Мати все - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
— Платон! — закричав Стас на все горло. — Ну зараза! Платон! — Сміявся і плакав, витирав кулаком сльози і геть їх не соромився. — Іветто Андріївно! Платон!
— Господи, Платосик! — і собі голосила Ангеліна.
Стас рвучко подався до екрана: дядько ще говорив, та дивна трійця вже зникла.
— Ангеліно! Папір! Ручку! Швидше! — закричав.
— Для чого? Для чого?! — Ангеліна тремтіла від сліз і з нервів чомусь просте питання повторила двічі.
— Неси, блін! — кричав Стас. Припав до екрана, читав титри внизу. — Віктор Іванович Гай, Полтавська область. Козли!
А село. Село яке? Ангеліно! Записуй. Гай Віктор Іванович. Полтавська область.
— Та записала! Записала! — Нянька й сама кричала, як на пожежі: — Господи. Оце щастя! Оце щастя! А ти, Стасику, казав — дурне діло.
— Тепер я його точно знайду, — азартно вишкірився Стас.
— Оце щастя! Іветто Андріївно… — Ангеліна посунула до ліжка. Зупинилася. Якось здивовано запитала: — Іветто Андріївно… А ви що… померли?
Стас відірвався від папірця, на якому нянька записала прізвище капітального дядька з Полтавщини, обернувся до ліжка — Іветта Андріївна Вербицька дивилася в небеса і всміхалася тією незбагненою усмішкою вічного щастя, що при житті спалахує і зникає так швидко, що й не насолодитися вдосталь, і лише смерть фіксує її на чарівних вустах, якщо людина помирає щасливою…
Розділ 10
Я сирота…
Ліда зайшла до кімнати відпочинку клініки, де лікарі нашвидкуруч випивали каву, безпорадно озирнулася і повторила:
— Я сирота… Тільки-но померла моя мама…
Кімнату накрила тиша. Тільки електричний чайник знай булькотів окропом.
— Пані Лідо… — Зоряна оговталася першою, підбігла до Ліди, обійняла. — Сонечко. Тримайтеся…
— Мама… Моя мама, — усе повторювала Ліда. — Моя мама…
Колеги залопотіли. Хтось підсував Ліді крісло, хтось уже визвався довезти її додому, хтось пропонував підмінити на прийомі.
— Моя мама… — усе бубоніла Ліда. Дивилася на колег, ніби перевіряла — чи вірять? Не в те, що померла. Що — мама…
Зоряна поїхала з Лідою. Разом піднялися у професорську оселю, а там Стас з Ангеліною уже метушаться. І дзеркал нема, і телевізора, і свічки горять, і дух стоїть такий скорботний, паморочливий, що серце додолу падає, як ото жінки на землю валяться і голосять. Так і серце. Стас обійняв чорну від горя Ліду, пригорнув до себе:
— Треба Платона привезти… З матір’ю попрощатися…
— Що?
— Ми Платона нині по телевізору бачили. Й Іветта бачила… Так зраділа…
— То це він… Він маму вбив…
— Лідусю, святі-грішні! Побійся Бога, дитино… — заплакала нянька.
Ліда вивільнилася з чоловікових обіймів, повільно пішла до Іветтиної спальні. Як же так? Чого ж так скоро? Інші он роками лежать, а мама… Ліда тільки скупалася в тій радості — бути для мами єдиною надією і підтримкою, а вона… Не їй, Лідочці, віддала свій останній погляд. Платонові!
Біля Ліди став Стас.
— Я на телебачення. Розпитаю, де саме знімали сюжет, у якому ми Платона побачили… Привезу його… Їх…
— Ні, — прошепотіла затято. — Я проводжатиму маму. Завтра поховаємо.
Іветтине тіло переправили до моргу. Усі крутилися, бо справ до біса багато: довідка і свідоцтво про смерть, тільки після цього — труна, оркестр, місце на кладовищі, поминальний обід у ресторані, бо ж у медичних колах Іветту Андріївну Вербицьку знали. А ще панахида. Одяг увесь Іветтин перебрати, щоб у старому чи завеликому в останню путь не відправити. Увечері попадали. Нянька за звичкою накрила у вітальні стіл до чаю, та ніхто й не доторкнувся.
— Як ти, Лідо? — запитав Стас.
