Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Тим часом день пройшов, i сонце спустилося просто лiворуч за кормою, таке страшно червоне, криваве, як розпечене буває воно в пустелi в найжаркiший мiсяць азар.
Усi були такi пригнiченi жахливою спекотою, що не звернули нiякої уваги на те, що, як тiльки впало смеркання на вiтрильник, то зразу пташка, дрiбно перебираючи лапками, боком почала спускатися по реї. I коли вже зовсiм стало темно, вона перескочила з реї на кормову каюту де спав капiтан i його родичi – наффатiни-вогнеметники.
Алi теж важко дихалося внизу, у темрявi цiєї плавучої конюшнi. Вiн хотiв лягти спати нагорi. Та слов'янин сказав йому:
Дивись, як птаха вiдчуває тi голоси, що є у вiтрi, яких не чути людинi. Вона, певно, слухає бурю. Вiзьми птаху сюди.
Але ж вона не дається себе взяти!
– Зараз вона нiкуди не подiнеться.
Алi потихеньку пiдкрався до неї i прихопив її. I чув тонкими пальцями, як б'ється її серце в нього в долонях.
А слов'янин, сказавши, що в нього болить голова, стискав i торсав пальцями скронi, розтирав щосили долонями свої випуклi надбрiвнi дуги. Навiть папуга сьогоднi був якийсь розкуйовджений, нiби мокрий, i весь чає роззявляв здоровенного дзьоба – показував товстого круглого язика.
От Алi зняв цю маленьку пташку, схопив її, i вона не пручалася сильно, не билась, лише кiлька разiв ущипнула його гострим дзьобиком за пальцi i потiм завмерла.
Алi хотiв спати нагорi. Та слов'янин покликав його вниз.
- Щось менi конi не подобаються. Будемо спати бiля коней. Не дай бог щось трапиться, я один не впораюсь. А iншi хiба тямлять у конях? От дивно у вас – конi вашi найкращi в свiтi, а багато ваших людей у них зовсiм тями не йме. Навiть вояки.
- А у тебе як, слов'янине? Хiба не так?
- У нас знаєш як – воїн вмiє i пiшки битись, i на конi верхи, i човном-лодiєю правити.
- Якщо ти такий вправний, як i всi вашi, чому ж ти в полонi?!
Лице слов'янина стало похмурим, але не злим, вiн огладив злиплi мокрi вуса та бороду й поволi проказав:
- Тому що наш воїн – найкращий. А князi й воєводи лише про свого власну шкуру пам'ятають. I ненавидять одне одного i заздрять. А до всього, як згадати, загублять вони край. Ну, а конi все ж до тебе бiльше звикли… Певно, те зiлля, що ти їм давав… Може, воно приворотне?
- Та нi! – не погодився Алi,– Це зiлля просто дурманне. Ним i людей обпоюють. Щоб убити або пограбувати. Я знаю цей запах. На базарi чув одного разу такий, коли це зiлля один аптекар продавав якомусь злодюжцi потаємно. А той свого товариша, гравця в костi, обiкрав.
Алi спустився вниз: i справдi конi були не такi. Вони якось уривчасто дихали. По всiй їхнiй шкiрi проходило тремтiння. Слов'янин знову притис себе за скронi, заплющив очi.
- Їй-богу, не можу! Треба хоч трохи вина випити.
Пролiз мiж коней в закут i дiстав рештки свого вина. Зробив два довгих-предовгих ковтки. Потiм заткнув чiпом глечик.
- От чує моє серце, не знаю що… але туга на серцi.
Капiтан пiсля довгих вагань наказав своєму небожевi кинути поплавок на линвочцi.
- Дивно. Добре дме вiтер. Але ми сьогоднi йдемо повiльнiше, нiж учора. Це менi дивно, бо нiякої супротивної течiї я не помiчаю…
Му'аллiм ще раз по камалю, вiд самого початку, перевiрив дороговказнi зорi. Але знов усе спiвпадало з книгою, якою вiн керувався. Зрештою вiн витер пiт iз чола, за вухами i вимучено протяг:
- Нi, треба лягти перепочити, бо голова як не лусне…
Вiн загасив лампу, накривши гнота малим бронзовим наперстком, а згори ще й скло поставив, та подався до себе в каюту…
А ущерблений мiсяць, удень ще позначений на тьмяному небi, тепер, не дивлячись на свою горбатiсть i малi розмiри, освiтлював море з якоюсь дивною гостротою. Раптом угорi на палубi почулися шаленi удари барабана. Це була тривога, що спадала сюди вниз, i на малого, i на слов'янина-раба, i на коней, i на обох птахiв.
Почулися крики розпачу, вiдчаю, несамовитого страху. А барабан все не вщухав i не вщухав. Та за якийсь час той барабанний бiй заглушили вiдчайдушнi зойки й крики неймовiрного жаху багатьох людей.
