Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
— Пережили? — кажу я. — Перемерли!
— Вони і ті, хто не забуває про це, — веде він далі.— Але таких мало. Наша проклята пам’ять — як решето. Вона хоче вижити. А вижити можна, тільки про все забувши. — Він одягає капелюха. — Ходімо, побачимо, які часи нагадає золота монета Едуардові Кноблоху.
— Ізабело! — вигукую я, дуже здивований.
Вона сидить на терасі перед корпусом для невиліковних хворих. Від тієї тремтливої, змученої істоти, яку я бачив останнього разу, не залишилося й сліду. Очі в неї ясні, обличчя спокійне, вона ще ніколи не здавалась мені такою вродливою, як зараз, — хоч, може, це тому, що останнього разу все було навпаки.
Після обіду випав дощ, і тепер сад виблискує росою, Над містом, на тлі чистого, як на середньовічній картині, неба пливуть хмари, і цілі ряди вікон обернулися на дзеркальні галереї. Хоч іще день, Ізабела одягнена у вечірню сукню з дуже м’якої чорної матерії і взута в золоті черевички. На правій руці в неї — смарагдовий браслет, що, певно, коштує більше, ніж уся наша фірма, рахуючи склад, будівлі й прибуток за п’ять наступних років. Вона ще ніколи не одягала його. Сьогодні день коштовностей, думаю я. Спочатку золота монета з Вільгельмом Другим, а тепер — смарагди! Однак браслет так не зворушує мене, як монета.
— Ти чуєш їх? — питає Ізабела. — Вони напились, досхочу напились і тепер глухо гудуть, як мільйони бджіл.
— Хто?
— Дерева й кущі. Хіба ти не чув, як вони вчора кричали, коли було сухо?
— А вони можуть кричати?
— Звичайно. Ти справді їх ніколи не чуєш?
— Ні,— кажу я, дивлячись на браслет, що поблискує, як зелені очі.
Ізабела сміється.
— Ох, Рудольфе, як ти мало чуєш! — ніжно каже вона. — Твої вуха заросли, як самшитові кущі. Крім того, ти зчиняєш такий шум — тому й не чуєш нічого.
— Я зчиняю шум? Як це?
— Не словами. А взагалі — ти зчиняєш страшенний шум, Рудольфе. Часто стаєш просто нестерпний. Зчиняєш більший шум, ніж гортензії, коли вони хочуть пити, а гортензії ж страшні крикуни.
— Що ж у мені шумить?
— Усе. Твої бажання. Твоє серце. Твоє невдоволення. Твоє марнославство. Твоя нерішучість…
— Марнославство? Я марнославний?
— Звичайно, марнославний.
— Анітрохи! — заперечую я, знаючи, що кажу неправду.
Ізабела швидко цілує мене.
— Не стомлюй мене, Рудольфе! Завжди ти чіпляєшся до назв. А тебе ж, власне, теж звати не Рудольф, правда? Як же тебе звати?
— Людвіг, — здивовано кажу я. Це вперше вона питає мене про це.
— Так, Людвіг. Ти ніколи не стомлювався від свого імені?
— Стомлювався. І навіть від самого себе.
Вона киває, ніби це найзвичайніша річ у світі.
— Тоді поміняй його. Чому ти не хочеш бути Рудольфом? Або кимось іншим. Поїдь звідси. У якусь іншу країну. Кожне ім'я — інша країна.
— Мене назвали Людвігом. Що тут уже можна змінити? Всі ж знають, що я Людвіг.
Ізабела, очевидно, не слухає мене.
— Я теж скоро поїду звідси, — каже вона. — Я відчуваю це. Я стомлена і змучена своєю втомою. Все вже стає якимось пустим, повним прощання, туги й очікування.
Я зиркаю на неї, і мене охоплює раптовий страх. Що вона має на увазі?
— Адже все безупинно змінюється, — кажу я.
Ізабела дивиться вниз на місто.
— Я маю на увазі не це, Рудольфе. Я думаю, що є ще й інша зміна. Більша. Така, як смерть. Я гадаю, що це і є смерть. — Ізабела киває головою, не дивлячись на мене. — Все нею пахне, — шепоче вона. — Навіть дерева й туман. Уночі вона капає з неба. Тіні сповнені нею. А в суглобах— втома. Вона прокралась туди. Я вже не хочу йти звідси Рудольфе. З тобою було добре, хоч ти й не розумів мене. Принаймні, ти був біля мене. Інакше я почувала б себе зовсім самотньою.
