Пентаграма - Несбьо Ю (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Вона підвелась і пройшла за ним у фотолабораторію. На шнурі для просушування висів щойно надрукований знімок.
— Зроблено минулого понеділка, — сказав Бйорн. — Приблизно о пів на шосту, тобто через півгодини після вбивства Барбари Свендсен. За цей час можна спокійно доїхати на велосипеді від площі Карла Бернера до Фрогнер-парку.
На фотографії була усміхнена дівчинка на тлі фонтана. Поряд із нею був видний шматок скульптури. Беата її упізнала — «Дерево і пірнаюча дівчина». Вона полюбляла забиратися до цієї скульптури в дитинстві, коли мама з татом на неділю виїжджали з нею в місто і йшли гуляти у Фрогнер-парк. Тато говорив, що у Густава Вігеланна пірнаюча символізувала дівочий страх перед тим, як зробити крок у доросле життя і стати матір’ю.
Зараз Беата дивилася не на неї. Вона дивилася на самий край фотографії, де біля зеленої урни стояв чоловік із коричневим пакетом у руці. Він був одягнений в обтислу жовту куртку і чорні спортивні штани, які носять велосипедисти. На голові був чорний шолом, на обличчі сонячні окуляри і маска.
— Велокур’єр, — прошепотіла Беата.
— Обличчя однаково не видно, — відповів Бйорн Гольм.
— Так, але... — Голос Беати прозвучав, немов відлуння. Не зводячи очей із фотографії, вона простягнула руку. — Лупу...
Гольм відшукав збільшувальне скло на столі між пакетиків з реактивами і передав їй.
Беата прикрила одне око і почала водити лупою по фотографії.
Бйорн Гольм подивився на начальницю. Він, звичайно, чув історії про те, як вона працювала в слідчому відділі, як сиділа добу безперервно, замкнувшись у відеокімнаті, переглядала записи пограбувань: кадр за кадром, помічаючи все нові подробиці статури і жестикуляції, контури облич за масками, і врешті-решт, встановлювала особи нальотчиків, тому що бачила їх раніше (приміром, на записі нальоту на пошту, яку зробили п’ятнадцять років тому, коли сама Беата ще під стіл пішки ходила, а потім залишили в архіві на жорсткому диску, де записано мільйони облич і кожен наліт за всю історію відеоспостереження). Хтось стверджував, що у Беати дуже добре розвинена частина мозку, що відповідає за пам’ять на обличчя. Тому Бйорн Гольм дивився не на фотографію, а на те, як Беата розглядає кожну деталь, хоча розумів, що нічому в неї не навчиться, адже для цього потрібні особливі природжені здібності, яких у нього немає.
Потім він зрозумів, що Беата розглядає зовсім не обличчя чоловіка.
— Коліно, — сказала вона. — Бачиш?
Бйорн Гольм підійшов ближче:
— Що там?
— На лівій. Схоже на пластир.
— Тобто нам треба шукати чоловіка з пластиром на нозі?
— Смішний ти, Гольме. Перш ніж шукати того, хто на цій фотографії, треба з’ясувати, чи може він бути нашим веломаніяком.
— А у кого ми це з’ясуємо?
— У єдиної людини, яка бачила його зблизька. Зроби копію фотографії, а я пішла за машиною.
Свен Сівертсен з приголомшеним виглядом дивився на Харрі. Той щойно виклав йому свою неймовірну теорію.
— Я дійсно ні про що не підозрював, — прошепотів Сівертсен. — Я ніколи не бачив фотографії жертв у газетах. На допитах мені називали імена, але вони мені нічого не говорили.
— Ну, поки що це тільки теорія, — сказав Харрі. — Ми не знаємо, чи дійсно це велокур’єр-маніяк. Потрібні конкретні докази.
Сівертсен посміхнувся:
— Краще доведи, що у тебе вже досить матеріалу, щоб із мене зняли звинувачення. Тоді я надам свідчення проти Волера.
Харрі знизав плечима:
— Я можу подзвонити начальникові мого відділу, Б’ярне Мьоллеру, попросити його приїхати на патрульній машині й забрати нас звідси у повній цілості.
Сівертсен рішуче похитав головою:
— У цій справі напевно вже замішані чини, вищі Волера. Я нікому не вірю. Спочатку надай докази.
Харрі стиснув і розтиснув кулаки:
— У нас є ще варіант: піти до журналістів і все їм розповісти. І про маніяка, і про Волера. Таким чином ми себе убезпечимо.
Сівертсен подивився на нього з підозрою.
