Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
Це їй дуже сподобалось. Та ще більше їй сподобалося спостерігати за тим, як двоногі істоти з круглими вухами щодуху тікали від неї. Зрештою, тут не було нічого дивного: вона — дракон, отже, вони повинні боятись її. Усе правильно.
Тільки один із двоногих зупинився на краю площі перед печерою Торнака, і вона почула, як він прокричав якісь заклинання. Його голос був схожий на писк переляканої миші. Та яке б не було заклинання тієї істоти, захисні чари Ерагона надійно оберігали її — принаймні вона не відчула жодної зміни ані у своєму самопочутті, ані в сприйнятті навколишнього світу.
Тим часом Блодхгарм уже помітив цього чаклуна. Сапфіра відчула, як він міцно вхопив розум двоногої істоти з круглими вухами, а потім вимовив одне-єдине слово прадавньою мовою — двонога істота впала на землю. З її роззявленого рота побігла кров.
«Приготуйся, Блискуча Луско,— озвався Блодхгарм.— Он вони!»
Сапфіра побачила, як над дахами будинків здіймається Торнак. Мертаг крихітною темною фігуркою виднівся на його спині. У світлі вранішнього сонця Торнак сяяв і виблискував майже так само яскраво, як і вона. Щоправда, її луска була чистіша, ніж у нього, тому що вона приділила їй значно більше уваги. Сапфіра не могла дозволити собі вступити в бій, не подбавши про свій бездоганний вигляд. Вороги повинні не тільки боятись її, але й бути в захваті від неї. Ясна річ, це прояв марнославства, та їй було байдуже. Жодна інша раса не може конкурувати з драконами щодо їхньої величі. До того ж, Сапфіра була остання представниця жіночої статі свого роду й хотіла, щоб ті, хто бачить її, були вражені її зовнішністю і добре запам’ятали її. Тоді, навіть якщо дракони колись навіки щезнуть, двоногі істоти згадуватимуть про них з належною повагою, благоговінням і захватом.
Поки Торнак піднімався все вище й вище над ДрасЛеоною, Сапфіра швиденько озирнулась довкруг, щоб пересвідчитись у тому, що її Ерагона немає поблизу печери Торнака. Вона не хотіла ненароком завдати йому якоїсь шкоди під час майбутнього бою. Звісно, її Вершник — сміливий і дужий мисливець, та для неї він такий маленький і тендітний, що його можна легко розчавити, навіть не помітивши цього.
Вона ще не до кінця розібралася в тих темних і болісних спогадах, якими поділився з нею Ерагон, однак уже встигла зрозуміти, що ці події зайвий раз підтверджують те, у чому вона була й так свято переконана: щоразу, як вона та її Вершник далеко одне від одного, він неодмінно потрапляв у якусь халепу. Сапфіра знала, що Ерагон навряд чи погодився б із цим, та його остання нещаслива пригода красномовно доводила її правоту. І може, це було не зовсім по-товариському, але вона відчувала якесь задоволення.
Нарешті Торнак досяг достатньої висоти. Тоді він розвернувся й почав стрімко летіти до неї — з його роззявленої пащі виривався вогонь.
Вогню Сапфіра не боялася, бо захисні чари Ерагона оберігали її від нього, а от величезна вага та сила Торнака трохи бентежили її. Щоб захиститись, вона пригнулась і притислася до будівлі собору. І саме в цей час вир вогню поглинув її з гуркотом і ревом гігантського водоспаду. Полум’я було таке яскраве, що вона мимоволі заплющила очі, як завжди робила під водою.
Невдовзі полум’я зникло, і Торнак пронісся над її головою. Кінчик його товстого хвоста залишив слід на перетинці її правого крила. Подряпина боліла й кровоточила, але не сильно. Принаймні Сапфіра не думала, що це якось завадить їй у польоті.
Торнак знов і знов кидався на неї з висоти, намагаючись примусити її злетіти в повітря. Але Сапфіра уперто не хотіла рушати з місця. Після кількох невдалих спроб Торнак нарешті перестав атакувати й приземлився на іншому кінці даху, розпроставши крила, щоб зберегти рівновагу.
Коли лапи Торнака торкнулись будівлі, вона вся здригнулася, а її мальовничі вікна з кольорового скла розлетілися вщент і з дзенькотом попадали на землю. Воно й не дивно, бо Галбаторікс зумів зробити так, що Торнак був тепер більший за Сапфіру, хоч це її не дуже лякало.
