Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі (книги бесплатно без онлайн .txt) 📗
Келен знала майже всіх жінок, що працювали в Палаці сповідниць. Всі вони поважали Річарда як людину честі. Їй не хотілося думати, що вони стануть жертвами людини, яка буде спекулювати на їх довірі до Річарда.
Їй стало шкода Річарда. Він сподівався, що Дрефан буде йому братом, яким можна пишатися. Келен сподівалася, що від Дрефана принаймні не буде неприємностей. Вона згадала, як він мацав Кару.
Келен повернулася до Морд-Сіт:
— Ще троє з нами, один проти і один ще не вирішив. Кара змовницьки посміхнулася.
— Сестра по ейджу повинна бути здатна вселити страх у серце людей. Мати-сповідниця, ви цілком гідні носити ейдж. Іноді мені здавалося, що я чую, як у них стукають зуби.
27
Зброя і обладунки солдатів, що йшли за Річардом по крутій каменистій вулиці, ритмічно дзвеніли. Крихітні будиночки, в основному трьох-чотирьохповерхові, тулилися один до одного. Верхні поверхи так нависали над нижніми, що неба майже не було видно. Це була найпохмуріша частина міста.
Солдати, які видужали, звеличували Річарда як великого чарівника, і він відчував себе ніяково від прояву їх захоплень. Зрештою, він не зробив нічого особливого, просто велів їм пити відомі ліки і ніякої магією при цьому не користувався.
Він намагався пояснити їм, що їх вилікували самі звичайні речі, але вони нічого не хотіли чути. Вони чекали від нього магії і, з їхньої точки зору, отримали її. Зрештою Річард залишив спроби щось пояснити і просто кивав у відповідь на їх вдячність. Піди вони до травника, то одужали б точно так само, та ще й скаржилися б на ціни за трави.
Втім, йому було приємно усвідомлювати, що для різноманітності він вилікував стільки людей. Останнім часом йому більше доводилося вбивати, ніж лікувати. Тепер він розумів, що відчуває Надін, коли її трави і настоянки піднімають людей на ноги, Його попереджали, що чарівники повинні зрівноважувати події. Все в світі урівноважене, особливо магія. Він давно вже не міг їсти м'яса — його від нього нудило — і підозрював, що таким чином його дар врівноважує ті вбивства, які йому доводиться здійснювати. Йому подобалося думати, що допомога людям — теж свого роду компенсація за тяжкість дару бойового чародія.
Похмурі люди тулилися по боках вулиці. Похмурі підлітки та молоді чоловіки, вгледівши Річарда і солдатів, злодійкувато озиралися і зникали за рогом.
Річард неуважно помацав розшитий золотом гаманець на поясі. Цей гаманець Річард знайшов у замку Чарівників; він був набитий білим чарівним піском. Чарівний пісок являв собою кристалізовані кістки магів, які віддали життя в Баштах згуби, що відділяли Старий світ від Нового. Свого роду дистильована магія. Білий чарівний пісок надавав силу накресленим на ньому заклинанням — і добрим, і злим. Якщо на білому чарівному піску написати потрібне заклинання, то можна навіть закликати Володаря.
В іншому гаманці, висячому на іншій стороні пояса, лежав маленький шкіряний мішечок з чорним чарівним піском. Цей пісок Річард набрав сам в одній з Башт згуби. Жоден чарівник з часу встановлення веж не міг взяти хоча б дрібку чорного піску — його був здатний взяти лише чарівник, який володів Магією Збитку.
Чорний чарівний пісок — протилежність білого. Вони нейтралізують один одного. Навіть щіпка чорного піску вразить заклинання, написане на білому, навіть те, яке закликає Володаря. Річард скористався чорним піском, щоб відправити дух Даркена Рала назад в Підземний світ.
Аббатиса Аннеліна звеліла йому берегти чорний пісок як зіницю ока, сказала, що чайна ложка цього піску дорожче цілого королівства. А у Річарда його куди більше. Він ніколи не розлучався з цим мішечком і завжди тримав його під рукою.
Для весни день видався досить холодним. На вулиці обірвані дітлахи грали в хованки і, побачивши значну процесію, зраділи несподіваній розвазі.
Але навіть їх веселощі не викликало у Річарда посмішки.
— Сюди, Магістр Рал, — сказав генерал Керсон. Він показав на облуплені двері, трохи утоплені в фасад будівлі. Невелика вивіска свідчила:
«Мебльовані кімнати Латертона».
