Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
11 травня Яковлев був уже поблизу Січі, яка тоді, під час весняної повені, була оточена водою і виявилася міцним горішком. Тригодинний штурм козацької твердині «и на лодках, и на судах» був відбитий з великими втратами для царських військ – за даними, що їх подав у листі від 26 травня того ж року сам цар, росіяни втратили вбитими від 300 до 400 чоловік, серед них полковника Урна. Кількох ворогів запорожці захопили в полон, і, помщаючись за смерть свого наказного кошового та інших товаришів, яких росіяни не брали в полон, «срамно и тирански умертвили в Сечи». Лише за допомогою Гната Ґалаґана, що добре знав топографію місцевості та укріплення Січі, росіяни 14 травня знову атакували. За твердженням Д. Яворницького, запорожці, відбивши ворожу атаку, зробили необачну вилазку, під час якої війська Яковлева та Ґалаґана увірвалися всередину січових укріплень. Невеликий гарнізон Січі вирішив стояти до кінця, але Ґалаґан та російські офіцери присягнули, що січовики можуть розраховувати на почесну капітуляцію. Одразу після здачі кількома сотнями запорожців зброї російські вояки вчинили різанину. Живими було захоплено близько 300 козаків та старшин, а також 160 жінок і дітей із передмість Січі та зимівників, які теж нищилися Яковлевим та Ґалаґаном. Під час бою загинув кошовий отаман (наказний) Кирик Конелевський і багато козаків. Радісно доповідаючи про все це цареві 19 травня 1709 року, Меншиков писав: «Живьем взято старшин и казаков с 300 человек, пушек, також и амуниции взято в оном городи многое число… А ис помянутых живьем взятых воров знатнейших велел я удержать, а протчих по достойности казнить и над Сечею прежней указ исполнить, також и все их места разорить, дабы оное изменническое гнездо весма выкоренить».
«Прежний указ» – це злочинний наказ про знищення Батурина, долі якого зазнала тепер і Стара (Чортомлицька) Січ, заснована ще за часів Івана Сірка.
Наказ царя був виконаний повністю. «Последней корень Мазепин» (слова. Петра І) Січ була, зруйнована дощенту, й усі будівлі, включно з січовою церквою, спалені. Переможці жадібно хапали все, що потрапляло під руку, – іконостаси, хрести, книги, мідні казани, навіть мідний металобрухт. Дехто почав розкопувати запорозькі поховання, шукаючи скарби і навмисно оскверняючи прах давно померлих січовиків. У той же час Гнат Ґалаґан займався не менш огидною справою – вислужуючись перед своїми новими господарями, він вправно відшукував запорозькі хутори в степу (зимівники) і розправлявся з їхніми мешканцями. Запорожці, що жили в зимівниках, були здебільшого одружені, і на поталу зрадникові дісталися здебільшого жінки та діти його колишніх товаришів по зброї. Ґалаґан заслужив своє підвищення по службі – Петро І згодом уважно стежив, аби колишній компанійський полковник не загубився серед усіх, хто наввипередки заявляв після Полтавської битви про свої заслуги перед російським царем у справі боротьби з «изменой Мазепиной». Але головною нагородою Ґалаґанові була ненависть і презирство більшості його земляків. Фамільна легенда XIX століття твердила про прокляття, накладене на рід Ґалаґанів за вчинки їхнього родоначальника (сюжет, дуже близький до відомої «Страшної помсти» Гоголя).
Так «зостало Запороже пустое». Мало хто врятувався. «У нас в Сичи, – писав згодом кошовий отаман Степаненко гетьманові Скоропадському, – по присязе Кгала-гановой и московской товариству нашому головы луплено, шию до плахи рубано, вешано и иные тиранские смерти задавано, а надто що и в поганстве за древних мучителей не поводилося, мертвых из гробов многих не тилко товариства, но и чернецов откопувано, головы оным утинано, шкуры луплено и вешано». Огидні вчинки російського війська важко пояснити з позицій здорового глузду і правил ведення війни, але психологічно вони були викликані люттю вояків Яковлева через свої значні втрати та бажанням раз і назавжди залякати українців, і зокрема запорожців, що зрештою зробити не вдалося – січовики, дізнавшись про подробиці взяття їхньої фортеці, не вдалися до дезертирства, а при першій-ліпшій нагоді жорстоко металися воякам Петра І за їхній відвертий садизм у ставленні до полонених і навіть вбитих ворогів.
