Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович (читаемые книги читать .TXT) 📗
— А батьки ж її хто? — запитав я, піддавшись дивній романтиці химерної оповіді.
— Батьки лицарського роду. Матір захопили в ясир розбійники степові, повели з іншими бранцями на продаж, а батько кинувся з іншими лицарями хортицькими визволяти бранців та й загинув у бою. Мати теж пропала десь у степу. А Маруся виросла сиротою, козаки жаліли її, інколи дарували якісь прикраси, шовки, помагали по господарству. Виросла Діва жалісливою, щирою, тому й вирішила взяти Дитя за сина. Трохи страхалася, що люди вважатимуть його відьмаком, бо ж сяяла зірка на чолі, але згодом вона затьмарилася, розтанула…
— Жіночко, — не стримав я сумніву, — коли ж це було? Козаки на Хортиці з’явилися через тисячі літ після того, як Христос ходив по землі…
— Еге! Козаки були споконвіку. Ви краще мене слухайте, а не те, що пишуть у ваших дурних історіях. Вони теж базікають, що Син Божий народився в єврейських землях, а воно — бачте — не так! Він наш, земляк… То слухайте далі… Як тільки принесла Маруся Божого Найду додому, як в неї з’явилося молоко. І почала вона годувати Дитя, щаслива тим, що Найвищий послав їй такий дарунок. Люди дізналися про таку справу, почали лаяти її, прославили покриткою, та козацькі характерники взяли її під захист, звеліли старим повитухам перевірити, чи дівчина вона. А як виявилося, що Маруся невинна і дівочість її не порушена, тоді й збагнули, що Дитя від Зоряного Вітця. Ось так!
— А що ж далі?
— Далі вчили його характерники на Хортиці мудрості всякій. І послали туди, де він мав передати людям Слово Батька Небесного, бо згадав усе, що Найвищий звелів йому…
Тут нашу розмову перебив якийсь міліціонер. Він замахав на неї руками, закричав:
— Іди, іди геть, придуркувата. Не мороч людям голову! Жіночка відсахнулася, пішла до виходу, але ще раз оглянулася і сміхотливо сказала:
— Під зорями, під зорями вона знайшла Дитя…
Дивна легенда. Чому вона виникла і як? Може, тому, що юдеї не прийняли Слова Христа і Його Зерно не проросло, як і казав Син Людський: «одне зерно впало на камінь, друге в терни, а яке на добру землю…»
Може, там, в Палестині, була надто тяжка земля і Боже Зерно пропало, вмерло. А тут, в землі Слов’ян, воно впало на чудовий ґрунт і дало буйні плоди?! Саме так можна трактувати цю легенду. Маруся (Душа України-Русі) прийняла Новонародженого Лотоса — Слово Боже і почала вигодовувати Його…
Проте, це вже теперішні думки і осяяння. Тоді я так не думав, а лише поклав дивну легенду на серце своє.
Щоб читач збагнув усе, що я маю тут відкрити, треба згадати вогнисті Знаки, які вели мене до вирішальної Блискавиці Осяяння…
Слово перше
ВОГНИСТІ ЗНАКИ
У нічному небі потемніло,
Замигтіли зорі-промінці.
Між хрестами встали тіні білі,
То на раду сходяться мерці.
Ждуть вони у ніч якусь урочу,
Що до них посходяться живі,
І любов осяє мертві очі,
Встануть покоління вікові.
Лише треба кладку збудувати
Над безодні смерті і страху,
Ідолів жахаючих прибрати
Обабіч могильного шляху.
Тихо плине річище іскристе,
Слухає розмову прадідів,
Та лунає між вишневим листям
Супровід чаклунський солов’їв.
Не приходять ні сини, ні внуки,
Сплять у ямах тюрем і квартир…
А з безодні фосфоричні руки
У надії тягнуться до зір…
Чи можуть сучасники, розбещені чудесами цивілізації, цього «звіра з рогами ягняти», захоплені обіцянками земного раю, об’єднатися ім’ям Христа?
Дитяче запитання. Вже дві тисячі літ світ знає про Учителя Нового Завіту, повторює нібито Його Слова, поклоняється Йому, будує храми в ім’я Його, молиться Йому; та разом з тим Його Ім’ям сотні літ запалювалися вогнища інквізиції, на яких конали борці за Правду. В Ім’я Його йшли до бою армії християнських держав, топлячи в крові мільйони життів, руйнуючи міста, спопеляючи ниви і утвори людського генія. До того ж часто-густо супротивники піднімали над головами своїх войовничих орд стяги з Образом Христа, благаючи в Нього перемоги. За кого ж вони Його зважали? Невже за режисера ганебного історичного спектаклю?