— Наш час спливає, — сказав Харрі. — Він уже ближче. Невже не відчуваєш?
Сівертсен потер зап’ястки.
— Добре, — сказав він. — Гаразд.
Харрі засунув руку в задню кишеню і дістав погнуту візитку. На секунду замислився, можливо, уявляючи наслідки свого дзвінка. Чи не уявляючи. Набрав номер робочого телефону. Голос у слухавці відповів на подив різко:
— Рогер Єндем.
Харрі чув на задньому плані гамір, дзижчання апаратури та дзвінки інших телефонів.
— Це Харрі Холе. Мені треба, щоб ви мене уважно вислухали, Єндеме. У мене є інформація про велокур’єра-маніяка та про контрабанду зброї, в якій замішаний один із моїх колег у поліції. Ви чуєте?
— Так-так.
— Чудово. Пропоную так: я вам даю ексклюзивну інформацію, а ви розміщуєте її на сайті «Афтенпостен» так швидко, як тільки можете.
— Домовилися. Ви звідки дзвоните, Холе?
Судячи з голосу, він був здивований зовсім не так сильно, як припускав Харрі.
— Це неважливо. У мене є відомості, які підтверджують, що Свен Сівертсен — не велокур’єр-маніяк. Це офіцер, який вів розслідування і ось уже декілька років займається незаконним ввезенням зброї в Норвегію.
— Фантастика. Але, вважаю, ви розумієте: я не можу все це надрукувати на підставі телефонної бесіди.
— Що ви маєте на увазі?
— Жодна серйозна газета не публікуватиме звинувачення на адресу інспектора, особливо в контрабанді зброї, не переконавшись у достовірності джерела. Ні на секунду не сумніваюся, що ви той, за кого себе видаєте, але звідки мені знати, що ви не п’яний, або не з’їхали з глузду, або і те й інше? Якщо я полінуюся перевірити істинність інформації, газеті може загрожувати судовий розгляд. Треба зустрітися, Холе. Я обіцяю, що все запишу з ваших слів.
У виниклій паузі Харрі почув, як поряд із Єндемом хтось заливчасто і безтурботно засміявся.
— В інші газети можете навіть не дзвонити — вам дадуть відповідь ту ж саму. Довіртеся мені, Холе.
Харрі затримав подих.
— Добре, — погодився він. — У «Андеруотері». Далсбергстієн. О п’ятій. Приходьте сам, інакше я вшиваюсь. І нікому ні слова! Ясно?
— Ясно.
— До зустрічі.
Харрі натиснув скидання і замислившись закусив нижню губу.
— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — сказав Свен.
Бйорн Гольм і Беата звернули з шумної алеї Бюгдьой і в наступну мить опинилися на тихій вуличці з ошатними віллами з одного боку і фешенебельними старовинними багатоквартирними будинками — з іншого. На узбіччях тут і там стояли розкішні німецькі автомобілі.
— Красиво живуть, — зауважив Бйорн.
Вони зупинилися перед жовтим, ніби ляльковим, будинком.
Після другого дзвінка домофон ожив.
— Слухаю...
— Андре Кляузен?
— Це я.
— Беата Льонн, поліція. Можна увійти?
Андре Кляузен зустрів їх у дверях в халаті, що не доходив до колін, почухуючи садно на щоці й особливо не приховуючи позіхання.
— Вибачте. Повернувся додому пізно вночі, — сказав він.
— Напевно, зі Швейцарії?
— Ні, всього лише із заміського будинку. Заходьте.
Вітальня Кляузена була замала для тієї колекції творів мистецтва, які в ній були, і Бйорн Гольм тут же відзначив, що хазяїн найменше схильний до спартанського мінімалізму. В одному з кутків кімнати бив фонтанчик і гола старогрецька богиня піднімала руки до стелі, розписаної в стилі Сікстинської капели.
— Мені хочеться, щоб ви згадали той момент, коли зустріли велокур’єра у приймальні адвокатської контори, — сказала Беата. — А потім поглянули на цей знімок.
Кляузен узяв фотографію і почав її пильно роздивлятися, продовжуючи колупати садно на щоці. Бйорн Гольм між тим роззирався в кімнаті. За однією з дверей почувся тупіт, а потім хтось поскрібся в двері.
— Можливо, — сказав Кляузен.
— Тільки можливо? — Беата сіла на краєчок стільця.
— Дуже ймовірно. Одягнений точнісінько. Шолом, знову ж таки — окуляри.
— А пластир на коліні у нього був?
Кляузен тихо розсміявся:
