Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
Прошепотівши жахливі прокляття, вона палко поцілувала кам’яний флакон. І задоволено посміхнулася: тепер–то вже її ворог точно приречений!..
Щоправда, про князя патякають різні дурниці: мовляв, ніяка він не людина — а отже, будь–яка зброя, на людину розрахована, на нього не подіє. Включаючи отруту... Але султанша була більш ніж упевнена: проти прокляття рудоволосої Хуррем не встоїть ніхто — навіть сам урус–шайтан!..
Отруту для Вишневецького було підібрано.
Лишилося знайти виконавця.
Краків, столиця королівства Польського,
квітень 1562 року
Кабачок «Щербатий місяць» славився пивом і пишногрудими дівками. Усередині було задушливо й димно, тхнуло підгорілою м’ясною підливою, смаженими грибами й рибою. У кутку сидів самотній музика й тихо награвав на сопілці.
Поява молодого, модно вдягненого пана, здавалось, не привернула нічиєї уваги. Народу було багато, тому чоловік вирішив забратися звідси геть, коли відвідувачі, що сиділи за найближчим столом, раптом підвелися й вийшли на вулицю. Таким чином, місце для нового гостя звільнилося. Сівши за довгий стіл, чоловік якийсь час озирався на всі боки, намагаючись відшукати знайомі обличчя. Раптом звідкись збоку виникла гарненька пишногруда красуня, яка поставила перед відвідувачем два високі кухлі, наповнені пінливим пивом.
Навіть не поцікавившись, яким чином і хто вгадав його полум’яне бажання, молодий чоловік заходився жадібно, великими ковтками сьорбати жаданий напій. Йому справді хотілося швидше захмеліти, а сьогодні пиво у «Щербатому місяці» було таким приємним і запашним!.. Здавалося, от пив би й пив без упину кухоль за кухлем.
Тут до нього підійшов і без запрошення присів поруч незнайомець невизначеного віку, довговолосий, зі смаглявим, поїденим віспою обличчям. Його одяг неможливо було розглянути з–за темного плаща з каптуром.
— Ви ж Альбрехт Ляський? — запитав незнайомець, відводячи очі вбік.
— Так, я, — коротко підтвердив чоловік.
Тепер смаглявий дивився просто перед собою, але ніяк не в обличчя співрозмовникові.
— Ясна річ, мені варто було б назвати своє ім’я, але я не стану робити цього заради вас же, пане Альбрехт.
— Тобто?..
— Ви такий молодий, пане Альбрехт! Для вас же краще, повірте: менше знаєш — міцніше спиш... Одне скажу прямо: я вам не ворог.
— Може, і не ворог, — знизав плечима ледь захмелілий молодий чоловік. Проте він уже значно прискіпливіше оглянув незваного співрозмовника й цього разу відзначив його пещені пальці й доглянуте волосся. А смаглявий явно не бідний... хоча й прикидається таким!
— Вам фатально не везе останнім часом, пане Ляський, — тим часом мовив незнайомець, як і раніше уникаючи прямих поглядів.
— Не розумію, до чого ви хилите? — насторожився Альбрехт.
— От, приміром, Хотинський замок був ваш, але ви його зовсім по–дурному впустили, — людина у плащі загадково посміхнулася.
Цього разу Альбрехт промовчав, тим самим даючи зрозуміти, що без подальших пояснень вислуховувати брудні натяки не має наміру.
— Я лише хочу сказати, що рано чи пізно бояри скинуть Деспота з трону. Тоді ви зможете повернути свою власність... а виконавши наше маленьке доручення, ще й миттєво розбагатієте.
Одним махом Альбрехт проковтнув рештки пива з другого кухля й проговорив усе ще досить тверезим голосом:
— Ви звернулися не за адресою. Я не стану виконувати ніяких ваших доручень...
Незнайомець посміхнувся, але промовчав. Альбрехту це не сподобалося, і він мовив з неприхованою відразою:
— Може, мені повторити, що я відмовляюся?.. Забирайтеся туди, звідки з’явилися, — тобто до всіх чортів у пекло!
— Вам би краще погодитися, — прохолодно мовив незнайомець, дістав з–під плаща невелику скриньку і вийняв з неї червоний кам’яний флакон. — Ви знаєте, що це таке, пане Ляський?
