Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
Ізабела уважно дивиться на мене і втішає:
— Не сумуй.
— Я не можу йти по райдузі, Ізабело, — кажу. — Але дуже хотів би. А хто може?
— Ніхто, — шепоче вона мені на вухо.
— Ніхто? І ти теж ні?
Ізабела хитає головою.
— Ніхто, — повторює вона. — Але досить уже й того, що хочеться піти по ній.
Довкола швидко сутеніє. Колись уже було таке, думаю я, однак не можу згадати, коли саме. Я відчуваю Ізабелу біля себе і зненацька обнімаю її. Ми цілуємось, як прокляті, як охоплені відчаєм, як ті, що розлучаються назавжди.
— Я все прогавив, — кажу я, ледве переводячи подих. — Я кохаю тебе, Ізабело.
— Мовчи! — шепоче вона. — Не кажи нічого…
Вхід до алеї, що блідою плямою вирізняється в рамі темних дерев, починає рожевіти. Ми йдемо туди і зупиняємось біля воріт парку. Сонце вже сховалось, і поля втратили барви, але над лісом ще палає червона заграва, а вулиці міста ніби охоплені полум'ям.
Хвилину ми стоїмо мовчки.
— Яка це зарозумілість — вважати, що життя має початок і кінець, — каже раптом Ізабела.
Я не відразу розумію її.
Парк позад нас уже готується зустріти ніч, але перед нами, по той бік залізної огорожі, палає, кипить дика алхімія. Початок і кінець? Я раптом починаю розуміти, що вона має на увазі: що це зарозумілість — хотіти викроїти і виділити із отого кипіння і шумовиння своє коротке існування, вважати свою мізерну свідомість здатною судити про тривалість цього існування, хоч воно в тому кипінні — щонайбільше сніжинка, яка лине короткий час, поки не розтане. Початок і кінець — вигадані слова для вигаданого поняття часу, марнославність амеб’ячої свідомості, яка не хоче гинути, бути поглинута чимось більшим.
— Ізабело, — кажу я, — моє солодке кохання, моє життя! Мені здається, я нарешті відчув, що таке кохання! Це життя, тільки життя, найвищий зліт хвилі до вечірнього неба, до блідих зірок і до себе самої — зліт, що знов і знов виявляється даремним, зліт смертного до безсмертного; однак часом небо опускається назустріч хвилі, і на мить вони зливаються, і тоді більше не існує піратства одного і відмови іншого, не існує нестачі й надмірності, не існує фальсифікації їх поетами, це…
Я замовкаю на півслові.
— Я сам не знаю, що говорю, — кажу я нарешті. —і слова ллються з мене, і, може, в них є й брехня, але це тому, що слова завжди брехливі, і хотіти ними передати щось — це все одно, що хотіти кухлями перехопити водограй. Однак ти зрозумієш мене і без слів, це ще таке нове для мене, що я не можу його висловити; я не знав, що мій подих може кохати, і мої нігті можуть кохати, і навіть моя смерть може кохати, і навіщо турбуватись, чи довго воно триватиме чи ні, і чи я можу його затримати чи ні, чи можу його висловити чи ні…
— Я розумію це, — каже Ізабела.
— Ти розумієш це?
Вона киває головою, счі в неї сяють.
— А я вже боялась за тебе, Рудольфе.
Чого вона могла боятись за мене? Я ж не хворий.
— Боялась? — кажу я. — Чого ж ти боялась?
— Боялась, — повторює вона. — Але тепер уже не боюсь. Бувай здоров, Рудольфе.
Я дивлюсь на неї і міцно тримаю за руки.
— Чому ти хочеш іти? Я сказав щось нещире?
Ізабела хитає головою і намагається звільнити руки.
— Так, це було нещиро! — вигукую я. — Це була зарозумілість, гучні слова, пуста балаканина…
— Не знищуй цього, Рудольфе! Навіщо ти те, що прагнеш мати, завжди знищуєш, коли воно в тебе є?
— Так, — кажу я. — Навіщо?
— Це вогонь без диму й попелу. Не знищуй його. Бувай здоров, Рудольфе.
Що це? думаю я. Ми ніби влаштовуємо якусь виставу. Та чи ж до цього нам зараз! А може, це прощання? Але ж ми вже так часто прощалися, кожного вечора!
Я міцно тримаю її за руки.
— Ми залишимось разом, — кажу я.
Ізабела киває, кладе голову мені на плече й раптом починає плакати.
— Чого ти плачеш? — питаю я. — Адже ми щасливі?
— Так, — каже вона. Потім цілує мене і звільняється в моїх рук. — Бувай здоров, Рудольфе.
— Чого ти прощаєшся? Ми ж не розлучаємось! Завтра я знову прийду.