Ліда підвела на чоловіка зболілі очі, прошепотіла:
— Дякую, що ти поряд…
Поховали гідно. Тільки люд, що зібрався віддати Іветті останню шану, дещо дивувався, що професорська донька намагається бути на крок ближче до труни, ніж інші, та все нервово озирається, ніби не дозволяє тим, іншим, стояти поряд, але вирішили, що горе і не таке з людьми робить. А Ліді Вербицькій і тридцяти нема. Ой рано маму втратила…
Наступного ранку після похорону, біля свіжої Іветтиної могили Стас сказав:
— Поїду… Пошукаю Платона…
— Навіщо? — тьмяно запитала Ліда. — Він хотів піти і пішов…
— А про Іветтину смерть він повинен знати?! — гарячкував Дезінфікатор. — Чи це тільки твоя мама… твоє горе, Лід о?!
Ліда напружено зиркнула на Ангеліну: мовчи!
— А я оце думаю, може, Лідуся і діло каже… — залопотіла нянька. — Може, й не треба Платосику про материну смерть знати? Воно ж хворе, ще зляже…
— Знаєте, добра пані! Ви краще Ліду до тями тут повертайте. Чаї свої трав’яні варіть, саму не залишайте. Добре? А з Платоном я сам розберуся.
— Навіщо? — відчайдушно прошепотіла Ліда.
— Я Іветті пообіцяв, — відповів Стас.
Зірватися з місця в момент не вийшло. Кілька днів Стас простирчав на телеканалі, і, коли врешті дізнався, звідки був репортаж, на складах у Вишгороді сталася невеличка, але таки пожежа, тож певний час Стас спілкувався зі страховиками, пожежниками, міліцією, намагався оцінити збитки і відшукати винного. А потім застудився посеред літа, та й Ліда поводилася дивно — ніяк її не залишити. Щодня ходила по храмах, роздавала милостиню, наказувала:
— Помоліться за мою маму… Пом’яніть маму мою…
Наприкінці серпня Стас урешті дістався невеличкого села на Полтавщині, де в середині липня край зеленого поля зелений журналіст брав інтерв’ю в капітального дядька… Віктора Івановича Гая тут знала кожна собака, а Платона і вагітну Раю — ні.
— Та мало хто дорогами вештається, — знизували плечима селяни. — Онде депутати нещодавно на полювання припхалися. Гасали полями, самі наче ті зайці. А бородатого і вагітну не бачили. Та он і Віктор Іванович. У нього запитайте.
Віктор Іванович Гай, хоч, здається, знав відповіді на всі питання, ясності не додав.
— А… Щось таке було… — роздивлявся світлину, що її привіз із собою Стас. — Як, кажеш, їх звати?
— Платон і Рая.
— Рая, Рая… — супився роздратовано.
— А це не той Ісусик, що в баби Климчукової тирлувався? — проверещало пацаня рочків семи, що несподівано виникло біля дядька, як із неба звалилося.
— Який ще Ісусик?! — гримнув Віктор Іванович.
— А я почім знаю! — відважно огризнулося пацаня. — Баба його Ісусиком називала, і ми собі…
За десять хвилин Дезінфікатор стояв перед заваленою огорожею старої хатинки край села.
— Бабо! Бабо Климчукова! — горлало пацаня, що визвалося провести Стаса.
— А у баби що — імені нема? — спитав Стас, спостерігаючи, як від хатинки до них потиху суне сухенька бабуся.
— А я почім знаю?! — кинуло пацаня. — Дід був Климчуком, а як помер, так на селі бабу стали Климчуковою звати. — До бабусі звернуся: — Бабо! До вас люди!
Стас показав старенькій світлину, вона очки примружила, вдивилася.
— Ото! Ісусик… І Магдаленка його… Пішли… Пішли…
— Куди пішли?
— А не знати куди. Як прийшли, так і пішли. На ноги встали і пішли…
— Хоч у який бік, знаєте? — розгубився Стас.
— Я знаю! — видало пацаня, обернулося на схід. — Туди.
— І давно?
— А я почім знаю?! Тільки їх не двійко було. Троє. Ісусик, дівчина з пузом і ще якийсь дядько з ними.
Стас став лицем на схід, дух перехопило — неба до біса! На дві третини формату. Фотограф сказав би — забагато неба, а Господь, певно, недарма стільки лазурі заколотив. Дивишся в те небо і вже летиш. Оце б, справді, злетіти, зверху роздивитися, де ті босяки ховаються. П’яна ґрунтовка розрізає поле, лісосмуги в геометрію граються…
— А куди ця дорога веде? — спитав хлопчину.
— До інших доріг. Вони за селом перетинаються і знову в різні боки.
— І де ж мені їх шукати?
Пацаня серйозно зиркнуло на Дезінфікатора.
— Ісусика? Як Ісусика, то прямо їдьте. Усе прямо і прямо…
Стас почервонів від незрозумілої прикрості, ніби став малим та дурним проти звичайного сільського хлопчика. Кахикнув, простягнув хлопцю руку.
