Мати все - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
— У Платона своя доля, а я знала…
— Що?
— Що ви приїдете…
Стас здригнувся, із безпорадною люттю зиркнув на дивну дівчину.
— Ну! Приїхав! І що від того? Що я можу зробити? Де Платон? Де?!
Підхопився. Нахилився до дівчини, обережно переклав дитинку на її руки. Знову в личко немовляті зиркнув.
— Хлопець?
— Дівчинка…
— Авжеж… Ще одна Вербицька! Ну… Я пішов…
Вона кивнула і всміхнулася. Наче благословила.
Стас котився з пагорба до яру, сліз не стримував. От босяки блаженні. Догралися, чорти б їх! Ну нащо їм усе те треба було?! Ну нащо?! Чого хотіли? Що знайшли?
У яру сховалося від стороннього ока велике колись село. Про це мовчали дахи напівзруйнованих будинків на околицях, та обабіч єдиної вулиці вмостилися кілька відновлених, підфарбованих і причепурених осель із квітниками перед парканами. У дворах квоктали кури, рвали ланцюги собаки, із відчинених вікон пахло чимось надзвичайно смачним, а біля колодязя сидів… Платон у самих шортах. Довге чорне волосся по плечах, борідка куца. Босий…
Стас побачив його здалеку, затремтів, розмазав сльози долонею — ну досить, досить! Треба заспокоїтися, бо ще налякає хлопця. Із ним зараз особливо обережно треба. Рая… Про Іветту як сказати? І щоби хоч якось упоратися з несподіваним, бурхливим хвилюванням, Стас зірвався, побіг до колодязя. Кричав біжучи:
— Платоне! Блін, Платохо! Ти?!
Підбіг, обійняв. Платон ледь устиг на ноги зіп’ятися.
— Платоне! Привіт, друже! Це ти? — торохтів, бо щойно придумав, ніби мчав кудись у справах, зупинився води напитися, а тут — бац! — Платон!
Стискав хлопця в обіймах, гарячково добирав слова — а далі що казати? Платон обережно відсторонився, глянув на Стаса, наче й не здивувався, сказав:
— Стасе. Хочеш побачити дім, який я будую?
— Веди. Подивимося, — розгубився Стас.
Вони йшли гарячою від сонця вулицею, і Дезінфікатор зловив себе на думці, що хоче роззутися. Зупинився, скинув черевики. Утопив босі ступні в розпеченій пилюці — аж плечі розправилися. Жива земля цілувала п’яти, насичувала тіло життєдайною енергією. Стас ошелешено прислухався до власного тіла:
— Ех, не хочеться про погане…
Платон сумно всміхнувся:
— Мама померла. Ти знав? Померла і покликала до себе Раю. Але ми встигли зробити одне моє діло.
— Яке?
— Народити дитину, — сказав Платон. — Хіба ти забув? У чоловіка лише три справи: народити сина, посадити дерево і збудувати дім. Ти вже зробив?
— Ну… Я в процесі, — пробурчав. Скоса зиркнув на Платона. Кепський у нього вигляд. Здалеку здалося — ніби змужнів, засмагнув, а оце як придивитися — блідий, сумний і далеко… Десь так далеко, що і не дотягнутися до нього. Як би його додому забрати?! До лікарні чи ще там куди…
— Я подумав, що про сина наплутано, — сказав Платон. — Бо ж є такі мужчини, що від них виключно дівчатка народжуються. Тому вважаю, одну справу вже зроблено. Дерев ми з Раєю теж насаджали досхочу. Їли вишні і кидали в землю кісточки. Хай буде багато вишень. Це ж добре?
— Добре…
— Одна справа лишилася. Дім. Добудую і піду. До мами з Раєю. Вони вже й зачекалися… Я відчуваю…
— Не про те, Платоне, думаєш. Тобі дитинку треба доглядати, а ти з тим домом… Не потрібен тобі зараз дім. До того ж…
Стас хотів нагадати, що після Іветти залишилася велика квартира на Подолі, що треба забирати дитинку, стрибати в «тойоту» і швидше геть, бо тут посеред ярів ще й дитинка загнеться, та Платон сказав:
— А ніде ж не сказано: збудуй дім для себе. Чи дитинку народи… для себе. Просто сказано — народи, посади, збудуй. Я не для себе будую. Прийде хтось — і є дах. Хіба не так?
— Не знаю, — зізнався Стас. — Може, й так, та нормальні люди в першу чергу важливішу справу вибирають. Тобі зараз дитя треба зберегти…
— А тут таких охочих аж дві жінки. І гарні. Сильні… Від них теплом віє. Тітка Алла Залусківська все в мамки проситься. І тітка Рая… Я попервах вирішив, що коли Рая — то, мабуть, це чогось варто, а потім зрозумів… — Платон зупинився, став до Стаса лицем. — Ти ж за нашою дитинкою приїхав?