Ізабела дивиться на мене.
— Ох, Рудольфе, — докірливо мовить вона, ніби знову не може мені щось утовкмачити. — Як же тоді можна помирати, коли не можна прощатися?
— Справді, як? — кажу. — Я теж не розумію. Ні як можна помирати, ні як можна прощатися.
Ми стоїмо біля корпусу, в якому вона живе. У вестибюлі немає нікого. На плетеному кріслі висить чиясь строката хустка.
— Ходи сюди, — каже раптом Ізабела.
Якусь мить я вагаюсь. Однак я нізащо в світі не можу сказати їй зараз «ні» і тому йду за нею сходами нагору. Ізабела, не оглядаючись, прямує до своєї кімнати. Я зупиняюсь на порозі. Вона швидким рухом скидає золоті черевички й лягає на ліжко.
— Ходи сюди, Рудольфе!
Я сідаю біля неї, бо не хочу знову розчаровувати її, хоч і не знаю, що робити і що буде, коли зайде сестра або Верніке.
— Ходи, — каже Ізабела.
Я лягаю на край ліжка, і вона кладе голову мені на руку.
— Нарешті, Рудольфе, — бурмоче вона і, зітхнувши, вмить засинає.
В кімнаті поночіє. Тільки вікно вирізняється в темряві блідою плямою. Я чую, як дихає Ізабела і як час од часу хтось тихо бурмоче в сусідній кімнаті.
Раптом Ізабела прокидається. Вона відштовхує мене від себе, і я відчуваю, як тіло її напружується. Вона затамовує подих.
— Це я, — кажу, — Рудольф.
— Хто?
— Я, Рудольф. Я залишився з тобою.
— Ти спав тут?
Голос у неї змінився — став тонкий і здавлений.
— Я був тут, — відповідаю я.
— Іди звідси! — шепоче вона. — Зараз же йди!
Я не знаю, чи вона пізнала мене.
— Де тут вмикач? — питаю я.
— Не треба світла! Не треба! Іди звідси! Іди!
Я підводжусь і навпомацки шукаю двері.
— Не бійся, Ізабело, — кажу я.
Вона ворушиться, ніби хоче натягнути на себе ковдру.
— Іди ж! — шепоче вона високим, чужим голосом. — Вона побачить тебе, Ральфе! Швидше!
Я зачиняю за собою двері і спускаюсь сходами вниз. У вестибюлі сидить чергова сестра. Вона знає, що Верніке дозволив мені відвідувати Ізабелу.
— Вона спокійна? — питає сестра.
Я мовчки киваю головою і виходжу в парк, до воріт, якими заходять відвідувачі. Що це знову було з нею? думаю я. Хто такий Ральф? Вона ще ніколи не називала мене так. І що вона мала на увазі, говорячи, що мене ніхто не повинен бачити? Я ж уже не раз був увечері в її кімнаті.
Я йду вниз до міста. Кохана, думаю я, і мені знову спадають на думку мої гучні слова. Мене охоплює якась нестримна туга і невиразний страх, хочеться втекти від усього цього, і я майже біжу назустріч містові з його вогнями і теплом, з його вульгарністю і вбогістю, з його буденністю, здоровою неприязню до таємниць і хаосу, як би там його не назвати.
Вночі мене будять чиїсь голоси. Я відчиняю вікно і бачу, що це несуть додому фельдфебеля Кнопфа. Досі такого не бувало: він завжди повертався сам, навіть коли напивався до нестями. Кнопф голосно стогне. У деяких вікнах сусідніх будинків спалахує світло. З одного з них лунає пронизливий крик:
— Триклятий п'яниця!
Це вдова Конерсман, найбільша плетуха на нашій вулиці. Не маючи чого робити, вона завжди веде спостереження за всіма сусідами. Я маю підозру, що вона вже давно стежить за Георгом і Лізою.
— Заткніть пельку! — відповідає їй з темної вулиці невідомий герой.
Я не маю уявлення, чи він знав вдову Конерсман. У всякому разі після якоїсь миті німого обурення на вулицю виливається такий потік прокльонів йому, Кнопфові, звичаям міста, держави і всього людства, що аж луна йде поміж будинками. Кінець кінцем удова замовкає, пообіцявши наостанці донести на невідомого героя Гінденбургові, епіскопові, поліції і тому, в кого він служить.
— Заткніть пельку, бридка відьмо, — відповідає їй чоловік, якому темрява надає, очевидно, надзвичайної сміливості. — Пан Кнопф важко захворів. Краще б це сталося з вами.
Удова відразу ж починає нову атаку — таку шалену, що важко собі навіть уявити. Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, вона намагається розглядіти з вікна злочинця, однак світло надто слабке.
