Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

Вони їхали досить швидко, не марудячи, скеровуючись на північ, до гір. Маршрут проходив дикими і безлюдними місцями, було очевидно, що Шафф спеціально уникає головних доріг і трактів. Рейневан не знав Підкарконошшя і був зовсім дезорієнтований. Однак мета подорожі була відома — замок Хойнік біля Єленя-Гури. Це було зі шльонського боку Карконош, тому треба було припускати, що загін скерується до одного з перевалів. Проте Рейневан надто слабо знав місцевість, щоб орієнтуватися, до якого саме.

Карконоші й місцевість навколо них, як було сказано, він знав слабо, але розповіді про замок Хойнік йому доводилося чути. Він знав про Хойнік досить багато, щоб непокоїтися. Овіяна вже численними легендами древня твердиня стояла на вершині високої і крутої гори, що здіймалася над бездонною і немовби встеленою людськими кістьми прірвою, яку звали, щоб уникнути недомовок, Пекельною долиною. Сучасний кам’яний замок, поставлений свидницько-яворськими П’ястами, приблизно п’ятдесят років тому перейняв і включив до своїх і так уже вельми багатих маєтків славнозвісний Гоче Шафф, бургграф Єленьої Гури. Після нього замок успадкував син, якраз Янко. Другий син, Гоче-молодший, сидів у розташованому неподалік замку Гриф. Брати безроздільно володіли навколишніми місцями, у тому числі відрізком важливого торгового шляху, що проходив берегом ріки Бобер.

Генеалогія і маєтність роду Шаффів цікавили Рейневана радше не дуже. А от про замок Хойнік він цього сказати не міг. Страшні розповіді про цю твердиню можна було, мабуть, зарахувати до казок, але факт залишався фактом: Хойнік був твердинею, пробратися в яку було важко, а вибратися звідти було ще важче. Втечу, якщо вона мала вдатися, треба було здійснити тепер, зараз, у дорозі.

Для цього була ще одна важлива причина.

Мерзла земля на просіці була розрита, мох на придорожній галявині зритий багатьма копитами. Збройні люди Шаффа утворили круг, роздивлялися навколо, тримаючи долоні на руків’ях. Стрільці зарядили арбалети, уважно спостерігали за дорогою і краєм лісу.

— Бійка тут була, — оцінив Гвідо Бушбах, низький, кремезний і немолодий уже армігер, провідник і слідопит загону. — Коней з тридцять. Рубалися, потім роз’їхалися. Учора, судячи з кінського лайна.

— Хто з ким рубався? — запитав Шафф. — Є якийсь слід?

— Тілько це, — Бушбах стенув плечима. — На суку висіло. Багацько нам не скаже.

— Скаже, — наважився злегка поблідлий Рейневан, дивлячись на клапоть чорної тканини. — Уже сказало. Я знаю, хто носить такі плащі.

— То на що ти чекаєш? Говори!

— Вам нелегко буде повірити.

— Я сам вирішуватиму.

Янко Шафф вислухав розповідь Рейневана про Стінолаза й чорних вершників зосереджено і з наморщеним чолом. Хоча Рейневан відповідним чином припасував її та піддав цензурі, у пана на Хойніку не виникло з нею проблем. Рейневан кілька разів зауважив у його очах зблиск, який міг свідчити про те, що лицареві уже доводилося дещо чути про чорних вершників, убитих купцях, а також про страх нічний, демонів, що вбивають опівдні, та інші чудасії, згадані в дев’яностому псалмі.

— Рота Смерті, - буркнув він. — Вершники на чорних конях. Значиться, ті самі, якими мене пописько страхав. Налетіли тут на когось. Цікаво знати, на кого.

— Пан де Бергов начебто вислав погоню, — знічев’я нагадав Рейневан. — Пан Біберштайн також…

— Знаю, — обрізав Шафф. — Мисливці полюють на тебе. А Грелленорт і його чорні вершники полюють на мисливців. Щоб забрати в них здобич. Ти — їхня мета. Ти їм потрібен.

— Поза сумнівом. Тому я думаю…

— Що я повинен тебе відпустити? — дідич Хойніка по-вовчому усміхнувся. — Дбаючи про власну безпеку? Непогана проба, Белява, непогана проба. Але зі мною це не пройде.

— То принаймні будьте пильні…

— Не вчи мене.

