Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Тим часом наступаюча шведська піхота, переслідуючи кінноту росіян, підійшла надто близько до табору царя і потрапила під жахливий артобстріл. Обидві армії перешиковували свої лави на узліссі Будищанського лісу, і о дев'ятій годині ранку почався другий, вирішальний етап битви. Він тривав усього дві години – вирішальні дві години в історії Північної та Східної Європи й України. Мужня і дисциплінована шведська армія натрапила на гідного супротивника, який до того ж переважав її чисельно та за кількістю артилерії. Шведська піхота, незважаючи на артобстріл, подекуди прорвалася на дистанцію багнетного бою, в якому шведам не було рівних. Генерал Адам Левенхаупт (суворий «генерал марш-марш», як називали його солдати) відчайдушно намагався прорвати російську лінію, і гвардійським шведським полкам це майже вдалося – принаймні саме тут, на шведському правому фланзі, вдалося потіснити російську піхоту. Казанський, Псковський, Сибірський, Московський, Бутирський та Новгородський полки почали відступати, і, якби не особисте втручання Петра І, що зупинив відступаючих новгородців (їхній полковник загинув у бою), відступ мав певний шанс перетворитися на втечу. Дотепер деякі шведські історики твердять, що якби Реншильд вчасно кинув у прорив шведську кінноту, битва під Полтавою могла б мати зовсім інші наслідки (хоча, зрозуміло, у їхніх російських колег це припущення викликає несприйняття). На довершення всього в ноші Карла XII влучило російське ядро, а за кілька хвилин по тому було вбито коня, на якого пересів шведський король. Карл знепритомнів, а його війська, що і так ледь тримали лінію, почали відступати. Згодом відступ перетворився на втечу. Левенхаупт говорив згодом, що солдатів, які тікали, не зупинив би і сам чорт. Відступ намагалася прикрити шведська та українська козацька кіннота. Карл XII врятувався від, здавалося б, неминучого російського полону завдяки одному з драбантів (особиста гвардія шведського короля), який віддав йому свого коня.
Що ж відбувалося в цей фатальний для козацької України день із героєм нашої книги – морально і фізично виснаженим гетьманом? Авторові цієї книжки уявляється така картина.
Було спекотно. З самого ранку над полем бою стояв густий чорний пороховий дим, і з шведсько-українського табору біля Пушкарівки не можна було розгледіти майже нічого. Єдине, що можна було твердити напевне, – битва складалася не на користь шведів, бо гуркіт гармат, тріскотіння мушкетного вогню, люті вигуки та зойки чулися все ближче і ближче. Отже, непереможна шведська армія (і з нею кілька кінних загонів запорожців та гетьманських компанійців) відступала. Невдовзі (було за полудень) гетьман вже міг розрізнити в пороховому диму тонкі сині лінії, що танули, коли на них накочувалися хвилі солдатів в зелених мундирах. Серед переможців можна було розгледіти і коротко підстрижених вершників, що переслідували шведів, – це були козаки з полків Скоропадського. їх важко було сплутати з російськими драгунами – ті носили довге волосся та буклі. Гетьман бачив, як пробіг перед лавами невеликого шведського загону, який охороняв табір, полковник, шикуючи до бою солдатів, як метушиться козацька старшина. Він добре розумів причину цієї метушні – в той час як Герцики, Войнаровський і навіть «старий чорт» (як нерідко спересердя називав його Мазепа) Ілля Ломиковський, генеральний обозний і знавець артилерійської справи, збирали своїх козаків та запорожців до останнього бою, більшість генеральної старшини готувалася втекти до російського табору. Серед них були люди, які ще рік тому вимагали від Мазепи піти на союз із шведами, хвацько вимахуючи шаблями, якими готувалися впень порубати знахабнілих царських посіпак. Тепер вони групами або поодинці залишали шведський табір, не озираючись назад і сподіваючись дістати царське прощення. З розбитого страшною бурею славного корабля тікали останні щури. Справжні бійці залишалися. їх було небагато, але вони ладні були вмерти за те, у що вірили. Раптом Мазепа згадав одну гравюру, яка випадково потрапила йому на очі незадовго до від'їзду з Батурина. її створив київський гравер Данило Галяховський, що добре знав гетьмана. Страшною була та гравюра. На ній було зображене все те, проти чого боровся Іван Мазепа протягом усього свого довгого життя: жахливі апокаліптичні потвори, що символізували Голод, Мор, Руїну, Розбрат і Війну. Зліва і справа вони насувалися на невелику худорляву постать лицаря в сяючих обладунках, що непорушно стояв у центрі. До лицаря перелякано тулилися алегоричні фігури муз і чеснот, а він посміхався до них, прикриваючи овальним щитом від ворожої навали дві тендітні жіночі постаті. Уособлювали вони Віру та Батьківщину… На тонкій девізній стрічці маленькими літерами було написано: «Si fractus illabatur orbis, impavidem ferient ruinae» – цитата з твору улюбленого поета Мазепи, суворого римлянина Квінта Горація Флакка (книга третя «Пісень»). «Якщо навіть впаде увесь світ, непорушним залишусь я під його уламками». Внизу гравюри – підпис-посвята «Celsissimo et Illustrissimo Domino Ioanni Mazepa…» – «Найсвітлішому і ясновельможному панові Мазепі…» і далі ще багато чого. Мазепа гірко посміхнувся у вуса – адже далі там було щось про «улюбленця долі» та «завжди непереможного». Авжеж, улюбленець Фортуни, яка зрадила його саме тоді, коли її посмішка, бодай невеличка, так стала б у пригоді йому та його народові. Звісно, завжди непереможних не буває – ні в коханні, ні в політиці, ні на війні. І він сам, полководець, який водив військо в більш ніж два десятки походів, і цей розумний і відчайдушний хлопчина-король з далекої Скандинавії сьогодні програли. Цар Петро переміг. Тепер у нього будуть вільні руки щодо України. Вона ж, як та чайка-небога, чиє гніздо просто біля битого шляху, котрим ходять чужинські орди. Не вивести їй своїх чаєняток…
Невеселі роздуми гетьмана перервав вигук захеканого Орлика: «Ваша Ясновельможносте, Чуйкевич, Гамалія, Кожуховський і Покотило втекли до табору московського дракона…» «Знаю. Хочеш із ними?» Орлик ображено замовк на півслові. «Ні, ти не з таких. Адже міг зрадити безліч разів, а все ж не зрадив. Шляхетська кров. Чеського роду, а любиш Україну більше за багатьох моїх земляч -ків, які сплять і бачать маєтності, золото та соболині хутра і за них ладні перегризти один одному горлянки та продатися у віковічне холопство».