По-перше, вона була значно досвідченіша, ніж Торнак. По-друге, її тренував сам Глаедр, який був більший і досвідченіший за них обох, разом узятих. А по-третє, Торнак ніколи б не наважився її вбити... Зрештою, чомусь їй здавалося, що він і не хотів цього.
Червоний дракон рикнув і ступив уперед, дряпаючи кігтями черепицю на даху. Тоді вона рикнула у відповідь і відступила на кілька кроків назад, аж поки не відчула, що її хвіст притиснувся до підніжжя піків, що мов стіна здіймалися перед печерою Торнака.
Кінчик хвоста Торнака заходив туди-сюди, і вона зрозуміла, що він хоче напасти на неї. Тоді Сапфіра глибоко вдихнула й обдала його хвилею вогню. Тепер її головним завданням було зробити так, щоб Торнак і Мертаг не зрозуміли, що це не Ерагон сидить у неї на спині. Для цього їй треба було або триматися подалі від Торнака, щоб Мертаг не міг прочитати думки Блодхгарма, або атакувати так часто й завзято, щоб Мертагові ніколи було це робити. Зрозуміло, досягти цього було дуже важко, тому що Мертаг звик битися, сидячи на спині в Торнака, навіть тоді, коли той шалено крутився в повітрі. І все ж Сапфіра надала перевагу атаці. Найкраща оборона — це атака.
— І ото все, на що ти здатен? — посиленим магією голосом крикнув Мертаг із середини мінливого кокона вогню.
Але в ту саму мить, коли останні язики полум’я згасли в пащі Сапфіри, вона стрибнула вперед, до Торнака, з розгону вдаривши його в груди. їхні шиї ледь не сплелися, коли вони, розмахуючи головами, пробували загнати одне в одного ікла. Сила удару відкинула Торнака назад, і він чимдуж замахав крилами, б’ючи Сапфіру, поки вони обоє падали вниз на землю.
Від їхнього падіння бруківка на вулиці вмить розлетілась, а сусідні будівлі струсонуло. Щось тріснуло в лівому плечі Торнака, його спина неприродно вигнулась. Сапфіра почула, як Мертаг розлючено лайнувся, і вирішила, що краще тепер забратися куди подалі, доки двонога істота з круглими вухами не почала накладати на них закляття.
Тоді Сапфіра підскочила високо вгору, вдаривши при цьому Торнака в живіт, і приземлилась на даху будинку, що стояв позаду червоного дракона. Та цей будинок був надто крихкий, щоб витримати її, тому вона знов здійнялася в повітря й просто так, на всяк випадок, підпалила кілька споруд довкола.
«Нехай поки що якось упораються із цим»,— задоволено подумала вона, коли полум’я зголодніло накинулось на дерев’яні будинки.
Не марнуючи часу, Сапфіра повернулася назад до печери Торнака, сіла на дах і почала зривати кігтями черепицю — так само вона руйнувала колись дах замку в Джиліді. Але тепер вона стала більша. Вона стала сильніша. І кам’яні блоки були для неї такими легенькими, як галька для Ерагона. Кровожерні жерці, котрі чаклували всередині, поранили ельфійку Арію, у чиїх жилах тече кров драконів, Анжелу та її кота-перевертня Солембума — того, котрий має багато імен,— а ще вони вбили Вірдена... Треба було помститися за це, і Сапфіра хотіла зруйнувати печеру Торнака.
За лічені секунди вона зробила в стелі будівлі чималу діру, потім нахилилась і дихнула туди вогнем, а насамкінець учепилася кігтями в мідні труби органа й відірвала їх від задньої стіни собору. З гуркотом і брязкотом вони впали вниз.
Почувши це, Торнак заревів і підскочив із землі в повітря. Тепер він завис над собором, важко змахуючи крилами, щоб утриматись на одному місці. На тлі стіни полум’я, що здіймалося від будинків позаду нього, Торнак виглядав рівним чорним силуетом. Тільки його напівпрозорі крила вигравали оранжевим і темно-червоним кольорами.
За мить він уже стрибнув на неї, простягнувши вперед могутні кігті. Сапфіра залишалась на місці якомога довше, а потім зіскочила вбік з печери Торнака, і той пробив головою основу центрального шпилю. Високий кам’яний пік здригнувся від удару, а його верхівка — пишно прикрашений золотий скіпетр — похилилася набік і, пролетівши добру сотню метрів, упала на розташовану внизу площу.
Ревнувши від розпачу, Торнак спробував випрямитись, та його задні лапи раптом потрапили в зроблену Сапфірою діру, і тепер він дряпав кігтями черепицю, намагаючись видертися нагору.
