Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
— Ну добре, годі лестити! Не для того я тебе вислухати погодилася. Продовжуй розповідати про справи польського посольства.
Втім, тепер Роксолана слухала звіт гінця не надто уважно. Інше не настільки важливе, головне було сказано!
Отже, приблудився немов пес, а тепер і втік так само — як пес, хазяйського пещення не оцінивши?! Це добре, просто чудово! Бо означає насамперед, що ненависний їй Дмитро Вишневецький повністю втратив прихильність московського государя Івана Васильовича. Втратив настільки, що володаря більше не цікавлять ніякі пропозиції князя — навіть перспектива вкотре погромити кримчаків...
Втім, із ким громити?! Олексій Адашев нещодавно помер від гарячки в лівонському засланні, дещо згодом його молодший брат Дмитро склав голову на пласі. Головний натхненник усіх московитських походів проти Кримського ханства — протопоп Сильвестр засланий у далекий монастир. Лишається дивуватися сміливості князя Вишневецького (що, мабуть, межує з дурістю): як насмілився він з’явитися перед світлі очі Івана Васильовича й просити про будь–що після свого повернення під сюзеренітет Сигізмунда ІІ Августа?!
Втім, іще менш зрозуміло, як цар московський залишив його при цьому живим... Відомо ж, що вдача Івана Васильовича рік у рік псується. Було б цілком закономірно, якби, проігнорувавши дипломатичну недоторканність посланця польського короля, государ звелів хоч би пригостити князя Вишневецького батогами... а то й язика його мерзенного наказав би вирвати!.. Не кажучи вже про жалюгідне життя «Дмитрашки»...
Справді, які заслуги Вишневецького перед Московським царством?! Ну, припустимо, якось він дуже навіть вчасно допоміг Ржевському проти татар — то за це Іван Васильович подарував йому в управління Белев![51] Тобто розплатився за зроблену послугу сповна. Ну, брав участь князь у декількох кримських походах — то золота йому відвалили надміру! Ну, заснував торік нове козаче поселення — град Черкаський[52] на Кубані... І це його благодіяння без належної уваги не залишилося!..
Але далі–то, далі!!!
Обурений тим, що Данило Адашев не давав козакам сповна виявити себе під час спільних походів проти татар, Вишневецький заходився діяти самостійно, при цьому не звертаючи найменшої уваги на вмовляння царських посланців. Сам організовував і здійснював зухвалі напади на кримчаків, усіляко зміцнюючи свою славу «урус–шайтана»... але водночас виставляючи напоказ козацьку кінноту — військову силу, про яку московитам залишалося тільки мріяти!
Чим довше це тривало, тим більше зміцнювалася заздрість і підозрілість Івана Васильовича. Разом з тим, поступово це почуття змінилося сторожкістю: адже якби в московських землях сталася нова смута, Вишневецький цілком міг би перейти на бік ворогів царського престолу!.. Мабуть, у цьому випадку піші стрільці московитів навряд чи змогли б гідно протистояти його козакам. Виходячи із цих міркувань, присутність непокірливого князя разом з його бравим воїнством на службі в Івана Васильовича як «вірнопідданих» ставала як мінімум небажаною. Якщо не сказати — небезпечною!..
Але навіть якщо не брати до уваги всі ці міркування, ситуація складалася аж ніяк не на користь Вишневецького. По–перше, всі сили й увагу московський цар зосередив на розчищенні виходів до північних морів. Лівонії настав кінець, але оскільки частина лівонської спадщини відійшла до Польщі, краще було в той або інший спосів видалити зі своєї служби всіх польських підданих. А якщо вони самі тікають, як–от Вишневецький зі своїми козаками на Монастирський острів, — то й дякувати Богові!
По–друге, щоб без проблем відвойовувати собі лівонську спадщину, московитам не варто відволікатися ні на що інше. І насамперед — на сутички із кримчаками. Позаяк за кримським ханом Девлетом І Гіреєм стояв Сулейман Пишний... Князь Вишневецький був давнім затятим ворогом татар, тому зараз для московського государя набагато краще, щоб самовільні вилазки його козаків не переросли якось у зовсім непотрібну війну з Османською імперією.
