Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
- Не руш!!! – засичав Алi.– Одна з них отруєна!
- Яка отрута?
- Змiїна.
Слов'янин з вiдтягнутою рукою завмер. Подивився на череп, який тримав у лiвицi, глянув на хлопця i виголосив:
- Я не братиму стрiлу, а ти дослiдиш черепок, де в ньому є золотий промiнь…
- А звiдки ти знаєш, що менi це цiкаво?
- Дивився у твої очi – вони тодi черепок пильнували. Чорну людину не бiйся – я його як коня стриножу.
I слов'янин, поклавши череп поруч iз чашею вина, витяг iз закутка залiзнi тюркськi пута i поборкав чаклуну обидвi руки i праву ногу.
Алi обдивився череп з усiх бокiв i побачив на потилилицi рiвно пропиляну щiлинку.
Це його зацiкавило, тож вiн так i незчувся, як забув про жах перед мертвою кiсткою, i взяв череп до рук. Направив зiницi до неба, а сам зазирнув у щiлину. I перед очима в нього заколивалось, засвiтилося золотаве марево.
Тодi Алi швидко перевернув череп догори i подивився на дiрку, до якої крiпляться шийнi хребцi. Дiрку щiльно затуляв чiп iз слонової кiстки.
Хлопець витяг чiп, зазирнув усередину черепа та побачив, що кiстка iз середини рiвнесенько визолочена твореним золотом.
«Ов-ва! Ось звiдкiля золотi блискавки-променi! Сонце пройшло крiзь щiлину в потилицi, вiдбилося вiд золоченої кiстки, як промiнь вiд люстерка, i вилетiло довгим променем крiзь зiницi!..»
Всяке диво має свою хитрiсть,– виголосив слов'яни i видудлив чашу з вином.
Затим загорнув череп у парчу, встромив згорток у вiльний отвiр довгого барабану i вилiз нагору.
Алi чекав, що станеться щось страшне, бо все ж вони порушили чужу таємницю.
Проте нiчого не сталося. Слов'янин повернувся i зняв пута з чаклуна. Дав один кiнець пут Алi.
– Тягни до себе! – наказав хлопцевi.
Алi потяг щосили i впав навзнак – бо одна лапка була розiгнута. А хлопець цього не помiтив.
Iнший раз пильнувати треба! Я одягнув на чаклуна пута – ти страху не мав i черепок подивився! Твоє здоров'я! – Слов'янин пiднiс у бiк Алi чашу i з великим задоволенням поволi вицiдив її до дна.– Я не маю пожадливостi на це вино – чаклуна частував! Вiн воду жалiв… Собака! Шакал!
Чаклун звiвся на лiктях i замурмотiв щось, сiв з великим зусиллям i обхопив голову обома руками. А слов'янин нарiзав кавун, i вони вдвох iз Алi досхочу ласували.
I папугу слов'янин не забував. Коли папуга брав лакiтки кiгтистою лапою i пiдносив до кривого дзьоба, цегельно-червоне обличчя раба розпливалось у нiжнiй посмiшцi.
Чаклун же вiдповз у затiнок вiд вiтрила й так i сидiв, припавши спиною до низького фальшборту, розкидавши на всi боки руки й ноги. Голову вiн задер, очi заплющив i важко дихав роззявленим ротом. А пiт рясно, мов краплi дощу, повиступав на його тiлi.
Вся команда, навiть керманич, пiдспiвували оманцю-вiдступнику, який високим чистим голосом вiв «Фатуму». Хлопець не став слухати його завивання й придихання, а спустився вниз до трюму.
- Чому смуток у тебе на чолi?
- Мою пiсню вивчив шакал-оманець, i всi йому тепер пiдсовують.
- Не шакал – скорпiон вiн! Стережися його завжди!
- Це я знаю! У нього душа людолова!
- Нiчого, ти меткий, обкрутиш його! – I слов'янин обвiв палець навколо пальця.
Папуга, нiби схвалюючи й пiдтримуючи господаря, загорлав:
- Го-го-го! Га-га-га!
Вгорi ж над палубою, над снастями i над зеленими хвилями линула бадьоро щемлива пiсня про Фатiму…
24. ШАЛЕНИЙ ВИХОР
Тепер на кораблi щодень лунали спiви i повсякчас гуркотiв барабан до стрiмкого йєменського танцю. Один раз навiть сам руббан став до кола i протанцював увесь танець, потрясаючи в повiтрi блакитним лезом джамбiї.
Мусон рiвномiрно надимав промасленi сiрi вiтрила i гнав корабель однаково бадьоро i вдень, i вночi.
Тiльки плюскотiла та пiнилася важка смарагдова вода пiд крутим форштевнем.
Кожен день ловили безлiч дорад i розкошували свiжою рибою.
