Мати все - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗

— Ой! Ой! Та ти тільки глянь на себе! Чисто друга Іветта. Уже й хазяйнувати взялася.

Ліда глянула няньці в очі, сказала:

— Так і є. Мама… злягла. Я тут тепер за хазяйку.

— Чого б це?!

— Бо я остання справжня Вербицька, і все, що тут є… Тільки моє. І дім, і татків інструмент, і весь його спадок, і ти… І… мама.

— А Платон? — набундючилася нянька. — Платосика не шукатимеш?

— Не шукатиму, — прошепотіла. — Захоче — сам повернеться. Хоча з медичної точки зору було б вельми цікаво відстежити його адаптацію… До того ж Платон — не Вербицький… І вплив наших генів…

— Не Вербицький? А може, я тобі збрехала тоді… у церкві?!

— Годі вже!

— Чого б це? Збрехала!

— Навіщо?

— Бо Іветта Андріївна веліла так казати. Знала ж, бідна, що колись дізнаєшся.

— Навіщо веліла брехати?

— Щоб ти на неї лютувала! Не на тата свого. Хоч було за що…

— Мовчи! Тата не чіпай! Ох ти ж і грішна, Ангеліночко! Виходить, Платон…

— А я звідки знаю?! — вибухнула нянька. — Як мені хазяйка веліла говорити — так і кажу!

— Годі! — аж потьмяніла. — Годі мене плутати, нянько! Захочу, і без тебе до правди докопаюся. Та й не треба копатися… Так знаю. Одна я — Вербицька. Бо Вербицькі тіла людські лікують… А Платон… Платон душі гоїв. Інша кров… Інша місія… Хай літає…

— Аби не впав! — прошепотіла нянька.

— Мені однаково! Мені маму треба на ноги поставити!

Режим. У професорській оселі на Подолі запанував новий режим. Зранку Ліда міряла Іветті тиск і температуру, власноруч розкладала у пластянки ліки, пересвідчувалася, що нянька приготувала для матері щось смачне і поживне. Потім допомагала Іветті дійти до ванної, вмивала, переодягала, саджала біля вікна у крісло-трон.

— Сьогодні ще поснідай у кріслі, — говорила-навіювала. — А завтра спробуємо пересісти за стіл. Думаю, Платонові це сподобається.

— Добре, Лідочко, — Іветта кволо всміхалася, повертала голову до вікна, ніби Платон уже спішив подивитися, як мама снідає за столом.

Ліда залишала Ангеліні аркуш паперу — усе по годинах розписане. Спішила до клініки.

— Як справи, пані Лідо? — питала Зоряна.

— Все чудово.

— Як мама? Як Платон?

— Дякую, Зорянко, всі живі-здорові. А що у нас сьогодні? Аналізи з лабораторії вже привезли? Я не можу починати прийом без аналізів пацієнтів.

Та — починала. Дві ставки випросила — щодня зранку до вечора. Коли останній пацієнт виходив із кабінету лікаря Вербицької, Ліда викликала таксі і мчала додому. До пацієнтки Іветти. Нагодувати, заспокоїти, перевірити тиск, допомогти дістатися до ліжка й упасти поруч із мамою на те місце, де колись лежав тато. У рожеву кімнату так і не заходила.

За тиждень до професорської оселі на Подолі прийшов Стас.

— Лідки нема! — роздратовано буркнула нянька.

— А відколи, добра пані, Ліда для вас Лідкою стала? — здивувався Дезінфікатор.

— Як здуріла, так і стала! — насупилася Ангеліна.

Стас мовчки зміряв няньку поглядом, пішов до вітальні.

— Іветто Андріївно? Добрий день… — Обережно. Придивився, зрадів: — А ви сьогодні маєте прекрасний вигляд!

— Мене лікує Лідочка, Стасе, — кволо всміхнулася Іветта. Кивнула в бік синової кімнати. — Ви до Платона зайдіть. Він на вас чекає..

— Добре…

Стас озирнувся, зустрівся поглядом з Ангеліною. Нянька кивнула, мовляв: «Отакі у нас тепер діла, Стасику. Тільки те й роблю, що чатую, бо сам Бог знає, чого в наступні п’ять хвилин від Іветти чекати». Стас збентежився. Нахилився до Іветти.

— А Ліда…

— Наша Лідочка — справжня Вербицька, — прошепотіла Іветта. — Зосередилася на лікуванні хвороб тілесних. Душі не гоїть. Ні своєї, ні чужої…

«Марить», — подумав Дезінфікатор, поклав важку долоню на маленьку, ніби лялькову, Іветтину ручку.

— Я дочекаюся її?