Я не знаю, що вона має на увазі. Це якась незвичайна мить. Довкола стає дуже тихо, жоден листок не ворухнеться на дереві, тільки Ізабелина рука з довгими пальцями гладить спинку плетеного крісла, і ледь чутно подзенькув браслет із зелених каменів. Призахідне сонце надає її обличчю такого теплого кольору, що сама думка про смерть здається безглуздою, — однак, незважаючи на це, мене охоплює таке почуття, ніби холод справді здіймається хви* лею, як беззвучний страх, ніби може трапитись таке, що Ізабели не стане, коли знову повів вітер. Та ось раптом справді починається вітер, він шумить у кронах дерев, марення зникає, Ізабела випростовується й усміхається.
— Є багато шляхів до смерті,— каже вона. — Бідний Рудольфе! Ти знаєш лиш один. Щасливий Рудольфе! Вставай, ходімо в будинок.
— Я палко кохаю тебе, — кажу я.
Вона сміється ще дужче.
— Зви це, як хочеш. Що таке вітер, і що таке тиша? Вони зовсім різні, і все-таки це те ж саме. Я колись каталася на каруселі на розмальованих конях і в золотих гондолах, оббитих синім оксамитом, котрі не лише крутяться, а й гойдаються вгору і вниз. Тобі не подобаються гондоли, еге ж?
— Ні. Я колись більше любив сидіти на лакованих оленях і левах. Але з тобою я катався б і в гондолі.
Ізабела цілує мене.
— Музика! — тихо скрикує вона. — І вогні каруселі в тумані! Де ділась наша юність, Рудольфе?
— Справді, де? — кажу я, і очі мені, сам не знаю чому, застилають сльози. — А вона в нас була?
— Хтозна!
Ізабела підводиться. Над нами щось зашаруділо в листі. В червоному світлі призахідного сонця я бачу, що якась пташка капнула мені на піджак — з лівого боку, там, де серце. Ізабела помічає це і заходиться сміхом. Я легенько витираю носовичком слід глузливого зяблика.
— Ти моя юність, — кажу я. — Тепер я знаю це. Ти все, що з нею пов’язане. Геть усе. Навіть те, що починаєш розуміти аж тоді, коли втрачаєш його.
А хіба я втрачаю її? Що це я кажу? Хіба я колись мав її? І чому я повинен втрачати її? Тому, що вона це сказала? Чи тому, що зненацька з’явився цей холодний беззвучний страх? Вона ж уже не раз таке говорила, і мене так часто охоплював страх.
— Я кохаю тебе, Ізабело, — кажу я. — Кохаю більше, ніж сам гадав. Моє почуття, як раптовий вітер, про який думаєш, що це тільки грайливий подих, аж поки раптом серце не зігнеться від нього, як верба в бурю. Я кохаю тебе, серце мого серця, єдиний затишку серед всесвітнього неспокою, я кохаю тебе, ту, що чує, як квіти хочуть пити і як час стомлюється, ніби мисливський собака, я кохаю тебе, почуття струмує з мене, як із щойно відчинених воріт, за котрими ховався невідомий сад. Я ще не зовсім розумію своє почуття, я здивований ним і ще трохи соромлюсь гучних слів, однак вони самі зриваються з моїх вуст, ніби хтось невідомий мені говорить замість мене, і не збагну, чи я бездарний мелодраматик, чи моє серце вже не охоплене страхом.
Ізабела раптом зупиняється. Ми стоїмо на тій самій алеї, якою вона колись поверталася до палати гола; однак зараз тут усе зовсім інакше. Алея охоплена червоним вечірнім полум'ям, сповнена непрожитої юності, туги і щастя, котре коливається між плачем і радощами. Це вже не просто алея, обсаджена деревами, це видіння з казкового світла. Дерева, ніби темні віяла, схиляються одне до одного, щоб утримати те світло, в якому ми стоїмо, наче невагомі, просякнуті ним.
— Ти кохаєш мене? — шепоче Ізабела.
— Я кохаю тебе і знаю, що більше нікого не кохатиму так, як тебе, бо ніколи більше не буду таким, як у цю мить, котра минає, поки я кажу про неї, і котру я не міг би затримати, навіть коли б віддав за неї життя…
Ізабела дивиться на мене широко розкритими сяючими очима.
— Нарешті ти зрозумів це! — шепоче вона. — Нарешті ти відчув це — щастя без назви, смуток і мрію, і подвійне обличчя! Це райдуга, Рудольфе, і по ній можна йти. Однак той, хто сумнівається, — падає. І тепер ти, нарешті, віриш цьому?
— Так, — бурмочу я і знаю, що вірю цьому і що хвилину тому теж вірив і що вже не зовсім вірю.
В парку ще видно, але кутки вже затягує сірий серпанок, темні плями більшають, повільно підступають ближче до нас, і разом з ними насувається хвороба думок, тільки залічена, але не вилічена. Чудо пролетіло повз мене, зачепило мене, але не змінило: я все ще маю те саме ім’я і знаю, що мушу брести з ним до самої смерті; я не фенікс, мені не судилось відродитися, я пробував злетіти, однак упав назад на землю, на колючий дріт, як засліплена курка.