Власне, крiм капiтана-руббана, стернового, Алi та слов'янина-раба, всi вiдпочивали й розважались як могли – танцювали, спiвали, грали в костi. А якщо й ловили рибу, то тiльки до того часу, поки вона брала наживку. Якщо ж доводилося почекати, потерпiти, то зразу й облишали снасть.
Алi та слов'янин-раб крутилися весь час бiля коней – їм обом було видно, що конi починають пiдупадати. Не так уже пожадливо поїдали фiнiки та цукрову тростину, перебирали тонкими губами товчену пшеницю, наче вишукуючи якiсь тiльки їм вiдомi зернини.
Руббан слiдкував за мiсяцем, сонцем i зiрками. А стерновий пильно доглядав за поворотами стерна та зрiвнював шлях судна з тим курсом, який проклав руббан.
Слов'янин збирав по всьому трюму кiнськi волосини iз гриви та хвоста i сплiтав iз них тонку, премiцну й слизьку линву.
Одного вечора на першу щоглу, власне, не на щоглу, а на вершок реї опустилася чайка, така малесенька, може, трохи бiльша за сорокопуда, i хвiст у неї довгий i роздвоєний, мовби хвiст ластiвки.
Слов'янин подивитися на птаху, похитав головою, щось муркочучи собi в пухнасту золотаву бороду.
Здивувало Алi, що того дня десь пiсля обiду всi лежали покотом на палубi. I нiхто з любителiв спiву не мiг прохрипiти й однiєї ноти. Дехто навiть спустився в трюм до коней, хоча не всiм морякам був до вподоби кiнський дух. А проте тут було прохолоднiше. Нiби вiд бортiв, що омивалися водою. У слов'янина вiд поту залипалася борода, бiле волосся, геть вигорiле пiд сонцем, тепер потемнiло i звисало на лице мокрими жмутами, прилипало до чола.
Конi були зовсiм хворi – ледь з'їли по жменi фiнiкiв i навiть воду пили без охоти.
I хвилi якось уповiльнювалися. Збивались iз ритму.
Ранiше вони йшли, як лави кiннотникiв до бою, а сьогоднi то набiгали одна на одну, то просвiти мiж ними ставали довшi.
Все мерехтiло, палало нестерпним блиском, рiзало очi до слiз. Нiби всi кольори, крiм тьмяної блакитi неба, зеленi води ближнiх хвиль та лазуриту обрiю, зникли. I по всьому срiбний дзеркальний блиск. I коли Алi дивився на палубу, на чорношкiрих зiнджiв, то їхнi тiла йому здавалися не чорно-синiми, як завжди, а нiби посiрiлими.
Так-сяк проковтнувши вечерю i сотворивши молитву, хто був правовiрний, повкладалися спати. Дехто примостився, щоб його краще обвiвав вiтерець, на кормi. Капiтан був геть змоклий вiд поту.
- Я знаю спеку в Червоному морi,– сказав капiтан,– коли з пустелi летить розпечений пiщаний пил. Але такої, яка геть тебе розварює, мов тюркську локшину, ще не зустрiчав!
Менш за всiх у цiй задусi страждали тiльки двоє: стерновий та Алi. Хлопець дивувався, чому так виходить. Адже зiнджi були звичнi до сонця, тому вони й чорнi. Та вiн, бач, краще них переносив спеку, був рухливий настiльки, що це помiтили навiть зiнджi й щось невдоволено забуркотiли собi пiд носа.
А йому було байдуже, i вiн полiз вгору по птаху, яка примостилася на вершку щогли.
Птаха не ворушилась, поки Алi пiдповзав до неї, дзьоба тримала роззявленого, i блискуче чорне око пильно стежило за наближенням небезпеки. Пурхнула вона на iншу рею тiльки тодi, коли Алi ледь не торкнувся бiлого шовковистого пiр'ячка.
Слов'янин виглядав знизу iз трюму i проказав, ще спрокволiше, нiж завжди:
- Птаха щось нам вiщує… Коли б не передрiкала вона бурю… Це вiща птаха… Ти не чiпай її… Краще iди вниз, будемо розливати коням…
Вiн ще щось говорив, проте Алi зрозумiв, що слов'янин боїться якоїсь бiди, несподiванки i тому хоче переконатися, що конi доглянутi i прив'язанi на своїх линвах – повороззях, щоб за якоїсь пригоди вони не обiрвались, не побились i не потовкли одне одного.
Капiтан, сидячи в затiнку пiд вiтрилом, витяг iнструменти iз скриньки. I, розклавши бiля нiг свою потаємну карту, щось на нiй вимiряв рогачиком. Вiн виходив на свiтло, мiряв хрещатими паличками сонце i знову залазив у тiнь, аби ще раз мiряти щось та креслити на сiрому шматi паперу.
I коли капiтан прокладав шлях на паперi, який потiм належало пробiгти кораблю по хвилях моря-океану, тодi всi мали триматися вiддалiк. Не пiдходили ближче нiж за десять крокiв, нiхто не кликав капiтана.
