Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
Завершилося все це по–королівськи пишним прийомом на честь славетного героя — князя Вишневецького! І знов у присутності всіх Сигізмунд хвалив його доблесть, сміливість і молодецтво. Пригощав рідкісними стравами й чудовими винами з королівських льохів, невтомно повторював історії про надзвичайну хоробрість князя, про його ратні подвиги, які давно обросли найнеймовірнішими, а часом і взагалі фантастичними подробицями, повірити в які неможливо!..
Смутно пригадував Дмитро Іванович, як світський прийом переріс у звичайну гулянку з морем вина... Після особистої аудієнції у короля Сигізмунда князь познайомився з молодим, дуже приємної зовнішності серадзьким воєводою — Альбрехтом Ляським.
До речі, про вино!..
Вони із цим самим воєводою Ляським випили цілий кухоль дивного ароматного вина!
Пречудового вина!!!
Просто казкового вина!..
Краків, столиця королівства Польського,
січень 1563 року
Гарячка тривала тиждень. Дмитра била пропасниця, суглоби рук і ніг жахливо розпухли. Перелякані челядники, цілителі й знахарки не відходили від важко хворого князя. Нічого конкретного ніхто сказати не міг. Одні думали, що це подагра, інші лише руками розводили і сумно хитали головами. Чим лікувати?! Чи не пізно?! Ніхто не міг дати скількись певної відповіді.
Довідавшись нарешті про хворобу вірного васала, сам король вислав до Вишневецького свого придворного медика. Ескулап провів біля ліжка хворого дві доби й поставив жахливий діагноз:
— Отрута це, князю! По всьому вино, що отруїли тебе.
— А що за отрута? — запитав слабким голосом Вишневецький.
— Не можу сказати... Одне лише відповім точно: отрута повільно діюча, вона може роками не давати про себе знати й потім раптом виявитися зовсім зненацька — приміром, при звичайній застуді.
— А протиотрута є?..
— Як знати, як знати...
Медик подумав трохи, потім покопався у своїх речах, витяг звідти флакон із зеленого каменю, відкоркував, перекинув його вміст у чашу із джерельною водою й простягнув хворому зі словами:
— От, спробуємо це! Думаю, має подіяти.
Ескулап не помилився: хвороба незабаром відступила настільки ж раптово, як і прийшла. Однак залишився головний біль, що час від часу діймав князя, заподіюючи старіючому воїну безліч неприємностей.
Вавельський замок, Краків,
столиця королівства Польського,
січень 1563 року
— Ну, то яка ж твоя думка про цю справу?
— Ваша величносте, без сумнівів, це «біле безумство».
— Ти впевнений?
— Безсумнівно! Прийнявши протиотруту, князь миттю пішов на одужання.
— Ах, он як?..
Сигізмунд II Август зміряв придворного медика оцінюючим поглядом, той втягнув голову в плечі й залепетав:
— Ваша величносте, я жодним чином не причетний до цього отруєння!
Король скептично підібгав губи й мовив замислено:
— Ну припустимо... Хто ж тоді почастував отрутою нашого славетного князя?
— Звідки ж мені знати?! — медик розгублено розвів руками. — Одне лише можу сказати впевнено: Вишневецькому дали найбільшу дозу! Не знаю, як з ним не сталося чогось набагато гіршого, ніж опухлість суглобів...
— Але отрута на нього подіяла? — уточнив Сигізмунд.
— Подіяла, хоча й слабко. I от що цікаво: незважаючи на прийняту протиотруту, князь не зцілився повністю. Він тепер страждає нападами мігрені, і схоже, це надовго. Тому якщо хтось повторно пригостить його «білим безумством», боюся, наслідки для Вишневецького будуть найсумнішими.
— Он як?!
— Я приїхав занадто пізно, Ваша Величносте. Боюся, що здоров’я хороброго князя підірване непоправно.
— Ага...
Король подумав трохи і констатував:
— Що ж, таким чином, «біле безумство» здатно вбити навіть чаклуна! Адже ти знаєш, що простолюдини патякають про його здібності...
