Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
Дженнсен відчувала себе ніяково і незатишно по сусідству з такими ж парочками, які обнімалися. Рука Себастяна лежала у неї на талії: поки стражники не пройдуть, доведеться зображати одне ціле. Але вона відчувала вдячність до добрих духів, які допомогли при порятунку Себастяна.
— Не вірилося, що ми знову зустрінемося з вами, — прошепотів він. І поправився: — З тобою…
Його щирий погляд змусив Дженнсен відвести очі від натовпу.
— Не могла ж я вас тут кинути, — сказала вона. І тут же поправилася: — Тебе…
— І як вам… тобі вдалося вмовити їх? — Запитав він. — Як ти їх підпорядкувала своїй волі?
— Просто я повинна була врятувати тебе. — Дженнсен зітхнула і дозволила собі, нарешті, схлипнути від надлишку емоцій, від страху і тріумфу. — Адже тобі загрожувала небезпека. І я відправилася за допомогою до чаклунки Алтеї.
— Значить, тобі допомогла її магія?
— Ні. Алтея не змогла допомогти. Це довга історія. — Дженнсен дивилася Себастяну прямо в очі. — Вона розповіла про свою поїздку на твою батьківщину, в Старий світ. — Дженнсен посміхнулася. — Однак докладніше я розповім тобі іншим разом. Це стосується стовпів Творіння.
— Стовпи Творіння? — Себастян здивовано підняв очі. — Ти гадаєш, вона дійсно була там?
— Де?
— У Старому світі…
— Напевно… Загалом, вона не змогла мені допомогти. Я повинна була діяти самостійно. Було страшно за тебе і незрозуміло, що робити далі. І тут на розум прийшли твої слова стосовно блефу… А чому так важливо, була вона там чи…
Але слова й думки її розчинилися в посмішці Себастяна.
— У житті не зустрічав нікого розумнішого!
Дженнсен передалися його здивування і радість, на душі стало дивовижно легко. В руках, які все міцніше обіймали її, було так добре, так спокійно!
На щоці відчувалося дихання Себастяна.
— Було так страшно, адже ми могли розлучитися назавжди.
— Розумію.
— А тобі було страшно?
— Так. Втратити тебе.
Він був так близько — ближче нікуди. Тіло притиснуте до тіла, губи майже торкаються один одного. Серце Дженнсен скажено забилося. Себастян раптом злегка відсунувся, ніби схаменувшись, але не випустив дівчину з обіймів. Це було як не можна до речі — вона ледь стояла. Яким п'янким повинен бути поцілунок, вкрадений у життя за таких обставин!..
Мимо йшли люди, але двоє нікого не помічали — вони були одні в цьому світі. Себастян знову притягнув Дженнсен до себе, ніби борючись з чимось. В очах дівчини світилася згода. І тоді він поцілував її. Дженнсен затамувала подих. Це був поцілунок, справжній поцілунок! Те, що вона раніше бачила тільки з боку, відбувалося зараз з нею. Руки її відповіли на обійми, а губи повернули поцілунок. Яке було дивовижне, п'янке відчуття!..
Їй завжди здавалося, що з нею такого ніколи не трапиться. Звичайно, є мрії, є фантазії, але в реальності це не має до Дженнсен Рал ніякого відношення.
І раптом все чудесним чином змінилося.
Дженнсен застогнала, напружилася в пристрасних обіймах Себастяна. Вона гостро відчувала руку, що пестила її спину, тверді грудні м'язи, притиснуті її груди, губи, притиснуті до її губ, у відповідь зітхання…
Несподівано все закінчилося. Здавалося, Себастян відновив самовладання, змусив себе схаменутися. Дженнсен тріпотіла, переводячи подих. Їй сподобалося бути в його владі. Все відбулося так приголомшливо, так швидко і несподівано. Так дивно, так зовсім просто…
Хотілося знову танути в обіймах, відчувати на губах солодкий поцілунок, але обставини диктували інше. Себастян роззирнувся, перевіряючи обстановку, і дівчині довелося зібратися з думками, згадавши, навіщо вони виявилися в цьому закутку. Потрібно було якомога швидше вибиратися з Палацу.
— Йдемо! — Себастян взяв Дженнсен за руку, і вони знову опинилися в натовпі.