Мазепа замовк. Він бачив, що нарешті шведській армії вдалося відірватися від переслідувачів. Ось і знайомі обличчя: улюбленець короля бравий кавалерист Аксель Спарре, суворий Левенхаупт, генерал Крейц… Немає міністра Піпера, Реншильда, молодого принца Максиміліана-Емануеля, а головне – де ж сам Карл? А тим часом без угаву гриміли козацькі нарізні рушниці та шведські фузії – запорожці, гетьманці, шведи відганяли від табору занадто самовпевнених кіннотників Меншикова. Довгий кривавий день наближався до кінця. Зрештою з'явилася одна з останніх груп кіннотників. Це були королівські драбанти, Мазепа впізнав їх по блискучій розшитій золотом формі. Вони обережно вели за вудила коня, на якому ледь тримався в сідлі їхній король. Карлу допомогли злізти, і він запитав у офіцера: «Де Піпер та маленький принц?» «Ваша Величносте, граф Піпер та принц Макс у російському полоні». «Якщо так – до турків. Вперед! Генерале Левенхаупт, ви тепер командуєте армією. Ми ще все зможемо виправити», – останні слова Карл процідив ледь чутно, переборюючи страшний біль у забинтованій ступні. Мазепа промовив Орликові: «Пора і нам, Пилипе».
Розділ 8
«Прошу, люди милі, лежачи в могилі,
Не ставтесь суворо, лишіть мені слово:
«Йому вічна буде хай пам 'ять од люду!»
Еміграція, смерть та посмертні поневіряння Івана Мазепи
Битва під Полтавою завершилася. За російськими даними, шведи втратили більше 9 тисяч чоловік убитими та близько 3 тисяч полоненими (включно з фельдмаршалом Реншильдом, першим міністром графом Піпером та ще кількома генералами), російські втрати становили, знову-таки за офіційними даними, 1345 убитих та близько 3 тисяч поранених. Через недостатньо активне переслідування з боку ворога, шведам і козакам Мазепи вдалося, зберігаючи дисципліну, відступити до Переволочни на Дніпрі. Гетьман, якому було дуже погано, з двома тисячами козаків та із частиною скарбів переправився через Дніпро 29 червня близько четвертої години дня, а шведський король, відібравши 1300 солдат та офіцерів, здійснив переправу в ніч з 29 на 30 червня (джерела твердять в один голос: Карла, як і гетьмана, переправили запорозькі козаки). Човнів та плотів не вистачало (наш читальник, напевне, пам'ятає про те, що запорозька флотилія, зібрана в Переволочні, була знищена росіянами і ґалаґаном). Тому переправити всю 16-тисячну армію шведів та кілька тисяч гетьманців і запорожців, що залишалися на лівому березі (ширина Дніпра в цьому місці становила у XVIII столітті близько 2 кілометрів), було неможливо. Нарешті з'явилися й переслідувачі – Петро І послав наздоганяти шведів драгунські полки під командуванням Меншикова, Волконського та Голіцина. Генерал Левенхаупт у безвихідній ситуації занепав духом і провів опитування офіцерів та генералітету, що слід робити, битися чи капітулювати. Результати були неясними. Тоді головнокомандувач шведською армією наказав спалити секретні документи, роздати солдатам жалування та скласти зброю. Серед умов капітуляції пункт про долю союзників шведів – запорожців і гетьманців – був взагалі відсутній. Більшість українців у шведському таборі відчайдушно спробувала перепливти Дніпро, глибини якого стали могилою для багатьох козаків і старшин. Ті, хто не наважився на переправу, немилосердно винищувалися переможцями. Чимало запорожців та німецького офіцера Мюленфельса, що колись перебіг з російського табору до шведів, було посаджено на палю. До речі, подальша доля Левенхаупта чимось нагадує долю фельдмаршала Паулюса, багато хто з тих шведських офіцерів, що повернулися з російського полону, не пробачили йому цю капітуляцію, так само як і їхній король. Згодом Карл написав кілька листів, в яких гнівно картав генерала за подібну безчесну поведінку.
