від надміру почуттів. Порати панну, котра лежить, мов мертва, це все одно, що кохатися з подушкою.