Той заперечно мотнув головою.
— Це отрута, якою необхідно отруїти князя Дмитра Вишневецького, — відповів незнайомець. — Оце і є те саме маленьке доручення, що я від імені своїх товаришів прошу вас неодмінно виконати!
— А якщо я відмовлюся? — поцікавився Ляський зверхньо.
— Тоді помрете самі в страшних муках.
— Що–о–о?!
— Раджу поквапитися, чоловіче.
— Е–е–е ні, не вийде! З чого це я помру?! Нумо відповідай!..
Незнайомець знову відкрив скриньку і показав інший кам’яний флакон, що лежав у ній, — цього разу зелений.
— Це протиотрута, пане Альбрехт, і вона вам знадобиться найближчим часом: я ж отруїв ваше пиво...
— Що–о–о?!
— Не хвилюйтеся, ви неодмінно одержите протиотруту після виконання нашого маленького доручення, — незнайомець сховав скриньку із другим флаконом назад під плащ і додав вагомо: — Однак раджу поквапитися!
Із цими словами він... зник, немовби його й не було зовсім. Усе, що свідчило про реальність події, — це червоний кам’яний флакон на столі, поцяткованому численними круглими слідами від пивних кухлів. Альбрехт дуже обережно взяв небезпечний предмет і заходився уважно розглядати.
Вавельський замок, Краків,
столиця королівства Польського,
травень 1562 року
— Як би ви порекомендували мені вчинити з князем Вишневецьким? — звернувся король до Радзивіллів — Миколая Чорного й Миколая Рудого.
Брати переглянулися: знову цей невгамовний шукач пригод на свою чубату голову плутається під ногами! Здавалося, утік у Московію до великого князя Івана Васильовича служити — от і добре, от і сиди собі там, на чужині... Так ні ж: якогось дідька він повернувся разом з козаками!..
— Стратити, та й годі, — недбало махнув рукою Миколай Рудий.
— А от я б, Ваша королівська величносте, зі стратою саме не квапився б, — заперечив Миколай Чорний. — Стратити людину завжди можна, справа це нехитра. Але що стосується саме князя Вишневецького, то не можна забувати, що простолюдини його люблять, а козаки йому дуже й дуже віддані! Стратити б можна, але це може збурити спокій ваших підданих, а нам зараз ще бунту бракувало!..
— Що ж ти пропонуєш? — запитав Сигізмунд.
— Я б його як героя прийняв.
— А інші князі як же?! Якщо Вишневецького прийняти як героя, інші з нього ще приклад брати почнуть і у свою чергу на службу в інші землі занадяться...
— А іншим би я пояснив, що сам його до московитів послав! Так би мовити, на розвідку... Чутку таку запустити серед палацових пліткарів дуже навіть легко.
— Прекрасна ідея! — підтримав король Миколая Чорного. — Отже, вирішено: я з Вишневецького героя зроблю, і нехай далі воює під польськими прапорами...
— Тоді розрахуватися з ним потрібно буде якось тихо й непомітно, — мовив Миколай Рудий. — Не стратити, а...
— Правильно, і над цим подумаємо, — погодився Сигізмунд.
Любельський сейм,
королівство Польське,
грудень 1562 року
Зима була вогкою й сирою, старі рани нили, в душі холодок... По дорозі на сейм Вишневецький усе розмірковував, як його зустрінуть, що скажуть? Він готувався дати гідну відсіч будь–кому — хоч би й самому королю. Не боязкого десятка був князь Вишневецький! Ніколи не лякався ворогів, не злякається й перед своїми.
Про одне жалкував — що немає з ним Охріма... Душа вірного товариша відлетіла в інший світ рік тому, коли козаки під керівництвом князя щосили трудилися над спорудженням града Черкаського. Там же за околицею Охріма й поховали з миром...
Однак прибувши на сейм, князь був уражений тим, який теплий прийом влаштував йому король Сигізмунд! Його величність виступив перед всією шляхтою, розхвалюючи до небес подвиги князя Вишневецького, потім закликав панство віддати йому всілякі почесті, запросив Дмитра Івановича підсісти до себе, говорив з ним надзвичайно ласкаво. Повернув усі звання й володіння. Жартівливо пошпетив за надто широку вдачу, неприборкані помисли й самовільні діяння.
