Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (электронные книги бесплатно .TXT) 📗

Дженнсен прекрасно розуміла його. Вона згадала, як по дорозі в Народний Палац він розповідав їй про брата Нарева, його вчення, про щасливе майбутнє людства, де не буде місця стражданню, голоду, жорстокості, хворобам. Де брат піклується про брата… Джеган Справедливий, добра воля, добрі люди і Братство Порядку допоможуть побудувати таке майбутнє.

Однак уявити цей чарівний світ, в якому не буде лорда Рала, Дженнсен могла надсилу.

— А якщо це — грабіжник, навіщо ти з ним домовлявся?

— В іншому випадку він би підіслав до нас дружків. Адже ми їх не знаємо, і вони цілком би могли підстерегти нас в підходящому місці.

— Ти дійсно так думаєш?

— Кажу ж, тут повно злодіїв. Дивись, як би в тебе непомітно не зрізали гаманець.

Дженнсен вже була готова зізнатися, що гаманець давно зрізали, але раптом почула, як її окликають по імені. Це був Том. Величезний, він височів над усіма, як гора над пагорбами, і розмахував руками, ніби побоювався, що вона його не помітить.

— Ти його знаєш? — Запитав Себастян.

— Він допоміг мені витягти тебе з в'язниці.

Більше вона нічого не встигла пояснити. Том кинувся до неї, радіючи, як щеня. А трохи осторонь стояли за столом його брати.

— Я знав, що ти повернешся, як і обіцяла. Джо і Клейтон вважали, що годі й думати про твоє повернення, але я був упевнений, що ти стримаєш слово, і ми обов'язково зустрінемося! — Том просто розплився в усмішці.

— А я тільки що з Палацу, — сказала Дженнсен і поплескала себе по плащу, в тому місці, де був захований ніж. — Але, боюся, ми занадто поспішаємо. Нам давно вже пора в дорогу.

Том багатозначно кивнув:

— Я — Том. — Він схопив руку Себастяна і міцно потис, ніби вони були давніми друзями. — А ви, мабуть, друг Дженнсен, якого ми виручали.

— Саме так. Мене звати Себастян.

— Вона чудо, правда? — Том мотнув головою в бік Дженнсен.

— Ніколи не бачив нікого краще, — підтвердив Себастян.

— Про таку жінку чоловік може тільки мріяти! — Том встав між ними, згріб їх в обійми, щоб нікуди не втекли, і повів до свого столу. — А у мене для вас сюрприз!

— Про що це ти? — Запитала Дженнсен.

У них не було жодної зайвої хвилини. Потрібно було забратися перш, ніж переслідувачі вийдуть на їхній слід. Тепер, коли Натан Рал її побачив, він розповість солдатам, як вона виглядає. І всі відразу її впізнають.

— Та так, ні про що, — послідувала ухильна відповідь.

— І все-таки?.. — Вона не могла не усміхнутися. Том засунув руку в кишеню і вийняв гаманець:

— По-перше, я повертаю це…

— Мої гроші?

Він розплився в усмішці, дивлячись, як вона з подивом бере в руки свій старий пошарпаний гаманець.

— Пан, який вкрав його, поспілкувався з нами неохоче, але довелося повернути те, що йому не належить. Зрештою світло розуму дійшло і до нього. — Том різко повів плечем, як би показуючи, що відбулося далі.

Себастян спостерігав, як він розкриває плащ Дженнсен і прив'язує гаманець до її поясу. З усього було видно, що інших пояснень не послідує.

— А як ти знайшов його? — Запитала Дженнсен.

— Ринок здається великим тільки тим, хто рідко сюди заходить. Буваючи тут часто, швидко впізнаєш постійних відвідувачів і рід їх занять. По твоєму опису я впізнав одного кишенькового злодія. Зранку він прилетів, зайняв робоче місце і почав охмурювати якусь жінку. Я почекав, поки він засуне їй під шаль руку, і взяв його за комір. Приспіли брати, і у нас вийшла довга і неприємна для нього розмов.

— Так, тут повно злодіїв.

Том узяв її за руку:

— Не суди по одній людині. Звичайно, злодіїв тут чимало, однак більшість — чесні люди. Якщо є очі, злодіїв побачиш усюди. Вони завжди були і завжди будуть. Набагато більше, ніж злодіїв, я побоююся типів, які проповідують високі ідеали і краще життя, а насправді збивають людей зі шляху істинного.

— Можливо, доброчесність і прагнення до кращого життя таки заслуговують довіри, — зауважив Себастян.

