Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Тим часом на Січі відбувалися досить дивні події, які не могли не послабити загальні позиції Запорожжя. На початку квітня на кошового отамана, замість Гордієнка, було обрано вже літнього Петра Сорочинського. Це викликало заколоти і «непрестанные между ними [запорожцями] бои», як повідомляв Петра І Меншиков 14 квітня 1709 року. Сорочинського росіяни вважали за «самаго добраго [для себе] человека» і тому сподівалися на радикальні зміни в політиці Запорожжя, зокрема розриву запорозько-шведського союзу. Але сталося зовсім інакше. Сорочинський не тільки не був прихильником царя, але ще й сам виїхав до Криму, щоб дістати там допомогу проти росіян.
Питання про причини цих змін на Запорожжі в історичній науці дотепер не з'ясоване як слід. Дуже схоже, що тут попрацювали російські агенти, які давно вже намагалися позбутися Гордієнка. Окрім закликів, прокламацій та листів Б. Шереметева та О. Меншикова до запорожців «об отвращении от неприятельской стороны», уряд Петра І вживав також інші засоби, про які радянський історик В. Шутой писав: «В это же время [на початку березня 1709 року] в Сечь прибыло посольство от Апостола. По указанию русского командования Апостол тщательно готовил это посольство. Он отобрал из своего полка «добрых Козаков», т. е. таких, которые были раньше в Сечи кошевыми и были известны запорожцам, причем посольство было снабжено значительными денежными суммами. Задача послов состояла в том, чтобы разойтись по разным куреням и там «диверсии учинить» против мазепинцев, постараться свергнуть Гордиенко и судью». Але ця місія «апостольців» не пройшла так легко: їх було виявлено, прикуто до гармат, а листи, які вони привезли від Апостола, були послані до Гордієнка. Згодом «апостольцям» пощастило втекти з Січі, але на раді 6 квітня Гордієнко був замінений Сорочинським.
Можливо (цю думку обережно висловлював у свій час Оглоблін), ця зміна була пов'язана з боротьбою угруповань та зовнішньополітичних концепцій на Запорожжі. Очевидно, Гордієнко і Сорочинський були представниками різних груп козаків, що мали відмінні погляди на справи внутрішньої і зовнішньої політики Запорожжя. Сорочинський міг висловлювати погляди старшої, більш консервативної частини козацтва; Гордієнко – молодшої, більш радикальної та активної. Можливо, розкол між ними стався на грунті зовнішньої політики. Здавна на Запорожжі, так само як і в Гетьманщині, існували й боролися між собою кілька зовнішньополітичних «орієнтацій», серед яких з ростом загрози для Січі з боку Росії все більшого авторитету набувають кримська і польська, що мали також певний зв'язок і з внутрішніми (зокрема економічними) проблемами Запорожжя (так, прихильники орієнтації на Крим думали і про значний потенціал торгівлі запорозьких земель і південної Гетьманщини з ханством). Приєднання Гордієнка до союзу Мазепи з Карлом XII і Станіславом Лещинським неминуче давало перевагу «пропольському» угрупованню на Січі. Цікаво, що Гордієнко кілька разів (зокрема 5 і 15 березня 1709 року, а потім після укладення запорозько-шведської угоди) звертався до Станіслава Ле-щинського, закликаючи його скоріше прибути в Україну. Деякі посланці Гордієнка разом з листами були перехоплені вже відомим читачеві польським коронним гетьманом Сенявським (прихильником Августа II і Петра І) і потрапили до рук росіян, які доручили гетьманові Скоропадському опублікувати ці листи, щоб скомпрометувати Гордієнка в очах супротивників ідеї союзу з Польщею, яких було чимало, наприклад, на Правобережжі.
За таких обставин «прокримське» угруповання на Запорожжі, користуючись відсутністю на Січі Гордієнка та майже всіх його активних прибічників (які перебували в таборі Карла XII та Мазепи), спробувало взяти владу в свої руки та зміцнити свої відносини з Кримом (як колись Петрик), у чому, врешті-решт, були зацікавлені всі члени українсько-шведсько-польського союзу, не виключаючи самого Гордієнка та його козаків.