Загорлав, як божевiльний, папуга. Запищала птаха, яку Алi тримав на грудях, прикривши полою джубби. Алi вискочив i, не випускаючи чомусь птаху, метнувся межи коней до драбини, видерся на палубу. I не мiг нiчого анi второпати, анi зрозумiти, – чи зараз нiч, чи день. Бо геть усе осявалося, променилося срiбно-блакитним сяйвом.
Бiля капiтанської каюти чаклун щосили бив у барабан. А матроси повернулись у той бiк, звiдкiля вдень вiяв вiтер. I Алi за ними повернув голову i вiдчув, як холодом обпiкає йому руки й груди, як нiби свинець наливається в ноги, а спину проймає пекучим жаром. Те, що вiн побачив, не вкладалося нi в яке розумiння того, що подiбне може бути. Було видно, може, за фарсах 3, як з моря виростає стовп хмар, нiби вирує дим пiд казаном пiд час тюркського свята. Пiд свiтлом мiсяця здавалися димовi хмари то срiбними, то смарагдовими. I вони вирували, ставали стiною, вгору все бiльше розросталися, розросталися. Ось уже цей вихор хмар пiдiймався, заливав пiвнеба i дугою вигинався. У неймовiрнiй височинi сягав зiрок. Тодi всi впали долiлиць i читали один одному молитву смертi. Тут заволав капiтап-му'аллiм не своїм голосом i прихопив за руки очманiлого чаклуна, що бив i бив у барабан:
- Згортайте вiтрила! Спускайте реї! Закривайте дiрку в палубi!
Проте бiльшiсть продовжувала класти ракати та пискливими голосами спiвати молитву.
Тiльки небiж му'аллiма, чаклун i стерновий кинулися до снастей. Та начиння їм корилося погано. Велетенська рея з вiтрилом почала швидко посуватися вниз. Вони не змогли її затримати, i при падiннi вона зачепила одного матроса. Вiн лежав на палубi непритомний вiд удару.
Iншi так само продовжували молитись. Му'аллiм, його родичi i слов'янин вiдтягли покалiченого набiк i заходилися крiпити рею на палубi, припасовувати тугими линвами iз складними вузлами. А мулат-дидбан сидiв у своєму воронячому гнiздi й щосили волав. Тодi муаллiм засвистiв у срiбний сюрчок, i дидбан на мить замовк.
- Спускайся швидше!
- Не можу-у-у, му-у-у'аллiм-ме! Р-у-уки-и-и i ногии-и вiдняло-о-о!
I дидбан знову заходився вищати, як наврочена баба на базарi.
Тодi капiтан знов засюрчав i крикнув матросу, щоб вiн мiцно прив'язався!..
Алi не бачив, що мулат-дидбан там робить на горi.
- А ти спускайся швидше до коней! – Капiтан рвучко обернувся до Алi.
I вiн знову з помiчниками продовжував спускати рею другої щогли… Му'аллiм кричав слов'яниновi, хоча навколо панувала тиша i вони стояли поруч. Тiльки здалеку вiд велетенської хмарної труби долинало грiзне стугонiння, наче якийсь велетень-джин торсав небесну баню. Навколо корабля хвилi перестали плюскотiти. I вiтер африканський, що так безвiдмовно гнав усi цi щасливi днi вiтрильник, опав. Настав повний штиль.
- Що робити?! Ми впустимо рею на цих слимакiв та вiзьмемо грiх на душу! I тодi зовсiм корабель лишиться без команди! – волав на всю горлянку капiтан.
- Му'аллiме, дозволь менi їх пiдняти! – загорлав слов'янин. I, не чекаючи згоди капiтана, хапав матросiв, ставив на ноги i хрипiв кожному в лице:– Баба! Шакал! А папуга в нього з-за пазухи висунув голову i теж несамовито верещав: «Го-го-го! Га-га-га!» Вiд слов'янинового втручання дехто й сам пiдвiвся i став до снастей. Почали з капiтаном i його родичами заводити рею на iнший бiк i спускати на палубу.
Деякi продовжували без упину творити ракати, хоча вже й слiв молитви не вимовляли, а з їхнiх вуст зривались лише зойки, хрипи й прокляття нечистим силам моря i неба…
Тодi слов'янин заходився i останнiх хапати, зводити на ноги, а декому й урiзав по обличчю.
Алi здивувався, як вiн пiдiймав здоровенних хлопцiв. Вони ж були на вигляд набагато сильнiшi й важчi за нього. Отак пiднявши всю команду за допомогою слов'янина, капiтан спустив i другу рею. Наказав якомога швидше все в'язати на палубi. Згадуючи потiм цю нiч, Алi мiг не вагаючись сказати, що було видно, як удень. Тiльки свiтло було не денне, тепле й життєдайне, а пронизливо-блакитне, мертве. Чи воно випромiнювалось вiд неймовiрної хмарної завiси, що виростала з океану десь на обрiї i пiднiмалось до зенiту небесної банi i там розпускалось, мов пальмова верхiвка? Чи кидало на корабель, на хвилi океану, вiддзеркалене тисячократ блакитне сяйво ущербленого мiсяця? Цього вже вiн не мiг збагнути.
