Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗

— Але ми тримаємося купи, — потвердила пані Ліндерова, наминаючи маківника. — Мушу також сказати одну дуже важливу річ… — Всі насторожились. — Вважаю, що кухар пана Ліндера просто чудесний! Такого маківника спекти!

— Так, нам дуже пофортунило з тим кухарем, — погодилася пані Флякова. — І такво для людини, котра мусить піти з того світу, то нема нічого ліпшого, як фест наїстися, щоб ще затримати в роті усі дивні смаколики. А, коли вішають, це дуже важливе, аби в писку не пересохло, бо тоді смерть є суцільною мукою. Про це треба пам'ятати, і задля того прошу лишити останній кавальчик цього знаменитого пірника для нашого гостя.

— Ви є дуже милі, — сказав Бумблякевич. — Дбаєте за мене, як за рідного. А я вам квіти потолочив.

— І мене збезчестив, — додала між іншим Олюня.

Бумблякевич мало не вдавився, а обидві старші панії закашлялися й почали обмахуватися віялами.

— Запийте ромом, — порадив їм і налив у келишки.

Панії задоволено хильнули і суворо подивились на Олюню.

— Що ти мала на увазі, коли говорила про безчестя? — спитала її ненька.

— Тільки те, що пан Бумблякевич збезчестив мене у квітах, себто я втратила цноту, невинність, дівочість і віночок.

— Як то — все одразу? — не второпала пані Флякова.

— Так, я вже не та, що була перше. Я дуже нещасна, бо вже ніхто мене не пошлюбить, а провинець моїх нещасть зависне на шибениці.

— Який жах! — сплеснула руками пані Ліндерова. — І це говорить моя донька! Але я мушу знати все. Від самого початку. Ну? Хто почне?

— Тільки не я, — похитав головою Бумблякевич. — Я тут гість, знати нічого не знаю і взагалі — маю я право перед смертю на культурний відпочинок?

— А хто вам не дає?

— Дуже добре. Тоді я поплив, — сказав Бумблякевич і почав замріяно цмулити ром.

— Почалося з того, що він заманив мене у квіти, — зітхнула Олюня.

— Як заманив? — спитала пані Ліндерова.

— Сказав, що покаже щось дуже-дуже цікаве.

Олюня почервоніла, а за нею почервоніла й матуся.

— Що там цікавого? — буркнула пані Флякова. — Я що перший раз дивилася, а що останній — було однаково.

— Ну, не кажіть, — заперечила матуся. — Воно, коли вперше, навіть дуже цікаво. А, до речі, що ж він тобі показав?

— Люстерко.

Бабуся пирснула сміхом, а матуся обурилася:

— Звичайне люстерко?

— Так. А коли я сіла біля нього в квітах, він опустив те люстерко ненароком мені за пазуху. І тоді ми почали разом його шукати, а воно тікало з рук. Пан Бумблякевич заліз обома руками мені аж сюди, але люстерко весь час вислизало.

— Дуже оригінально, — сказала пані Ліндерова. — І що ж було потім?

— Ну, я змушена була впустити його руки ще нижче, аж туди…

— Аж куди? — ожила бабуня і вся аж витягнулася.

— Невже аж туди? — ще буйніше почервоніла матуся, і її великі груди захвилювалися, а очка забігали від Олюні до гостя й назад.

Бумблякевич мовби й не слухав нічого, алькоголь потихеньку завойовував усе ширші терени його тіла, і він відчував, як дрімота обплутує всі члени і їх зневолює. Наче крізь сон линули слова Олюні:

— Люстерко ковзнуло мені в пантальони… І тоді… сталося те…

— Яке? — не вгавала матуся.

— Ну — те!

— Негайно розкажи мені все. Я мушу знати всі деталі, чи це було якраз те, що ми маємо на увазі, чи це було зовсім не те, а щось інше, і тоді ти вже не будеш вважатися збезчещеною.

— Але мені соромно!

— Нічого, тут усі свої, — заспокоювала її бабуся. — Ликни си рому, і все піде як по маслу.

Олюня послушно ликнула і продовжила:

— Тоді він задер на мені сукню і сказав, аби я лежала спокійно, то він витягне те люстерко. Я лягла. Він здер з мене пантальони і, щоб я не соромилася, поклав на те місце квіточку. Але люстерко кудись пропало. Скільки він тими пантальонами не трусив, як їх не вивертав, а люстерка нема та й нема. Я вже кажу, Бог з ним, я вам дам інше. А він: є ні, це важлива родинна пам'ятка. І сказав, аби я розвела ноги, бо, може, люстерко якраз там. А коли я ноги розвела, то він почав шукати пальцями, і то так спритно, що мене мовби хтось у небо підняв, і я попливла, попливла…

Пані Ліндерова подивилася на пані Флякову й знизала плечима:

— Як на мене, то це ще не є безчестя.