Дженнсен все ще не могла оговтатися від запаморочливих емоцій: сорому, страху, щастя, бажання…
Вона мчала, не відчуваючи під ногами сходинок, намагаючись виглядати поспішаючим додому обивателем. Однак їй було якось не по собі, виникало відчуття, ніби кожен з зустрічних здогадується про недавній поцілунок. Коли вони несподівано натрапили на стражника, дівчина взяла руку Себастяна в свою і поклала йому голову на плече, обдарувавши солдата посмішкою. Цього виявилося достатньо, щоб стражник втратив до Себастяна всякий інтерес.
— Однак ти швидко міркуєш! — У голосі Себастяна прозвучало захоплення.
Вони додали кроку. Пам'ятники, які так приваблювали її увагу по дорозі до Палацу, зараз залишилися неоціненими. Дженнсен володіло одне бажання — скоріше забратися звідси. Їй здавалося, що перебування у Палаці небезпечніше подорожі по болоту.
Нарешті сходи скінчилася. Сонячне світло, що лилося через величезний зів величних воріт, сліпило очі. Вид на плато звідси був воістину приголомшливим. Рука об руку вони зробили останній ривок.
Навколо все так же крутилися юрби народу. Люди стояли біля ларьків, витріщалися на перехожих, милувалися навколишніми краєвидами, піднімалися вгору по сходинках. Солдати по обидва боки дороги спостерігали за тими, хто входив у Палац. На тих, хто виходив, вони уваги не звертали.
Холодний день привітав Дженнсен і Себастяна. На ринку поряд з плато панувала звична суєта. Туди-сюди ходили, прицінюючись, покупці; голосно розхвалювали гідності своїх товарів продавці; снували між торговими рядами рознощики…
Дженнсен розповіла Себастянові про пропажу Бетті, Піта і Расті, і вони рушили до найближчого загону, де стояли коні всіх мастей і розмірів. На дерев'яному ящику поряд з мотузяною огорожею, розтираючи замерзлі руки, сидів чоловік.
— Ми хочемо купити коней, — сказав Себастян.
— Радий за вас, — примружившись, відповів чоловік.
— Так вони продаються чи ні?
— Ні! — Чоловік відвернувся й сплюнув, тильною стороною руки витерши підборіддя. — У цих коней є господарі. Мені платять за нагляд, а не за торгівлю. Якщо я продам чужого коня, з мене спустять шкуру.
— А хто може продати коней?
— Пробачте, не знаю… Походіть довкола.
Дженнсен і Себастян рушили далі, відшукуючи в торгових рядах загородки, де могли стояти коні. Дженнсен звикла ходити пішки: для них з матір'ю це був природний спосіб пересування. Однак вона розуміла, що на цей раз без коней не обійтися. Вони ледь відірвалися від переслідувачів, і Натану Ралу нічого не варто наздогнати їх. Треба якнайшвидше забратися подалі від Палацу. У другому загоні їм відповіли те ж саме. Дженнсен вмирала від голоду, але мовчала, розуміючи: краще втекти голодною, ніж загинути на повний шлунок. Себастян, міцно тримаючи її за руку, рушив, розсікаючи натовп, до чергового брудного загороді. Підійшов до чоловіка, поклав руки на підпірку огорожі:
— Ви продаєте коней?
— Ні.
Себастян мовчки кивнув і ступив убік. Чоловік несподівано схопив його за плащ, нагнувся до вуха:
— Ви ж збираєтеся поїхати?
— Так, нам треба на південь. Ось ми і вирішили, відвідавши Народний Палац, купити коней.
Чоловік озирнувся по сторонах:
— Якщо плануєте провести тут весь день, приходьте, коли стемніє. Можливо, я допоможу вам.
— У мене є ще деякі справи на сьогодні, — кивнув Себастян. — У сутінках я буду тут.
Взявши Дженнсен за руку, він повів її по людних рядах. Довелося поступитися дорогою двом сестрам, вся увага яких було поглинута купленими намистом, і крокуючого за ними з вантажем покупок батькові. Мати сімейства тягнула за собою пару овець. Спогад про Бетті віддалося в серці Дженнсен болем.
— Ми ж не можемо стирчати тут цілий день, — зашепотіла вона на вухо Себастяну.
— Звичайно, не можемо. Цей тип — бандит. Раз мені потрібні коні, значить, у мене водяться гроші, отже, їх можна відібрати. Повернувшись сюди ввечері, ми б прямо догодили в компанію до його дружкам.
— Ти це серйозно?
— Тут повно злодіїв і грабіжників, Дженнсен. Д'хара — країна, де процвітають жадібність і лицемірство, де людей хвилює насамперед власний добробут, а не майбутнє людства.
