Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗
Однак його пагорб — або радше гірка — не був достатньо високим, щоби з його вершини можна було охопити поглядом досить широкий горизонт; його затуляли інші, вищі пагорби. Зокрема, ніде не було видно Баби і Панни, веж замку Троски, вигляд яких дозволив би визначити сторони світу.
З-під Троски, підрахував він, вони йшли під землею понад годину, що дає відстань близько чверті милі. Потім був кінний чвал лісами, потім довготривалий біг. Припускаючи, що він чвалував і біг по прямій лінії, в сумі він подолав не більше ніж десять гін. Тож він не міг бути надто далеко від місця, де вийшов з підземелля, де його застав зненацька Грелленорт. Де Самсон…
“Грелленорт, — подумав він, — злякався Самсона. Біркарт Грелленорт, убивця Петерліна. Чарівник, який уміє перетворюватися на птаха, timor nocturnus, демон, що нищить опівдні, єпископів найманий убивця, убивця, якого, як стверджував у Празі Ян Сміржицький, сам єпископ боїться. І такий тип впадає в панічний страх при вигляді Самсона Медка. Велетня з фізіономією ідіота.
Тобто це все-таки правда. Самсон Медок — не від світу сього. Це вмить розпізнав Гурн фон Сагар, розпізнали маги з-під “Архангела”, розпізнав Акслебен, розпізнав Рупілій. Тільки я все ще ставлюся до Самсона як до доброго друзяки, до товариша. На моїх очах полуда, яка не дозволяє мені прозріти.”
Він зітхнув, але водночас відчув полегшення. Доти його мучили докори сумління, думка, що він послухався Самсона і втік, залишивши товариша в біді. Тепер він зрозумів, що Самсон чудово обійшовся і без його допомоги. “Він, мабуть, запросто втік від погоні, - подумав він, — напевно, вже приєднався до Шарлея та решти товариства. Мене вже, мабуть, шукають.”
“Попри те, я мушу йти, — подумав він. — Одяг за ніч не висох, явно хмариться, стає холодно. Якщо я буду тут сидіти, то засну і замерзну. Хода мене зігріє. Якщо навіть не на Самсона і Шарлея, я все ж напевне натраплю на когось іншого, якусь добру душу, розпитаю. Потраплю на просіку або дорогу, вийду на тракт, замок Троски розташований поблизу людного гостинця, який веде з Праги до Житави через Їчин і Турнов. А на південь від Троски є другий гостинець, бічна дорога, що веде до Житави через Мімонь і Яблонне. Цей другий гостинець я знаю, я їхав тудою з Міхаловіц, це там Єлінек продав мене мартагузам Гурковця. Єлінек… Хай-но я до тебе доберуся, мерзотнику…
Рупілій казав, що вихід з підземелля розташований на північний схід від замку Троски. Поблизу села Ктови або якось так. Після виходу з печер ми мали йти за течією струмка. Струмок є. Але от чи той, що треба?”
Потік, намокши в якому він мало не помер уночі від переохолодження, був дуже заплутаний, зникав у звивистому яру. Куди він тік, тільки Богу було відомо. “Попри те, — вирішив він, — це єдиний розумний шлях. Потік неодмінно кудись впадає. Навіть при цілковитій втраті орієнтації, йдучи берегом потоку, я не буду ходити колами. Над потоками розташовані села, біля потоків закладають свої житла вуглярі, смолярі і лісоруби”.
Останні аргументи про переваги потоків він додумував уже на ходу.
Рейневан ішов дуже швидко, так швидко, як тільки дозволяла дика місцевість. Він втомився і задихався, але зігрівся так, що мокрий одяг аж парував на ньому, швидко сохнув, не холодив уже так дошкульно. Однак хоча він і подолав досить значну відстань, жодних слідів над потоком не виявив, якщо не рахувати витоптаних сарнами стежин і витовчених дикими кабанами заглиблень у багні.
Захмарилося, як він і передбачав, навіть почав сипати дрібнесенький сніжок.
Ліс раптом явно порідів, з-за яворів, які росли на краю галявини, Рейневан побачив силуети дерев’яних будівель. Його серце закалатало сильніше, він додав ходи, на поляну майже вибіг.