— Краще у Платоновій кімнати. Заодно і його розвеселите. Ви ж знаєте, які ці хлопці? Занудьгує і втече, а мені… мені не хотілося б…

— Звичайно, у Платоновій. Уже йду…

Стас погладив суху Іветтину ручку. Поплентався за маршрутом. Вона не озирнулася йому вслід. Вона дивилася у вікно.

…По кімнаті втікача розляглися руїни Іветтиних надій. Пил на моніторі, книжки стосиком на підлозі, ніби хтось вишукував щось на полицях, книжки викинув, а назад поставити — уже й не треба. На ліжку покривало зім’яте звисає вузькою смужкою, як рука мерця. На килимі пігулки: одна, дві, три… Так і не зібрали? До вікна присунуте широке зручне крісло.

Стас провалився у крісло, задер ноги на підвіконня, примружився — сонце… Травень прощається. Літо… А Платон із дівчиною так і не знайшлися. І не дуже шукають уже. Як Іветта злягла, так і загальмували. Дратувалися, пояснювали Стасові, коли той намагався з’ясувати, хто саме відповідає за пошуки втікачів:

— Мужик! Ну не відволікай. Орієнтировку маємо: якщо десь засвітяться, не упустимо. У нас щодня — десятки злочинів…

— Мати дуже переживає…

— Мати? А ти скажи їй: охолоньте, мамо. І радійте, що у вас не така дитина, як он та сучка, яку ми вчора затримали. Падло сране! Квартиру материну захотіло! Пацана свого зеленого підмовило, щоб той її матір убив. А саме, падло, алібі собі забезпечувало. Сиділо у школі на уроці та з пацаном SMSками обмінювалося. Хочеш почитати? Ні? А я тобі прочитаю. «Любий… Як справи?», «Ок! Вона у ванній», «Супер! Лечу! Ти мене хочеш?», «Скоріше, диван я вже розстелив»… І трахалися! Чуєш? Трахалися, а у ванній мертва мати лежала! То куди нам бігти, скажи? Сучок рвати чи твоїх утікачів шукати?!

Стас зітхнув від моторошних згадок. Глянув на сонце. Платонові, певно, теж сонце в очі. І хіба погано? Одна біда — Іветта з котушок. Хоч би дівка підказала: «Напиши матері кілька слів. Мовляв, живий-здоровий…»

Стас заплющив очі. Спробував уявити, який тепер Платон, і чомусь побачив його на вітру: сильні руки, довге волосся тріпотить, груди голі. Про Раю згадав. «Цікаво, коли їй народжувати…» — подумав байдуже і незчувся, як заснув.

…Коли замість сонця у вікна засвітили ліхтарі, він розплющив очі, потягнувся солодко — оце дав! — озирнувся… На порозі Платонової кімнати стояла Ліда. У черевиках, легкому жакеті, із сумкою в руці. Тільки-но повернулася?

— Поговорімо? — ніяково видушив Стас.

— За годину, — повідомила вона ввічливо. — Режим. Зараз маю дати мамі ліки, потім вечеря, ванна…

— Допомогти?

— Ні. Дякую.

Стас вибрався з теплого крісла, подумав: це навіть добре, що «за годину». Він зосередиться і знайде ті слова, які впадуть у Лідине серце і поведуть до нього.

Кімнатою одкровень, примирення чи остаточного розриву стала кухня. Стас курив біля вікна. Ліда зайшла з порожньою тарілкою, кинула її в мийку, втомлено опустилася на стілець біля стола. Стас озирнувся і сів навпроти.

— У тебе нема бороди… — констатувала Ліда.

— Набридло виділятися…

— Дивно.

— Нормально. Порозумнішав… Захотілося заховатися в юрбі звичайних людей, бо я і є звичайний. Я не бігаю до матері щодня, якщо знаю, що в неї все гаразд. А коли їй стає зле — не ховаюся по закутках. Ми… Скакуни… Ми — звичайні. Нас горе докупи збирає… І взагалі, всі нормальні люди — звичайні, а ті, що вважають себе надзвичайними, просто пихаті хворі потвори.

— Вибач. Я — Вербицька.

— Та ти що? І коли це до тебе дійшло?

— Не так давно, як хотілося б.

— То поясни. Вербицька… — вона не для Скакуна?

Ліда опустила голову, сумно всміхнулася.

— Навпаки. Ти б ніколи не одружився, якби мама…

— Маячня! Іди негайно до своєї мами і запитай!

— Мама зараз погодиться і з тим, що Ангеліна — королева.

— А не скажи. У всьому, що не стосується Платона, вона цілком при тямі.

— Я роблю все можливе.

— І щока не горить?

— Я не ображаюся.

— А я й не вибачаюся!

— Тоді… навіщо ти тут?

Стас остовпів. Розмова пішла геть не так, як хотілося. І кого звинувачувати — сам завівся з півоберта.

— У справі, — кинув зло. — Квартира наша… Твоя… Якщо ти не збираєшся туди повертатися…