Взяття Січі вплинуло на долю всієї весняно-літньої кампанії. Це розуміли і гетьман Мазепа, і російський цар. Ініціатива остаточно перейшла до росіян. Петро І влаштував у російському таборі під Полтавою гарматний салют на честь «виктории над запорожцами». Головкін швидко вислав «нарочного куриера» до російського посла в Константинополі П. Толстого, «дабы он тамо у Порты кому належит объявил, что те злодеи, от которых между обойми государствы происходили ссоры, погибли…». У Москві вістку про знищення Січі прийняли «со многою радостию» та «со многим тріумфом тріумфовали». «Оное проклятое гнездо, – писав Петрові 2 червня 1709 року, поздоровляючи царя з «таковым щастием», адмірал Ф. Апраксій, – я чаю, до последняго отчаяния проклятого Мазепу привело, и народ Малоросийской к Вашему Величествию утвердило». Сповнилися давні гіркі передбачення запорожців про те, що як росіяни виженуть Запорозьке військо з Січі, то «конечно на вічні часи всі українські люди будуть Москві невільниками, чого… давно держава Московська бажає й на те шукає способів».
Попри цитовані вище слова Апраксіна, гетьман Мазепа не впав відчай – у нього було достатньо турбот. Приєднання Запорозької Січі до українсько-шведського союзу висунуло на перший план проблему Полтави. Мазепа вже давно вказував Карлу XII на особливе значення цієї фортеці та торговельного центру. Невелике місто-фортеця Полтава мало, проте, велике стратегічне значення, бо стояло на перехресті важливих шляхів на Запорожжя, Крим та Туреччину, на Правобережжя і Польщу, на Слобожанщину та далі на Москву та на Дон. Володін -ня Полтавою забезпечувало панування над усією південною частиною Лівобережжя. Нарешті, в Полтаві були запаси провіанту та фуражу, а також сукна, потрібного для війська, – шведське військо, за спогадами офіцерів-каролінців, виглядало страшенно обдертим після важкої зимівлі 1708/1709 року.
У Полтаві завжди були досить міцні українські автономістичні настрої. «Полтава издавна нестатечная, и теперь з ней добра не сподіватися», – писав канцлерові Головкіну в середині листопада 1708 року прихильник Москви – охтирський полковник Федір Осипов. Він вважав, що в цьому місті «знайдутся Мазепины й Орликовы приятели». «Справа Кочубея» та кадрова чистка, яку в зв'язку з цими подіями провів Мазепа в Полтавському полку навесні та влітку 1708 року, усунули від влади опозиційні елементи, і на чолі полтавської старшини стали такі прихильники Мазепи, як полковий обозний Дорош, полковий суддя Іван Красноперич, полковий писар Олександр Чуйкевич тощо. Щоправда, полтавський полковник Іван Левенець не був близький до Мазепи, який йому не довіряв, але він не належав і до супротивників гетьмана і тому був зрештою затриманий російськими чиновниками в Харкові навесні 1709 року. Крім того, в Полтаві була (до листопада 1708 року) дуже впливова родина покійного полтавського полковника Павла Герцика, тестя генерального писаря П. Орлика, зокрема син полковника Григорій Герцик, відомий мазепинець, який вже колись виконував обов'язки наказного полковника.
Наприкінці листопада 1708 року Мазепа намагався закріпити за собою Полтаву, закликаючи Левенця до співпраці, а згодом надіслав туди генерального бунчужного Ф. Мировича з універсалами до населення. Але Левенець визнав нового гетьмана Скоропадського, а на початку грудня до Полтави було введено російський гарнізон, яким командував Олексій Келін.
Перебування Полтави в руках царя загрожувало всім операціям союзників. Полтава потрібна була як опірний пункт для організації нової кампанії проти Москви. Спираючися на це місто, король і гетьман могли б чекати на прихід короля Станіслава та генерала Крассау, а також на приєднання Туреччини та Криму. Полтава була також потрібна для оборони запорозьких земель. Також, облягаючи Полтаву, шведський король сподівався, що Петро І нарешті наважиться дати йому генеральну битву, яку Карл XII сподівався виграти, одним ударом забезпечивши виграш й усієї кампанії.
