Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
Головний священик зиркав на Ерагона з такою люттю, що здавалося, ніби його темні, глибоко посаджені очі ось-ось спалахнуть вогнем. Якби каліка мав руки й ноги, то неодмінно б спробував голіруч видерти Вершникові серце.
Коли Анжела підійшла ближче, тиск на Вершникову свідомість став іще більший. Ніде правди діти, головний священик був значно вправніший за своїх підопічних, адже вступити в розумовий бій одразу з чотирма істотами, та ще й якими — ельфом, відьмою, котомперевертнем і Вершником— міг далеко не кожен. Більше того, каліка виробляв такі речі, з якими Ерагонові ще ніколи не доводилось мати справу. Він знаходив думки Солембума, сплутував їх із думками Арії, а до того клубка вплітав ще й думки Вершника. Священик так міцно затягував розумові вузли, що якийсь час Ерагон навіть не розумів, що відбувається.
Урешті-решт, Анжела звернула в прохід між стільцями, пройшла повз Солембума, який принишк на підлозі з настовбурченою шерстю, й обережно переступила через тіла вбитих Ерагоном рабів. Побачивши знахарку, головний священик заборсався, мов рибина, намагаючись відповзти якомога далі від неї. Тиск на Вершникову свідомість одразу ж поменшав, хоч ще й досі залишався досить сильний.
За мить знахарка зловісною тінню нависла над калікою, той перестав атакувати Ерагона й принишк. Однеєдине, що виказувало тепер його життя — хриплувате й важке дихання. Хвилину-другу невеличка жінка й головний священик пильно дивились одне одному в очі. Потім каліка зойкнув і відвернувся, а на обличчі Анжели засяяла переможна посмішка. Знахарка вийняла зі складок своєї сукні маленький кинджал, чиє лезо виблискувало барвами призахідного сонця, і, схилившись до священика, тихо сказала:
— Ти повинен був знати моє ім’я, без’язикий... А знаючи його, ти б ніколи не наважився стати проти нас. Прийшов час його почути...
Голос знахарки перейшов на шепіт. Юнак не міг чути, що вона говорить, але добре бачив, як обличчя каліки поволі ставало білішим за крейду. За мить він злякано щось забелькотів...
— Цить,— крикнула Анжела й устромила кинджал каліці в груди.
Руків’я зброї спалахнуло яскравим білим сяйвом, а потім, після оглушливого тріску, розчинилось у повітрі. Спершу тіло священика стало гарячим, мов вогонь, а по тому набуло сірого кольору й розсипалось на порох.
— Щасливої дороги,— мовила Анжела, рішуче струснувши головою.
БЛАГОВІСТ
Ерагон здригнувся так, ніби прокинувся від нічного жахіття. Бій з головним священиком припинився так само раптово, як і почався. По залі полинуло калатання дзвонів — гучне й наполегливе. Вони навіяли Вершникові недобрі спогади про те, як під час перших відвідин Драс-Леони його переслідував разак.
«Мабуть, невдовзі сюди прибудуть Мертаг і Торнак,— подумав Ерагон.— Нам треба якнайшвидше вшитися звідси».
Він засунув Звук Смерті в піхви й простягнув його Анжелі:
— Тримай. Гадаю, тобі його не вистачало.
Знахарка вдячно кивнула, хоч Ерагон і не помітив її жесту, бо вже заходився шукати на бойовищі Брізінгр. Невдовзі він знайшов його й полегшено зітхнув. Звісно, меч Анжели був чудовою зброєю, а його лезо могло впоратися з будь-чим, та без Брізінгра Вершник усе одно почувався беззахисним.
Для того щоб знайти перстень і медальйон, знадобилося більше часу, але врешті-решт Ерагон знайшов і їх. Ще трохи перегодом, нишпорячи між стільцями, він відшукав і меч Арії. Не було тільки пояса Белотха Мудрого — той як у воду канув.
— Нема ніде...— зітхнув Вершник, потроху впадаючи в розпач. Він повернувся до стіни, за якою був вхід до підземних лабіринтів: — Може, вони покинули його в тунелях... Або в монастирі?..
Недовго думаючи, Ерагон прошепотів закляття, що мало показати йому ту місцину, де перебував зараз пояс. Але нічого не вийшло — свідомість озвалася лункою сірою порожнечею. Зрештою, так воно й мало бути, адже пояс, так само як і Брізінгр, захищало спеціальне закляття, яке не дозволяло шукати його за допомогою магії. Тим часом дзвони закалатали ще гучніше.