Великий чоловік, що сидів з пляшкою і сухим бісквітом за обшарпаним дерев'яним столом, навіть не обернувся. Він дивився в простір червоними очима. За ним виднілася сходи нагору, в темний вузький коридор.
— Закрито, — пробурмотів він.
— Ти Сайлас Латертон? — Запитав Річард. Чоловік спантеличено подивився на нього з-під насуплених брів.
— Угу. А ти хто? Лице твоє мені ніби знайоме.
— Я Річард Рал. Можливо, ти помітив мою схожість з моїм братом, Дрефаном.
— Дрефаном… — Сайлас нарешті збагнув, що до чого. З гуркотом перекинувши стілець, він схопився і вклонився. — Магістр Рал! Пробачте мене. Я вас не впізнав. Я ніколи вас раніше не бачив! І не знав, що цей цілитель — ваш брат. Благаю Магістра Рала про прощення…
— Покажи мені кімнату, де… де була вбита та жінка, — велів Річард.
Двічі поклонившись, Сайлас Латертон заспішив нагору, застібаючи на ходу сорочку. Сходинки стогнали і скрипіли під його вагою.
Він зупинився перед дверима в самому кінці вузького коридору. Стіни були пофарбовані червоною фарбою, і свічки на стіні майже нічого не освітлювали. Сморід був огидним.
— Сюди, Магістр Рал, — вказав Сайлас. Він хотів відкрити двері, але Раїна схопила його за комір і відкинула вбік. Під її грізним поглядом Сайлас застиг як укопаний. Погляд Раїни міг заморозити і грозову хмару.
Вона відкрила двері і з ейджем напоготів увійшла в кімнату. Річард почекав, поки Раїна перевірить кімнату на предмет прихованої небезпеки. Так було простіше, ніж сперечатися. Потім Річард і генерал Керсон увійшли, а Докас з Іганом, як завжди, зайняли пост біля дверей.
Особливо роздивлятись тут було нічого: ліжко, соснова тумбочка і умивальник. Груба соснова підлога була майже вся залита кров'ю.
Така кількість крові Річарда не здивувала. Генерал розповів, що зробили з жінкою.
Вода в умивальнику теж була криваво-червоною. І рушник на краю умивальника. Вбивця перед відходом ретельно змив з себе кров. Або він чистюля, або, що ймовірніше, не хотів іти повз Сайласа Латертона в такому вигляді.
Річард відкрив тумбочку. Там лежав акуратно складений одяг і більше нічого. Він закрив дверцята.
— І ніхто нічого не чув? — Сайлас заперечливо похитав головою. Жінку так понівечили, відрізали груди, завдали величезну кількість ножових ран, і вона не кричала?
Річард зміркував, що від утоми говорить дуже різко, і постарався узяти себе в руки.
Сайлас нервово проковтнув.
— Їй вставили кляп, Магістр Рал. І руки зв'язали.
— Вона напевно повинна була відбиватися ногами. — Річард кинув на нього підозрілий погляд. — Якби мене різали на шматочки, заткнувши рот кляпом і зв'язавши руки, я хоча б спробував ногами перекинути умивальник.
— Я нічого не чув. І ніхто не чув. Жінки обов'язково прибігли б до мене, якби щось почули. Вони завжди прибігають, якщо щось не так.
Завжди. Вони знають, що я не шкодую себе, коли потрібно їх захистити.
Річард потер очі. З голови у нього не виходило пророцтво.
— Приведіть сюди решту жінок. Я хочу з ними поговорити.
— Усі пішли від мене після… — Сайлас слабо махнув рукою. — Залишилася тільки Бріджит.
Він поспішив в кінець коридору і постукав в останні двері. Потім щось тихо промовив, і через двері обережно визирнула скуйовджена руда жіноча голівка. Потім вона зникла, і через хвилину жінка випливла в коридор, затискаючи рукою комір бежевого халата. Швидко зав'язавши пояс, вона пішла слідом за Сайласом до Річарда.
Річард злився на себе самого. Незважаючи на всі спроби бути об'єктивним, Дрефан вже почав йому подобатися. Дрефан — цілитель. Що може бути благородніше цього заняття?
Сайлас і Бріджит вклонилися. Їх вигляд відповідав самопочуттю Річарда: вони були брудні, втомлені і обидва в повному душевному сум'ятті.
— Ти чула що-небудь? — Бріджит похитала головою. Погляд у неї був зацькований. — Ти знала вбиту?