Ця подія мала фатальні наслідки для ксьондза Цвікера. Поставлений перед Шаффом і засипаний запитаннями священик зціпив зуби і не сказав ні слова. Навіть тоді, коли пару разів дістав по пиці.

— Белява! — Шафф підкликав його жестом. — Ти показав, що знаєшся на чарах. То говори: чи може таке бути, щоби піп, хоч і спутаний, зумів якимись чарами прикликати нам на голову цього Грелленорта?

Рейневан розвів руками, стенув плечима. А для Шаффа цього було достатньо. Мотузку перекинули через горизонтальну гілляку, і перш ніж хтось би встиг змовити “Богородице Діво”, капелан Цвікер вже гойдався у зашморзі, підгинаючи і конвульсивно напружуючи ноги, за чим весь почет спостерігав зі знудженими обличчями.

— Треба буде зазирнути сюди через якийсь час, — сказав Гвідо Бушбах. — Пописько всцявся, бачите? Як пити дати тут мандрагора виросте.

Шаффа таки справді не треба було вчити, як чинити в разі загрози. Вони й далі подорожували лісовими дорогами, старанно уникаючи більш заїжджених із них. Просувалися повільно, а попереду весь час їхала сторожа: Гвідо Бушбах зі стрільцем. Решті пан на Хойніку суворо наказав зберігати тишу, бути уважними і пильними. Загін став виглядати так войовничо, що Рейневана майже полишив страх перед Стінолазом, він уже навіть не щулився в сідлі щоразу, коли над просікою пролітав або скрекотів птах.

Однак ця палка, як і будь-яка інша, мала два кінці. При такій пильності про втечу важко було навіть думати.

Попри те Рейневан думав про неї весь час.

На перший нічліг вони зупинилися в покинутому поселенні рудокопів, які влітку тут видобували і плавили руду. Для другого нічного відпочинку, невдовзі після переправи через річку, яку він назвав Мумлавою, Гвідо Бушбах вибрав для них невелике гуральське сільце, забиту, відрізану від світу і сховану в глибокому яру діру під назвою Мумлавське Удолі. Рейневан дізнався і запам’ятав назву з розмови Шаффа зі старійшиною поселення, зарослим, як росомаха, літнім чоловіком. Росомаха був помітно наляканий, він навіть панікував, — настільки, що Шафф змилосердився. Замість того, щоб за лицарським звичаєм накричати і накопати, він вирішив зіграти роль доброго й щедрого пана. Обдарований півжменею дрібних монет Росомаха засвітився, як сонечко, а усмішка розполовинила його зарослу пику так широко, що аж страшно. Він негайно запросив лицаря до свого обійстя, а по дорозі, запинаючись, відкрив, чому він такий наляканий і чого все село боїться. Пролітали сюдою, пояснив він, тільки що дуже “грозне” [164] пани, дуже “грозне”, дуже кінні й дуже збройні, кілька разів пролітали, а такі були, що у-га-га і помагай Памбу. З’ясування того, коли конкретно мали місце ці страшні кавалькади, зайняло трохи часу, але врешті-решт виявилося, що позавчора вночі й вчора на світанні. Але описати, як виглядали вершники і якого кольору одяг носили, явно перевищувало можливості селюка.

Шафф нахмурився, покусував вус — але раптом його настрій покращився. У всіх покращився. Річ у тім, що з Росомашачого обійстя повіяло чимось надзвичайно приємним, чимось божественно й чудесно смаковитим, чимось ніжно й зворушливо маминим, запахло якимось прекрасним, незабутнім, глибоко врізаним у підсвідомість ароматом, що асоціювався з усім, що любе, добре й радісне, таке, що тільки сядь і від щастя плач. Іншими словами і коротше: з халупи долетів запах топленого смальцю і смаженого на ньому м’яса з цибулею. У Шаффа, його забіяк і Рейневана сльози полилися з очей, а слина потекла по зубах із силою гірського водоспаду.

— Кабанчика били-сьмо, — пояснив Росомаха. — Бо воно, пане, час…

Пан на Хойніку не дав йому докінчити. Потягнувся до капшука. Побачивши монети в його долоні, селянин аж похитнувся, розкрив пельку, якийсь момент скидалося на те, що почне вити. Але він швидко опанував себе.

— Запрошую… — важко видихнув, ховаючи гроші за пазуху. — На почастунок…