Пентаграма - Несбьо Ю (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
— Як я вже говорив, не маю звички так уважно роздивлятися чоловічі тіла. Якщо вам буде від цього легше, скажу, що моя інтуїція твердо говорить: «Так! Це він і є». Але не більше... — Він розвів руками.
— Спасибі. — Беата підвелася.
— Нема за що, — відмахнувся Кляузен, провів їх до дверей і простягнув руку.
Гольм, зам’явшись на мить, потиснув, а коли Кляузен простягнув її Беаті, та злегка всміхнулась і похитала головою:
— Вибачте, але у вас кров на пальцях. І на щоці.
Кляузен схопився за щоку.
— Ох, дійсно! — з усмішкою сказав він. — Це все Трулс, мій собака. На вихідних зовсім розігрався, на природі ж.
Він дивився на Беату, й усмішка ставала все ширшою і ширшою.
— На все добре, — попрощалася вона.
Опинившись на вулиці, Бйорн Гольм здригнувся, сам не розуміючи чому.
Клаус Торкільдсен спрямував у обличчя обидва вентилятори, але ті лише гнали на нього все те ж задушливе повітря. Він ткнув пальцем в товстий екран. Внутрішній телефон служби криміналістичної експертизи. Абонент щойно закінчив розмову. Вже вчетверте йому дзвонили з одного і того ж номера. Розмови були нетривалі.
Він двічі клацнув по цьому номеру, щоб отримати відомості про абонента. На екрані з’явилось ім’я. Подвійне клацання по імені — висвітились адреса і місце роботи. Потім він набрав номер, на який йому було звелено дзвонити, якщо з’явиться яка-небудь інформація.
— Алло? — підняли трубку на тому кінці.
— Це Торкільдсен із «Теленора». З ким я говорю?
— Не ставте зайвих запитань, Торкільдсене. Що ви хочете повідомити?
Торкільдсен відчув, що сорочка прилипла до пахв.
— Я тут дещо перевірив, — почав він. — Мобільний телефон цього Холе знайти неможливо: він постійно переміщається, але є інший номер, із якого кілька разів дзвонили на Кйольберггате.
— Так. Чий він?
— Номер належить якомусь Ейстейну Ейкелану. Він зареєстрований як таксист.
— Ну і що?
Торкільдсен відкопилив нижню губу і спробував здути крапельки, що зібралися на запітнілих окулярах.
— Я подумав про можливий взаємозв’язок між таксистом і телефоном, який постійно переміщається по місту.
На тому кінці мовчали.
— Алло? — покликав Торкільдсен.
— Інформацію прийнято, — сказав голос. — Продовжуйте стеження, Торкільдсене.
Коли Бйорн Гольм і Беата заходили в будівлю на Кйольберггате, у неї задзвонив телефон.
Вона швидким рухом витягнула його із-за пояса і, подивившись на екран, притиснула до вуха.
— Харрі? Нехай Сівертсен задере ліву штанину. У нас є фото велосипедиста в масці з коричневим пакетом перед фонтаном, її було зроблено о пів на шосту минулого понеділка. У велосипедиста на коліні пластир.
Бйорн ледве встигав за своєю начальницею — вони йшли по коридору. Беата звернула в кабінет.
— Ні пластиру, ні рани? — перепитала вона. — Та ні, це нічого не доводить. До твого відома: Андре Кляузен з великою часткою вірогідності підтверджує, що саме велосипедиста на фото він бачив біля «Халле, Тюне і Веттерліда».
Вона сіла за письмовий стіл.
— Що?
Бйорн Гольм побачив, як вона смішно хмурить брови.
— Он як. — Вона відклала телефон і подивилася на нього, ніби не вірячи тому, що тільки-но почула. — Харрі каже, що знає, хто вчинив усі ці вбивства.
Бйорн не відповів.
— Перевір, чи вільна лабораторія, — сказала вона. — Нам підкинули нову роботу.
— Яку роботу? — запитав Бйорн.
— Справжнє лайно.
Ейстейн Ейкелан сидів у таксі на стоянці недалеко від Санктхансхьоуген і, напівзаплющивши очі, дивився на довгоногу дівчину, що сиділа в кріслі на тротуарі перед «Явою» і збагачувала свій організм кофеїном. Шуму кондиціонера не було чутно через гучну музику, що лунала з навушників.
«Faith has been broken, tears must be cried...»
Злі язики стверджували, що автор цієї пісні — Грем Парсонс, а Кіт і «Роллінґ Стоунз» украли її для альбому «Липкі пальці», поки були у Франції, намагаючись усіма мислимими і немислимими способами набути репутації геніальних.
«Wild, wild horses couldn’t drag me away...»