Стас закам’янів, дрібно-дрібно закліпав повіками. Кивнув ошелешено:
— Так…
Платон обернувся до напівзруйнованої давньою пожежею хати — тільки й лишилося, що чотири стіни без даху.
— Тут будую…
— Ого… Та тобі тут півжиття колупатися.
— Мені Марк допомагає, — сказав Платон, пішов до двору. — Марку! Марку! — гукав.
Із розваленої хати вийшов молодий мужчина одних зі Стасом років — а не дурник, одразу видно. Цигарка в зубах, у руці кельма і цеглина. Що, і справді, будує?
— Це Марк, — сказав Платон. — Він відігрів нас із Раєю, коли ми вийшли з дому і відразу дуже замерзли. Там… була така лавка… У парку… Я сидів на лавці, а Рая дістала з рюкзака такий смішний светрик… із Міккі Маусом… Обмотала ним мої ноги і плакала… А Марк повів нас… І ми пішли за ним… А потім він пішов із нами…
Марк викинув цигарку, простягнув Стасові руку:
— Привіт! Третім будеш?
Цілий божий тиждень Стас гнув спину на будівництві Платонового дому. Разом із ним та Марком просинався з півнями, разом з ними біг на пагорб, у мазанку дивної дівчини Катерини, щоб усмішкою привітати немовлятко, наносити води з криниці, збігати по молоко до великої та дужої тітки Залусківської, якщо та сама раніше до мазанки не збігала та вже не принесла. Хліб із печі, гаряча картопля з попелу, цибуля, що виросла на чужому квітнику поміж руж біля паркана, а ти йдеш собі і рвеш її. І нормально.
У перший же день у цьому первозданному, загубленому всесвіті Стас півдня витратив на те, щоб спуститися з пагорба, оминути озимину і дістатися до «тойоти», що так і скніла посеред степового шляху. Перегнав автівку до Платонового прихистку, бо спочатку думав, що в салоні ночуватиме, та на ніч, після дня виснажливої і чомусь радісної праці, ноги несли до Катериної мазанки. Стас умивався, сідав на довгу дерев’яну лавку, брав на руки немовлятко, усміхався, відчуваючи, як лоскоче у грудях:
— Блін, ти красуня… Їй-богу. На Ліду схожа… Як тебе звати?
— Як назвете, так і буде, — казала дівчина.
— Та як би хлопець, так знаю… Сашка. Або Серьожка. А дівчинку… Ми з дружиною разом подумаємо… — пообіцяв, бо з кожним днем усе більше переконувався: він не покине дитинку. Не зможе.
З цими думками повертався до Платонової руїни, влягався поряд із хлопцем і Марком на одній великій ватяній ковдрі, що її стелили просто на підлозі, дивився в небо — добре, що даху нема, — і засинав із добрими намірами.
За тиждень додому зазбирався.
— Ви сам із дитинкою впораєтеся, — запевнила Катерина.
— Я не сам, Катю. Не сам. Ми з Лідою…
Стас згадав дружину, усміхнувся, бо раптом зрозумів: ця дитинка не просто помирить їх. Вона зліпить їх в одне ціле, сповнить серця не тільки збудженням, жаданням чи хіттю, — ніжністю. Отут, на свіжому повітрі, Дезінфікатор особливо гостро відчував потребу дарувати і отримувати взамін саме ніжність. Зітхнув розчулено:
— Гарно тут у вас. І їхати не хочеться… Село ваше як зветься? А то ніде й таблички не лишилося. Як після війни.
— Шанівка…
Після Іветтиної смерті Ліда Вербицька зрозуміла, що режим потрібен не тільки хворим. Поки вона ходила по церквах, плакала на материному ліжку чи просто скорботно мішала цукор у чашці з чаєм, а поряд був Стас — Ліда ще стримувалася від незрозумілого відчайдушного крику, що рвався назовні. Чоловік не допікав питаннями, не кликав додому. Він просто був поряд. Як вірний раб. Як Лідина власність. Як віддане їй навіки, і це дуже… дуже заспокоювало.
Та коли Стас поїхав шукати Платона, Ліда запанікувала. Велика оселя на Подолі навіювала суперечливі спогади, самотність — упритул, і жорстка ж: обійняла — не ворухнутися. І тоді професорська донька зметикувала; без режиму їй не обійтися.
До справи підійшла ґрунтовно. Полізла по Іветтиних шухлядах чистий аркуш шукати, натрапила на списаний зошит у закутку. Почала читати. Відірвалася на ранок. Це був Іветтин щоденник. Звичайний щоденник, що в ньому планують буденні справи, — ніяк не сльозливі одкровення чи незбагненні таємниці. «Нагадати Петру Григоровичу, щоби надів смугасту краватку» — коротко. А нижче: «Вона не повинна дізнатися, що її тато — негідник».