Це сатанинське протиріччя має бути розв’язане, щоб постать Христа стала понад сумнівами й хитаннями. Не сліпа віра, а ясне розуміння й радісне довір’я до Учителя, котрий один лише може розв’язати складний вузол свого власного духовного явища, свого Народження в цьому страхітливому світі муки й божевілля.
Як це зробити? Як почути Його Голос? — гримить запитання понад віками.
Хтось чекає осяяння. Хтось шукає таємничих манускриптів у Гімалаях або в Єгипті. Хтось благає теологів та священнослужителів, щоб вони визначили суть Христа у хитросплетінні філософської логіки чи трактуючи перекази святих отців давнини.
Химерні бажання, — обуряться ортодокси. Є тексти Євангелія, є утверджені ритуали Божої Служби. Слухай, вникай, вір, сподівайся!
Та серце не приймає такої релігійної муштри. Невже не ясно не лише «віруючим», а й теологам та попам, що Бог має можливість і силу безпосередньо контактувати з серцями людей, що «писане» Святе Письмо, яке можна перекрутити, затемнити, дискредитувати, є незміряно нижчим варіантом контакту?!
Саме живий Контакт мав на увазі Христос, бо не залишив жодного рядка написаного. Саме цей вражаючий духовно-історичний феномен треба пояснити, бо має бути ясно кожному, що Блага Вість Сина Божого утверджувалася не на папері чи пергаменті, а на нерушимому Камені людського серця.
Я давно збагнув, що Полум’яну Вість марно бгати в паперові книги, в біблоси, в картини, що весь інструментарій релігійних об’єднань — бар’єр на шляху єднання Бога й Людини. Це підробка, вигідна для шахраїв та брехунів…
Безліч віруючих та віроучителів чекали Приходу Христа в тому чи іншому періоді, старанно готувалися до цього апокаліптичного часу, та всі встановлені людськими віщунами строки минали, Христос — чудом явлений — не приходив, і нова хвиля зневір’я хлюпала в людські серця, сповиваючи їх байдужістю, або ведучи до озвіріння.
Фанатиків, агресивно віруючих у Христа, завжди було досить, безліч було й таких, що безтрепетно кидалися на смерть, на муки, жадаючи Царства Божого, проте ці вражаючі жертви не міняли світової ситуації, і кривава ріка хлюпала в груди людства, і сходили в могилу змучені чеканням покоління, а священнослужителі завчено повторювали: — Ніхто не відає дня й часу Приходу — лише один Вітець Небесний!
І бунтуюча душа справедливо запитує: — Чому, справді, не приходить Христос? Чому так жорстоко, безжально запізнюється? Хіба гори трупів не волають до неба? Хіба ще не досить кривавих рік протекло в океан, сповнюючи його свідоцтвом муки й терзань? Хіба мало хрестів чорніє перед оком мовчазного неба? Та вже здригнулося б, закричало від жаху звичайне, людське серце, а не те що Вселенське Боже Серце!
Чи, може, Його нема? А якщо Його нема, то нема й Сина Його — Христа? І ми лише жертви історично-духовної фікції, нав’язаної нам хитрими жерцями давнини, слугами Батька Обману?!
*
Марно шукати відповідь у тих чи інших книгах. Книги — лише знак мислі тих людей, котрі пройшли перед нами. І якими б переконливими та логічними не були ті думки, якщо вони не запалять наше серце і воно не спалахне, — віра не прийде, не засяє в шукаючій душі.
Але що таке віра? Невже лише почуття, що не потребує підтвердження? Тоді вона буде смішним забобоном.
Віра породжує вірність. А вірність вимагає найвищого доказу — відчуття незнищенної реальності того, в що ти віриш.
Відтак, Віра — то найвище Знання, Знання Серця.
Так ми приходимо до висновку, що віра — результат досвіду життя. І якщо правдива віра спалахне в серці — така людина вже не спить, а йде поруч з тим, кому вірить. І така пробуджена людина здатна пробудити інших.
Які ж реальні вияви буття Христа? Кому Він з’явився? Коли? Чи достатньо євангельських свідчень про Його З’яву Апостолам та люблячим Супутницям? І чому Він не З’являється світові нині, в грозову пору Апокаліпсису? Яка гора абсурду й жаху має нагромадитися, щоб дати Йому сигнал для Приходу?