Нарешті по–третє: енергію настільки вмілого й хороброго воїна, як Вишневецький, можна було спрямувати на підкорення... приміром, якихось сибірських земель: це не загрожувало сваркою Московського царства ні з Польщею, ні із Кримом, ані з Блискучою Портою. Здається, все добре... Окрім одного: на це навряд чи погодиться сам Дмитро Іванович, який буквально збожеволів на боротьбі з кримчаками, а тут якийсь Сибір!.. Бачачи небажання зухвалого найманця коритися волі московського царя, інші піддані також могли проявляти гоноровість. А сидіти мирно в подарованому Белеві?.. Ні–ні, на це князь нізащо не погодиться: мирне животіння на чужині не для нього.
Так що термінова втеча під заступництво польського короля Сигізмунда, мабуть, вирішувала всі проблеми якнайкраще. Цілком можливо, государ Іван Васильович у душі дуже навіть сподівався, що Вишневецький «втече як приблудний пес». Що ж, він справді втік, витерпівши на службі у московитів якихось три жалюгідних роки... на радість усім!!!
До речі, при цьому блудний князь напевно втратив прихильність Сигізмунда ІІ Августа: адже те, що польський король знову прийняв його під свій сюзеренітет з розкритими обіймами, видавши козакам глейтові листи, ще нічого не означає... Адже привітність і теплота прийому можуть бути суто показними!
* * *
У всякому разі, та обставина, що обидва правителі (як хитрий інтриган Сигізмунд II Август, так і злопам’ятний, підозріливий Іван Васильович) навіть пальцем не зачепили Дмитра Вишневецького, Роксолана розцінила як знак долі. Великий Аллах явно почув її давні благання! Що ж, якщо два нікчемних вовки не зуміли розірвати неприборканого вороного коня, то вже левиця–султанша не упустить свого шансу гідно помститися роду Вишневецьких за смерть її манюсінького беззахисного первістка, за своє розтоптане кохання і зіпсоване життя...
Глава 19
«БІЛЕ БЕЗУМСТВО»
Стамбул, Османська імперія,
початок осені 1560 року
— Що ж, Мансуре, скажи на своє виправдання бодай щось!
Сулейман говорив тихо, кидав слова немовби знехотя, а вимовивши цю фразу, уп’явся у винного євнуха, здається, навіть із затаєною надією. Принаймні, так могли б подумати ті, хто дуже добре й давно знав володаря правовірних. Втім, таких у дивані було небагато, тож для більшості присутніх султан уявлявся у звичайному вигляді Сулеймана Пишного, як його звикли бачити вірнопіддані.
А тим часом, винуватець мовчав. Чекаючи його відповіді, завмерли всі, а тому в дивані зависла напружена гнітюча тиша. Коли ж її тиск на присутніх зробився воістину нестерпним, султан вимовив уже із сумішшю нетерпіння й розчарування в голосі:
— Ну, Мансуре, що ж ти мовчиш, коли тебе запитує твій володар?.. Відповідай, якщо цього вимагаю я, Сулейман Кануні!
Щоб привести зв’язаного бранця до тями, яничар, який стояв позаду, несильно вдарив його між плечей (вірніше, у те місце на неймовірно роздутому хворобою тілі, що колись було спиною) ратищем списа. Слоноподібний євнух здригнувся й залопотав щось зовсім нерозбірливе.
— Не розумію тебе, говори ясніше, — втомлено мовив султан.
Тепер яничар кольнув Мансура в спину гострим наконечником списа, той слабко вереснув і поніс повну нісенітницю:
— А–а–а, попереджала ж мене мудра Фатіма, попереджала ж: не годиться різати шкіру леопарда дерев’яним ножем!!! Леопард — тварина шляхетна, а дерев’яний ніж нечистий, бо це — зброя нечестивців!.. От якби знадобилося розпустити на довгі стрічки шкіру змії — отоді інша річ! Для цієї справи згодилася б навіть голка кравця, що весь день і всю ніч безперервно знай собі витанцьовує на базарній площі, не звертаючи найменшої уваги на довколишню юрбу. Танцює собі й танцює, і танцює, і ще танцює... До того ж підспівує: «Я–а–а, я–а–а, ай–я–а–а!..»
