Пентаграма - Несбьо Ю (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
— Вибачте, — звернувся до нього Рогер.
Бармен підвів погляд.
— Сюди нещодавно не заходив чоловік? Високий, світловолосий, з...
— Пробачте. — Бармен послинив палець і перевернув сторінку. — Я заступив на зміну перед самим вашим приходом. Запитайте краще он у тієї жінки.
Секунду повагавшись, Рогер відсьорбнув іще пива й підвівся.
— Прошу вибачення...
Жінка подивилася на нього з напівусмішкою:
— Слухаю вас...
Тільки тут він побачив: це не тінь, на її обличчі синяки. На лобі, вилицях і на горлі.
— Я маю зустрітися тут із одним чоловіком, але боюся, він пішов, не дочекавшись мене. Вищий, ніж метр дев’яносто, з коротко підстриженим світлим волоссям.
— Молодий?
— Авжеж... Думаю, йому років тридцять п’ять. Має трохи пошарпаний вигляд.
— Червоний ніс і блакитні очі, які здаються і молодими, і старими водночас? — Вона продовжувала всміхатись, але він зрозумів, що не йому, а скоріше, власним думкам.
— Так, це може бути він... — невпевнено мовив Рогер. — Так він сюди...
— Ні, сама його чекаю.
Рогер подивився на неї. Невже вона дійсно одна з них? Повнява, злегка напідпитку дама у віці близько тридцяти? Не схоже.
— Думаєте, він прийде? — запитав Рогер.
— Ні. — Вона підняла келих. — Ті, кого дійсно чекаєш, ніколи не приходять. Приходять інші.
Рогер повернувся до бару. Його келих уже прибрали зі стійки. Він замовив іще.
Бармен поставив музику. У напівтемряві неголосно зазвучала композиція групи «Глюцифер»:
«I got a war, baby, I got a war with you!»
Він не прийде. Харрі не прийде. Що б це могло означати? Адже, чорт забирай, це не з його вини!
О пів на шосту двері бару відчинилися.
Рогер із надією підвів погляд і побачив чоловіка в шкіряній куртці. Той дивився на нього.
Рогер похитав головою.
Чоловік кинув погляд навкруги. Провів долонею по шиї й вийшов.
Першою думкою Рогера було побігти вслід. Запитати, що означає цей жест рукою? Що операцію завершено? Чи що Томасу... Задзеленчав мобільний телефон. Він відповів.
— No-show? [29] — поцікавився голос.
Це був голос не того чоловіка в шкіряній куртці, і точно вже не Харрі, але щось у нім було знайоме.
— Що мені робити? — тихо запитав Рогер.
— Пробудеш там до восьмої, — відповів голос, — і подзвониш на потрібний номер, якщо він з’явиться.
— А Томас?..
— Із твоїм молодшим братом нічого не станеться, поки ти робиш те, що ми тобі говоримо. І нікому ні слова.
— Зрозуміло. Я...
— Вдало посидіти, Єндеме.
Рогер засунув телефон у кишеню і поринув у пивний келих. Коли він виринув, аби перевести дихання, була вже восьма — минули дві з половиною години.
— Ну, що я говорила?
Рогер обернувся. Вона стояла прямо за спиною, жестом гукаючи бармена. Той знехотя почав підводитися зі стільця.
— А хто це «інші»? — запитав Рогер.
— Які «інші»?
— Ви сказали, що замість тих, кого дійсно чекаєш, приходять інші.
— Ті, кого доводиться брати, та ще і з вдячністю, милий. Такі, як ти або я.
Рогер розвернувся до неї. Як вона це говорила... Без манірності, без драми, з посмішкою безвиході. Він відчув щось особливе. Якусь спорідненість. Тепер він розгледів її очі, губи. Звичайно, вона красива.
— Це вас так чоловік побив? — запитав він.
Вона підвела голову і, виставивши вперед підборіддя, подивилась, як бармен наливає пиво.
— А ось це не ваша справа, юначе, — відрізала вона.
Рогер на мить заплющив очі. Який дивний день. Один із найбільш дивних у його житті. Чи варто припиняти дивні речі?
— Може стати і моєю, — сказав він.
Вона обернулась і пильно на нього поглянула.
Він кивнув на її столик:
— Судячи з розмірів вашої сумки, вже колишній чоловік. Якщо вам сьогодні потрібна смуга для аварійної посадки, у мене велика квартира, і знайдеться навіть зайва спальня.
— Он як? — Її інтонація була скоріше заперечливою, але вираз обличчя змінився. Тепер у нім з’явилося якесь запитання, навіть цікавість.