— Ну, якщо це були тільки його пальці, то так, — погодилася бабуся.

— Але я вам не доказала! Після того він припав до мене і обняв мене, і я почула, як втрачаю цноту.

— Конкретніше! — звеліла пані Ліндерова.

— Ну, я почула, що цнота моя фурр! — і спурхнула, як метелик.

— А де люстерко? — спитала пані Флякова.

— Пропало, — зітхнула Олюня. — Разом із цнотою.

— Який жах! — блиснула очима матуся. — Шукав люстерко, а поцупив цноту!.. Але… моя дитино. Чи ти чула щось особливе?

— Чула.

— Але що саме?

— Спочатку насолоду, потім біль, а потім знову насолоду.

— Це таки воно, — похитала головою пані Флякова. — Сумнівів нема. Наша Олюня збезчещена.

— І ким? — паленіла від гніву пані Ліндерова. — Шпигуном! Злочинцем! Смертником!

— Шкода, що вона нам так пізно про те розповіла. Ми могли б підкупити пана прокурора.

— Авжеж, могли, — згодилася пані Ліндерова. — Та й пана Ліндера можна підкупити… А, може, ще не пізно?

— Після суду? Це вже неможливо.

— Тоді, може, підкупити ката? — спитала Олюня.

— А що це дасть? — не зрозуміла матуся.

— А те дасть, що він, скажімо, відмовиться його вішати.

— Тоді повісить дідуньо.

— А ми і його підкупимо! — не вгавала Олюня. — Ми всіх підкупимо. Крім нас самих. Так, наче ніякого суду й не було.

— Гм… Це цікаво… — замислилась пані Флякова і, вибравши стиглого помідора, пожбурила ним просто в лисину свого чоловіка. Помідор розчавився й забарвив голову в червоне, а пан Фляк стрепенувся і сонними очима обвів присутніх:

— Що таке? Дощ падає?

— Слухай, старий. Біда. Ми, себто ви, засудили нашого гостя до кари смерти, а виявилося, що він збезчестив нашу Олюню. Уявляєш? Тепер треба негайно їх женити. Але це тільки півділа, бо ж, якщо його повісять, то Олюня лишиться молодою вдовою.

— Це все-таки ліпше, аніж лишитися молодою лярвою, — сказав пан Фляк.

— Авжеж, але теж недобре. Ми знайшли інший вихід. Коли б підкупити панів адвоката, пана Ліндера, пана ката і тебе особисто, то можна б постановити, що ніякого суду насправді не було. А коли не було суду, то й нема кого страчувати. Добре ми придумали?

— Геніяльно, як усяка нісенітниця. Стількох людей підкупити відразу — це великий клопіт. Адже доведеться говорити з кожним окремо, вмовляти, переконувати, а за півгодини з цим упоратися неможливо. Залишилося рівно тридцять хвилин до страти. Треба думати, що можна вчинити за цей час.

— Мій старий таки має кебету, — похвалила його жінка.

— Тоді що ти запропонуєш?

— Можу запропонувати таке. В документах зазначено, що суд відбувся третього серпня 1913 року, і цього ж дня має відбутися страта. Себто, сьогодні. Так?.. А ми, не рухаючи й пальцем документів, бо ж це таки святая святих, робимо тільки одну-єдину поправку. А саме: узгіднимо між собою, що сьогодні не третє серпня, а — четверте! Га?

Жінки перезирнулися в повному оторопінні. Бумблякевич потягнувся і сказав:

— Як це можливо, щоб сьогодні було четверте, коли я достеменно знаю, що сьогодні третє?

— А вас ніхто й не питає, — зашипіла йому Олюня.

— Нічого собі! — обурився він. — Вішати ж мають мене, а не вас.

— Добре, а що це нам дасть? — спитала пані Ліндерова у пана Фляка.

— А те, що коли пан Ліндер зі всіма решту панами з'являться на страту, ми здивуємося їхній появі. Адже страта відбулася ще вчора. І такій солідній компанії тут просто нічого робити.

— Але ж він побачить страченця живого!

— Ні. То буде галюцинація. Страченця поховано в квітах, як він того й бажав. Зараз я і табличку приб'ю, і хрест вкопаю.

— Але ж він буде тут! Ми ж його збираємося оженити з Олюнею! — напосідала пані Ліндерова.