— Судячи з того, що я бачив у своєму житті, проповідуюча кращий спосіб життя — це людина, яку насправді нічого не цікавить, крім особистого панування.

— Розумію, про що ви говорите, — сказав Себастян. — Але я не зустрічався з подібними людьми.

— Вважайте, вам пощастило, — завершив розмову Том.

Дженнсен потиснула руки Джо і Клейтону:

— Дякуємо за допомогу, я вже розпрощалася зі своїм гаманцем.

Обличчя братів освітила широка посмішка — зовсім як у Тома.

— Це ще не все, — сказав Джо.

— Так, — додав Клейтон. — Хоч вам і не варто дякувати за те, що Том замість роботи стільки днів бовтався невідомо де. Зате тепер його черга надати нам відпустку.

Приобнявши Дженнсен, Том підштовхнув її до фургона, що стояв позаду столу. Себастян пішов за ними. Вони пройшли між бочками вина і наметом, в якому продавали шкіряні вироби. Минулого разу на цьому місці торгувала ковбасками Ірма. За фургоном стояли коні. Серед них Дженнсен впізнала старих знайомих.

— Це ж наші коні! — Здивувалася вона. — Ви знайшли наших коней?

— Звичайно. На наступний день ми зустріли Ірму, коли вона прийшла продавати нову партію ковбасок. З нею були і ваші коні. Я пояснив Ірмі, що перед від'їздом ви обіцяли попрощатися, і вона була рада повернути їх. Тепер все ваше знову з вами.

— Вражаюче! Не знаю, як вас і віддячити… Але нам треба забиратися звідси якнайшвидше.

— Я помітив. — Том показав на ніж, захований під плащем Дженнсен.

— А де Бетті?

— Що за Бетті? — Насупився Том.

— Моя коза, Бетті. — Дженнсен насилу стримала сльози. — Де ж вона?

— Пробач, Дженнсен. Мені нічого не відомо про твою козу. У Ірми були тільки коні, — Том був явно засмучений. — Мені і в голову не прийшло питати ще про щось.

— А ти не знаєш, де вона живе?

— Пробач, ні. Вона була сьогодні вранці тут. Продала ковбаски і трохи посиділа, перш ніж відправитися додому.

Дженнсен схопила його за рукав:

— Давно?

Том знизав плечима:

— Та не знаю… — Він повернувся до братів. — Пару годин тому, напевно?

У відповідь вони мовчки закивали.

Губи Дженнсен зрадницьки затремтіли. Вона спробувала зібратися з силами, знаючи, що втрачати час не можна.

На обличчі Себастяна було написано те ж саме.

Але сльози палили очі.

— А хіба ви не з'ясували, де живе Ірма?

З згаслим поглядом Том мотнув головою.

— І не спитали, чи немає у неї ще чого-небудь нашого?

Він знову хитнув головою.

Дженнсен готова була завити і кинутися на нього з кулаками.

— І ви не знаєте, коли вона повернеться? — Відповідь на це питання не відрізнялося від колишніх.

— Ми обіцяли їй заплатити за те, що вона пригледіла за нашими кіньми, — пояснила Дженнсен. — Вона повинна була сказати, коли повернеться, щоб ми могли розплатитися.

— Вона сказала мені про ваш обіцянку, і я заплатив, — вимовив Том, не піднімаючи голови.

Себастян вийняв гроші, полічив срібні монети і простягнув їх Томові. Той спочатку відмовлявся, але, не встоявши перед наполегливістю Себастяна, таки прийняв їх.

Дженнсен насилу стримувала відчай: тепер Бетті була для неї втрачена назавжди.

— Вибач! — У Тома розривалося серце.

Дівчина змогла лише кивнути. Поки Джо і Клейтон сідлали коней, Дженнсен витирала очі і ніс. Звуки ринку доносилися до неї немов крізь вату. Вона ніби скам'яніла, не відчуваючи навіть холоду. Перед її очима стояла мекаюча в розпачі Бетті. Знати б, що вона ще жива!..

— Нам не можна більше залишатися, — відповів на її благальний погляд Себастян. — Ти сама це прекрасно розумієш. Ми вже повинні бути в дорозі.

Дженнсен знову повернулася до Тома:

— Я ж казала тобі про Бетті! Я це точно пам'ятаю! — У її голос все-таки прорвалося відчай. Том не міг підняти очей.

— Ви говорили, пані. Вибачте, я просто забув її запитати. І збрехати не можу, і вибачення не допоможуть. Ви мені сказали, а я забув. — З цим нічого вже не можна було зробити. До того ж, врешті-решт, у нього були турботи і важливіші…