У дипломатичній боротьбі за симпатії запорожців Петро І зазнав поразки. Розуміючи це, він розпочав військовий наступ проти Запорозької Січі з метою знищити «злое гнездо», як називали Січ в тогочасних російських урядових колах. Було запроваджено економічну блокаду Запорожжя. Ще 31 березня гетьманові Скоропадському було наказано не пропускати жодних харчових припасів на Січ «и в пристойных местах поставить и заставы, чтоб никто из малороссийскаго народа к ним, запорожцам, как водою, так и сухим путем, ни с чем отнюдь не ездил».
Проти Січі та повстанців на півдні Гетьманщини були послані значні російські військові сили. Карл XII, зайнятий облогою Полтави і боротьбою проти партизан, реальної допомоги повстанцям надати не міг, і повстання на півдні Гетьманщини було незабаром придушене. 12 квітня під містечком Сокілкою на лівому березі Ворскли відбулася досить значна битва між російським корпусом генерал-лейтенанта Ренне (7 тисяч драгунів та піхоти) і шведсько-українським загоном (2730 шведських кавалеристів, 500 компанійців гетьмана Мазепи та 3 тисячі піших запорожців Гордієнка. Шведсько-українським військом командував шведський генерал-майор Крузе). За шведськими даними (хроніка Нордберга), шведам і пішим запорожцям вдалось збити росіян з позицій і гнати кілька миль, причому козаки спалили і пограбували російський обоз. Росіяни втратили 400 вояків убитими, до 1 тисячі пораненими. За російськими джерелами, все було з точністю до навпаки – відступили шведи і запорожці (щоправда, ми не надто схильні довіряти переможній реляції Меншикова про цю битву, адже російській пропаганді вкрай потрібна була хоч якась перемога над запорожцями і шведами саме в той період, аби змусити українське населення розчаруватися в скандинавах та січовиках).
Водночас 13 квітня 1709 року фельдмаршал Шереметев задоволено писав Скоропадському: «Посланная наша партия из Голтвы под Новый Сенжаров… счастливое нападение учинила и многих запорожцев и мужиков, которые показали себя в противности, порубила и поколола, а несколько живьем взяла, а достальные ушли в замок и заперлись, а которые не могли уйтить в замок, и те многие, бежав от страхования чрез реку Ворскл, перетопли».
Але власне Січ трималася. На початку квітня російське військо (три полки піхоти) під командою полковника П. Яковлева вирушило з Києва Дніпром до Січі. 16 квітня була взята штурмом і спалена фортечка Келеберда. Значний опір зустрів Яковлев у Переволочні, гарнізон якої складався з тисячі запорожців на чолі з полковником Зін-цем та двох тисяч озброєних мешканців. У Переволочні була велика запорозька флотилія, яка забезпечувала позиції шведсько-українського війська на Дніпрі, а також комунікації з Правобережжям. На допомогу Яковлеву прийшов загін князя Волконського. Запорожці зустріли ворогів гарматним вогнем, після чого Яковлев розпочав штурм фортеці. 18 квітня «по двучасном многом огню… Переволочинской замок взяли», – доповідав Яковлев. Понад 1000 запорожців і більшість мешканців міста було порубано, «кроме тех, что по куреням побито и пожжено. А достальные, бежав, топились в реках – в Днепре и в Ворскле». Переможцям дісталося 3 гармати, прапор, 4 козацьких значки (прапорці) і 12 полонених старшин («понеже живых их брали мало, но всех рубили»). При цьому було спалено замок і передмістя Переводочни, знищено навколишні млини та запорозьку флотилію (останній чинник згодом виявиться фатальним для долі відступаючої з-під Полтави після знаменитої битви шведсько-української армії). Дорога на Січ була відкрита.
Запорожці готувалися до оборони. Кошовий Сорочинський був у Криму. Його заступник наказний кошовий отаман Михайло Симонченко з невеликим загоном вирушив на північ, щоб організувати оборону Старого й Нового Кодака, але, внаслідок зради, натрапив на засідку – загін російських драгунів і козаків Ґалаґана, який координував боротьбу проти запорожців з боку Скоропадського. У бою загін Симонченка був розбитий: «И всех их побили, – писав Шереметев цареві 11 травня, – и самого кошевого живьем взяли и с ним 14 человек, но за тяжелыми ранами тому кошевому отсекли голову, послали к полковнику Яковлеву… для посылки в Сечю иным на страх…» Старий і Новий Кодаки були взяті Яковлевим майже без бою.