Будівлі виявилися покритими корою куренями, зрештою, переважно понищеними. Нічого було навіть зазирати досередини. Усі сліди людей заросли травою і бур’яном. Стружки і тирса, які цілими купами лежали навколо, почорніли і вже навіть не пахли живицею. Увіткнута в пеньок, певно, забута сокира почервоніла від іржі. Лісоруби — а саме їм, поза сумнівом, належали курені — покинули цю галявину, видно, ще декілька років тому.
- Є тут хтось? — волів пересвідчитися Рейневан. — Гей! Ге-е-е-е-ей!
За його спиною щось зашелестіло. Він швидко обернувся — і, попри те, лише мигцем устиг помітити, як щось зникає за рогом куреня. Це “щось” було мале. Як дитина.
— Гей! — він кинувся у той бік. — Стій! Почекай! Не бійся!
Мала істота не була дитиною. Діти не бувають кошлатими і не мають собачих голів. Ані лап, які сягають землі. Не тікають дивним чином підстрибуючи, хитаючись на кривих і коротких ногах і голосно при цьому поскрипуючи. Рейневан кинувся навздогін. До пролому в стіні лісу, що свідчив про просіку. І дорогу. Коли він вискочив на дорогу, кошлате створіння зупинилося. Обернулося. Вилупило очі. І вишкірило собачі зуби.
— Не бійся, — захекано сказав Рейневан. — Я нічого тобі…
Створіння — лісовий кобольд, вальдшрат — перебило його гучним скрипінням, у якому прозвучала якась дивна насмішка. Йому відповів хор таких самих поскрипувань. Вони долинали зусібіч. Перш ніж до Рейневана дійшло, у що він вляпався, на нього накинулося десь із двадцятеро.
Він копнув одного, кулаком повалив іншого, а потім сам опинився на землі. Кобольди обсіли його, як воші. Рейневан кричав, копав, хвицав, гамселив не дивлячись, навіть кусав — без результату. Як тільки він скидав із себе одного, на місце, що звільнялося, вилазили наступні два. Ситуація почала виглядати небезпечною. Раптом один кобольд вчепився пазурами в його волосся і вуха, а другий всівся на обличчі, затуливши Рейневанові ніс і рот волохатим задком. Рейневан почав задихатися, його охопила паніка. Він відчув, як на його стегнах і литках стискаються зуби. Він незграбно хвицнувся, кобольди висіли в нього на ногах, не давали себе скинути. Рейневан висмикнув голову з-під кошлатого заду, який його придавив, і заревів. Дико і нелюдськи.
І — як у казці — допомога прибула. Просіка раптом наповнилася криком, іржанням і тупотом підкованих копит. Кобольда, який сидів на ньому, ніби змело, зникнув і тягар з ніг. Рейневан побачив над собою кінське черево й залізний сабатон у стремені, зловив оком зблиск меча, побачив, як із розрубаної собачої голови бризкає кров. Неподалік смикався і звивався і другий вальдшрат, пришпилений до землі рогатиною. Навколо тупотіли копита, прискав мокрий пісок. Хтось лаявся, ще хтось сміявся, реготав. Ніби було з чого.
— Вставай, — почув він згори. — Ми прогнали чортиків.
Він встав. Його оточували озброєні люди на конях. Між ними витирав кров з клинка меча лицар в обладунках, той самий, який наказав йому встати. Рейневан бачив затінене піднятим гундсгугелем вусате обличчя. Дивно знайоме.
— Ти цілий? Тобі нічого не відгризли?
Збройні зареготали, коли він мимоволі провів руками по порваних іклами штанах. Лицар зняв шолом. Рейневан упізнав його відразу.
— Усе-таки варто було, — сказав, спираючись кулаком на луку сідла, Янко Шафф, пан на замку Хойнік. — Усе-таки варто було покрутитися в цих місцях пару днів. Я відчував, що ти зумієш чкурнути з Троск. Рейневане фон Беляу.
Вони зробили привал неподалік просіки, під групою великих дубів. Кілька збройних рушили в радше позбавлену перспектив погоню за кобольдами. Решта якийсь час оглядали трупи, дивувалися з них, обговорювали. Нарешті чотири тіла вбитих вальдшратів було підвішено за ноги на гілляках, а армігери й пахолки взялися знімати з них шкури, які мали стати доказами перемоги і трофеями. Рейневан похмуро спостерігав за ними. Він не був впевнений, чи часом і його зараз не почнуть білувати. Удавано доброзичливе і водночас злосливо хитре обличчя Янка Шаффа нічого доброго не віщувало. Рейневан не давав себе обдурити штучною щирістю.