— Тепер це безсумнівно, Ваша Величносте!
— Отже, з усього цього виходить, що незважаючи на свої надзвичайні здібності, Вишневецький не розпізнав отруту?
— Ваша величносте, я дуже старався, складаючи рецепт «білого безумства» на прохання вашої покійної матінки — королеви Бони!
Сказавши це піднесеним тоном, придворний медик гордовито посміхнувся: мовляв, на отрутах я таки розуміюся... Сигізмунд з розумінням кивнув і мовив, розтягуючи слова:
— І все–таки цікаво, хто скористався отрутою проти Вишневецького?
— Можу лише повторити: уявлення не маю! — уже набагато спокійніше відповів медик. — Ваша покійна матінка замовила мені загалом десь не менше десяти порцій, скільки з них Її величність встигла застосувати за призначенням... скільки залишилося після неї недоторканими і де... Бог відає! Та й останнім часом...
Тут медик завбачливо замовк, тим не менш, обдарувавши короля промовистим поглядом. Сигізмунд по достоїнству оцінив делікатність старого і сказав:
— Ні–ні, ті дві порції «білого безумства» я замовляв не для своїх потреб, це було, так би мовити, повернення боргу честі моєї покійної дружини Барбари. Ці дві пари флаконів занадто далеко звідси, і просто неймовірно, щоб та людина, яка їх одержала, скористалася отрутою на такій величезній відстані. Скоріш за все, хтось одержав доступ до невикористаних порцій отрути, що залишилася після моєї покійної матінки.
— Я всього лише хочу звернути увагу Вашої величності на ту обставину, що про існування «білого безумства» знала також ваша покійна дружина, — обережно мовив медик.
Погляд Сигізмунда затуманився: бесіда набувала неприємного обороту...
— Ні–ні, Барбара тут ні до чого. Ти ж не виготовляв отруту на її замовлення?
— Як же не виготовляв, Ваша Величносте?! Цілих три порції отрути й протиотрути...
— Ах, як прикро! Отже, хтось дістався до цих порцій... Швидше за все, так.
— Мені дуже шкода, Ваша величносте!
— Але ж і після моєї покійної матінки отрута десь залишилася?
— Поза всяким сумнівом!
Король кивнув якимсь своїм думкам і підсумував:
— Що ж, відчуваю, шукати винуватця нинішнього отруєння князя Вишневецького безглуздо. Залишається дякувати тобі за те, що ти вчасно втрутився й урятував від неминучої загибелі нашого славетного князя.
Після цього медик вийшов старечою човгаючою ходою. Дивлячись йому вслід, Сигізмунд II Август ледь помітно посміхався. Із усього, що сталося, король зробив висновок, що страшна отрута здатна подіяти навіть на характерника. Тим часом, три порції «білого безумства» разом із протиотрутою, що залишилися після смерті обожнюваної Барбари Радзивілл, нещодавно були виявлені в її речах і тепер перейшли в повне розпорядження короля. Причому про це не знав ніхто — навіть старий придворний медик!..
Це означало, що в руках Сигізмунда була таємна безвідмовна зброя, здатна звести з розуму навіть непереможного в боях чаклуна! Коли й проти кого застосувати отруту (у тому числі, можливо, і проти князя–химородника), залежало цілком від волі короля...
Краків, столиця королівства Польського,
березень 1563 року
Вишневецький зупинився на гостиному дворі. Уже другий день його мучив нестерпний головний біль, що став його постійним супутником після нещодавньої хвороби. Князь розчахнув вікно, сподіваючись, що порція сирого весняного повітря принесе хоч якесь полегшення. Однак легше не стало: порив весняного вітру приніс у кімнату їдкий смердючий гар.
Тоді Дмитро Іванович вирішив прогулятися. Він не знав, куди йти, тому пішов навмання. Спочатку йшов по бруківці, потім звернув на бічну вуличку й спустився до ріки, але раптом передумав і поспішив назад.