Ейстейн здригнувся: задні двері відчинилися. Чоловік, напевно, непомітно підійшов ззаду, вийшовши з парку. У дзеркалі Ейстейн побачив засмагле обличчя з міцними щелепами, очі затуляли дзеркальні сонячні окуляри.
— До Марідальського озера. — Голос був приємним, але в ньому відчувалися командні нотки. — Якщо не утруднить.
— Та ні, — пробурмотів Ейстейн.
Він вимкнув музику, востаннє затягнувся й викинув недокурок із вікна.
— Куди саме до озера? — запитав він.
— Їдьмо, потім скажу.
Вони поїхали вгору по Уллеволсвейєн.
— Обіцяли дощ, — спробував зав’язати розмову Ейстейн.
— Потім поговоримо, — відрізав голос.
«Це замість чайових», — подумав Ейстейн.
Через десять хвилин позаду залишилися багатоповерхові будинки, і вони опинилися серед двориків і будиночків біля Марідальського озера. Цей перехід від міста до села завжди йому подобався, а одного дня пасажир-американець навіть запитав його, чи не проїжджають вони музей просто неба.
— Там далі можеш повернути ліворуч, — сказав голос.
— У ліс? — запитав Ейстейн.
— Так, звичайно. Чого ти нервуєшся?
Ейстейн знову поглянув у дзеркало, але чоловік пересів, і тепер можна було бачити тільки половину його обличчя.
Зменшивши швидкість, Ейстейн увімкнув лівий поворотник і звернув на гравійну доріжку, порослу травою.
Щось йому не сподобалося.
Обабіч дороги гілки, граючи на світлі зеленим листям, немов запрошували їх у гущавину. Ейстейн ударив по гальмах. Колеса востаннє човгнули по гравію, і машина зупинилася.
— Вибачте, — сказав він дзеркалу. — Нещодавно лагодив ходову частину. До того ж тут ми не їздимо. Якщо хочете, я можу подзвонити, і пришлють іншу машину.
Здавалося, чоловік на задньому сидінні посміхається. Принаймні однією половиною обличчя.
— А з якого телефону ти збираєшся дзвонити, Ейкелане?
Ейстейн відчув, як волосся на шиї стало дибки.
— З власного? — прошепотів голос.
Мозок Ейстейна гарячково перебирав варіанти відповідей.
— Чи з телефону Харрі Холе?
— Не розумію, про що ви, містере. Далі я не поїду.
Людина розсміялася:
— Містер? Ти помиляєшся, Ейкелане.
Ейстейн хотів було глитнути клубок, що підступив до горла, але стримався:
— Слухайте, якщо вже я вас не довіз, куди треба, можете не платити. Виходьте, а я поки що викличу іншу машину.
— Якщо вірити твоїй особистій справі, ти головатий, Ейкелане. Отже, думаю, розумієш, що мені потрібно. Ненавиджу штампи, але я доб’юся свого, хай там що, і ти сам можеш вибрати: по-хорошому або по-поганому.
— Не розумію, про що... ай!
Чоловік ударив Ейстейна по потилиці, трохи вище шиї, і він, мимоволі подавшись уперед, зі здивуванням помітив, що очі наповнюються слізьми. Не через біль — ні, цей удар був із тих, якими обмінюються в школі, готуючи справжні побої на потім. Але слізні залози, напевно, вже зрозуміли те, що відмовлявся визнати мозок: почалися серйозні проблеми.
— Де у тебе телефон Харрі, Ейкелане? У бардачку? У багажнику? Можливо, в кишені?
Ейстейн не відповів. Його мозок продовжував у скаженому темпі відкидати варіанти. Навколо ліс. Щось підказувало, що людина на задньому сидінні добре натренована і наздожене Ейстейна за лічені секунди. Чи є у нього спільники поблизу? Може, варто натиснути кнопку тривоги і розіслати цей сигнал іншим автомобілям? Чи має він право залучати до цього інших?
— Зрозуміло, — сказав чоловік. — Значить, по-поганому. Знаєш що? — Ейстейн не встиг зреагувати, а він уже обхопив його за шию і втиснув у крісло. — Так я і думав.
Окуляри в Ейстейна злетіли. Він простягнув до них руку, але не дістав.
— Піднімеш тривогу — я тебе уб’ю, — прошепотів чоловік йому у вухо. — Не у фігуральному, а в буквальному сенсі. Умертвлю.
Хоча в мозок Ейстейна Ейкелана не надходив кисень, він чув, бачив і відчував запахи на подив добре: бачив мережу капілярів на зворотному боці власної повіки, розрізняв запах одеколону свого пасажира і чув у його голосі повискуючі радісні нотки.