— Ерагоне,— гукнула Арія з протилежного кінця собору, перекидаючи непритомного послушника з одного плеча на друге,— нам треба йти.
— Але ж...
— Оромис усе б зрозумів. Це не твоя помилка...
— Однак...
— Облиш! Пояс і раніше губили. Ми неодмінно його знайдемо, та зараз нам треба тікати. Хутчіш!
Вершник лайнувся й побіг через залу до Арії, Анжели й Солембума. Відмова від пошуків пояса ще й досі здавалась йому ледь не блюзнірством, бо він добре знав, як багато живих істот віддали йому свою енергію. Більше того, в юнака було таке передчуття, що підтримка пояса Белотха Мудрого знадобиться йому ще до настання ночі.
Уже добігаючи до дверей собору, він спробував зв’язатися із Сапфірою, яка мала кружляти над містом десь неподалік. Тепер можна було не ховатися, оскільки Мертаг і решта чарівників Драс-Леони, напевно, уже й так знали про вторгнення. За мить юнак відчув дотик драконової свідомості.
«Чого ти так довго!» — вигукнула Сапфіра.
Вершник добре відчував її тривогу. Не гаючись, він показав їй свої спогади про те, що сталося з ним відтоді, як вони розстались. Це тривало всього кілька секунд, за Які Ерагон, Арія, Анжела й кіт-перевертень устигли вийти із собору, опинившись на його парадних сходах.
«Ну, що ж! — сказав Вершник Сапфірі.— Пора. Передай Насуаді, щоб вона починала наступ. Через кілька хвилин ми будемо біля воріт. І якщо вардени туди не встигнуть, я не знаю, що нам робити».
ПЕЧЕРА ТОРНАКА
Прохолодне й вологе повітря обдувало голову Сапфіри, коли вона спускалась до наполовину залитої вранішнім сяйвом Драс-Леони. Освітлені низьким промінням сонця, дерев’яні будинки міста нагадували горельєфи. їхні західні боки були затінені й чорні.
Блодхгарм, який сидів на її спині в подобі Ерагона, щось крикнув, та стрімкий вітер розірвав його слова, і вона не зрозуміла їхнього значення. Тоді Блодхгарм спробував щось запитати в Сапфіри подумки, але вона не дослухала його до кінця. Усі її помисли обертались навкруг Ерагона...
Правду кажучи, Сапфіра взагалі не розуміла, як машкара Ерагона, яку начепив на себе Блодхгарм, могла когось обдурити — у нього був зовсім інакший запах, а його думки аж ніяк не були схожі на думки Вершника. Але двоногі істоти дуже дивні, можливо, їх і справді можна обдурити ось просто так.
Тим часом ліворуч уже бовванів блискучий обрис Торнака. Він лежав, простягнувшись на фортечній стіні над південними воротами міста. Торнак підняв свою темно-червону голову, і Сапфіра могла сказати напевно, що він помітив, як вона мчить униз усе ближче й ближче до землі. На це вона й розраховувала. Її почуття щодо Торнака були надто складними, щоб їх можна було висловити кількома словами. Принаймні щоразу, як вона думала про нього, її опановували якісь незвичні для неї збентеженість і невпевненість. Та, в усякому разі, вона не збиралася допускати, щоб оцей цуциквискочень здолав її в бою.
Темні димарі та гострокутні дахи були вже зовсім близько. Тоді Сапфіра розправила крила трохи ширше й почала сповільнювати лет, відчуваючи, як зростає напруга в м’язах її грудей, плечей і крил. А коли до будинків залишалася якась сотня метрів, вона дозволила своїм крилам розгорнутися повністю. Тепер напруга сягнула межі — на якусь мить їй навіть здалося, що вітер ось-ось відірве її крила. Рухаючи хвостом, вона зуміла відновити рівновагу, а потім описала коло над містом і нарешті побачила печеру Торнака, де чаклували кровожерні жерці. Тоді Сапфіра знову згорнула крила, подолала останню сотню метрів униз і з жахливим гуркотом приземлилась на даху собору.
Вона встромила кігті в черепицю даху, щоб не зісковзнути вниз, на вулицю, потім підняла голову й ревнула так сильно, як тільки могла, немовби кидаючи виклик цілому світу й усьому, що в ньому є.
На вежі сусідньої будівлі закалатав дзвін. Цей звук дратував її. Сапфіра повернула голову в той бік і випустила струмінь блакитно-жовтого вогню. Вежа була кам’яна й не загорілась, проте зайнялися балки й канат, на яких тримався дзвін. За кілька секунд дзвін обірвався і з гуркотом упав усередину вежі.