— Квартира несподівано збільшилася цієї зими, — сказав він. — З вашого дозволу я ще посиджу тут і, якщо ви готові скласти мені компанію, із задоволенням заплачу за ваше пиво.
— Дійсно, — мовила вона. — Чом би нам не почекати разом?
— Чоловіка, який так і не прийде?
Її сміх вийшов сумним, проте вона все-таки зуміла засміятись.
Свен сидів на стільці й дивився з вікна на вулицю.
— Може, тобі все-таки краще було б сходити? — запитав він. — Може, у журналіста це випадково вирвалося?
— Не знаю... — Харрі лежав на канапі й вивчав завитки сигаретного диму, які здіймалися до стелі. — Думаю, що він, скоріше, несвідомо попередив мене про небезпеку.
— Одне те, що ти описав Волера як офіцера, який вів розслідування, а журналіст назвав його інспектором, зовсім не означає, що журналіст знає, що це Волер. Він міг і вгадати.
— Може, і випадковість, а може, спеціально хотів попередити мене, знаючи, що його прослуховують.
— Ти параноїк, Харрі.
— Імовірно, але це не означає...
— ...що тебе не шукають. Говорив уже. Ти міг би подзвонити іншим журналістам...
— Я нікому не вірю. Крім того, думаю, нам не варто більше дзвонити з цього телефону. Мені взагалі здається, його треба вимкнути.
— Волер же не може знати, з якого телефону ти дзвониш.
Зелений сигнал «Ерікссона» згас, і Харрі засунув його в кишеню піджака.
— Ти, Сівертсене, очевидно, погано знаєш, що Том Волер може і чого не може, — похмуро сказав він. — Ми з моїм другом-таксистом домовилися, що між п’ятою і шостою він подзвонить мені з телефону-автомата. Ти чув дзвінок?
— Ні.
— Значить, вони вже знають про телефон. Він наближається.
Свен голосно зітхнув:
— Харрі, тобі вже говорили, що ти ввесь час повторюєшся? І мене дивує, що ти не особливо-то надриваєшся, щоб визволити нас із цієї колотнечі.
Харрі пустив під стелю густе кільце сизого диму.
— У мене навіть виникло таке відчуття, ніби ти хочеш, аби нас знайшли, а все інше — видимість, — зітхнув Свен. — Тобто ми з біса добре ховаємося, а він — ти в цьому впевнений — ухитриться і знайде нас.
— Цікава версія, — пробурмотів Харрі.
— Експерт із «Норске Мьоллер» підтвердив твою здогадку, — сказала Беата, жестом виставляючи Бйорна Гольма з кабінету.
З шуму на задньому фоні вона зрозуміла, що Харрі говорить з телефону-автомата.
— Спасибі за допомогу, — відповів він. — Якраз те, що мені було треба.
— Справді?
— Сподіваюся.
— Харрі, я щойно дзвонила Олауг Сівертсен. Їй дуже зле.
— Гм...
— Не лише через сина. Вона боїться за свою квартирантку, яка від’їжджала на вихідні за місто й досі не повернулася. Я не знаю, що їй сказати.
— Що скоро все закінчиться.
— Обіцяєш?
Сміх Харрі прозвучав сухо, як кулеметна черга.
— Це якраз я тобі можу обіцяти, — сказав він.
Клацнув сигнал внутрішнього зв’язку.
— До вас відвідувач, — прогугнявив голос чергового.
На годиннику минула четверта, а значить, на чергуванні мала бути жінка зі служби охорони. Беата помітила, що хто б не був на посту, всі вони з часом починають говорити в ніс.
Вона натиснула кнопку на старенькому селекторі:
— Нехай трохи почекають, я зайнята.
— Так, але...
Беата вимкнула внутрішній зв’язок:
— Метушня!
На тому кінці було чутно дихання Харрі, ось під’їхав автомобіль, вимкнули мотор. Тут Беата помітила, що світло в кімнаті стало падати якось інакше.
— Мені пора, — мовив Харрі. — Треба поквапитися. Може, пізніше передзвоню. Якщо все піде, як я думав. Добре? Беато?
Вона поклала трубку. Її погляд був прикутий до дверей у кабінет.
— Ну? — сказав Том Волер. — Хіба ти не говориш хорошим друзям «до побачення»?
— Хіба на вході тобі не сказали почекати?
— Сказали.
Том Волер зачинив двері й потягнув за шнур, закриваючи жалюзі на вікні. Пройшов по кабінету, став поряд із кріслом і подивився на стіл.
29
Не з’явився? (англ.).