Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович (читаемые книги читать .TXT) 📗
Він сказав: — Глянь на оцю дорогу…
Я поглянув туди, куди Він показував. Там гриміли бурхливі потоки, громадилися непрохідні гори, урвища, в’юнилися хаотичні корчі вікових дерев.
— Бачу, — відповів я.
— Іди по цій стежині…
— Що маю зробити там? Навіщо?
— Іди, — ласкаво, але владно сказав Христос. І я рушив. Він підняв руку, благословляючи…
Це видіння було мені в Кийлові, куди я приїхав у гості до мами. А коли за кілька днів я повернувся до Галича, то в першу ж ніч знову побачив моторошний сон…
Я стояв на колінах у церкві. Єпитрахиль священика покривала мою голову. Я боковим зором бачив довкола кільце ченців у чорному, і вони співали басами відому революційну пісню: «Вихри враждебные веют над нами, темные сили нас злобно гнетут…»
Мелодія гнітила, заколисувала, здавалася якимось тяжким ритуалом. І я відчував, що минають роки в цьому стані — стояння на колінах під покровом єпитрахилі.
Серце задихалося від туги і жаху: допоки, допоки мені стояти у чорному кільці й слухати присипляючу мелодію.
Зненацька згори вдарив фіолетовий промінь. Я визирнув з-під єпитрахилі. Світло лилося з куполу храму, падало на моє обличчя. Пролунав потужній голос згори:
— Се єсть син мій улюблений! Слухайте його!..
Я кинувся зі сну. Старенька галичанка, в якої я наймав квартиру, коли вислухала сон, сплеснула руками: «Ой буде тобі скорбота, потрапиш до в’язниці»…
Так і сталося. Того ж дня мене заарештували. Повезли до Станіслава. Потім на пересильну тюрму до Львова. В камері, де було близько двохсот душ, я відчув велику силу єдності. Вечорами, перед сном, галичани, гуцули ставали на коліна і співали пісенну молитву, що потрясала в’язницю. Наглядачі бігали, репетували, погрожували, а мелодія здіймалася до неба, колихала сфери: «О Мати Божа, ми Твої діти, не дай віками в тюрмах терпіти…»
Я лише тепер відчув, що нинішня воля України добувалася тоді, у задушливих ямах темниць, у лабіринтах тяжкої долі українців — правдивих дітей Пречистої…
*
За півроку був суд. Це була така неправедна, така підла розправа, що мій дух — дух чистої, вірної найкращим ідеалам людини — обурився і, очевидно, палко зосередився сам в собі, щоб віднайти подальший смисл існування.
Після вироку мене одвели до камери при суді, замкнули. В ту ж мить я відчув присутність Христа.
Це не була думка про Христа, не молитва до Нього, що було зрозумілим в такому стані напруги та відчаю, — Він Сам був б: мене, обнімав, говорив зі мною.
Це було раптово, блискавично! Довкола пливло Світло, стіни, вікна, грати, дерев’яні лавки проглядали ніби крізь променисте марево. Полум’яні струми пронизували тіло, хвиля Радості хлюпала в серце.
Я став навколішки, але це не був стан раба. Я припав до колін Батька, Учителя і Брата. Я збагнув, що повернувся до себе, до рідного дому. Палка молитва зірвалася з вуст, я прохав Його:
— Приймаю все, що несе доля! Лише про одне благаю: не залишай мене серед бурі світової! Будь зі мною, Коханий!
І я почув Голос Мовчання:
— Мої не просять Мене бути біля себе. Мої йдуть за Мною, зі Мною…
І моє серце радісно сказало:
— Хай буде так! І сталося так. Були в’язниці, були смертельні ситуації. Були втечі, каторжні
темниці, подих смерті. Та завжди, при будь-яких станах, я відчував присутність Учителя, бачив Його яскраво-сині очі — схвальні або докірливі…
Коли мене вивели з судової камери, у дворі стояла моя мати. Вона запитала тремтячими вустами:
— Скільки?
Я сказав їй, додавши, що вернуся, щоб вона не плакала, щоб вірила в грядущу зустріч. Вона охнула і знепритомніла. Я кинувся до неї, та конвоїр наставив багнета і суворо гаркнув:
— Не положено!
Якась жіночка припала до матінки, лила на неї воду з калюжі, а мене повели до «чорного ворона».
— Не сумуй, — сказав Голос Мовчання. — Вона діждеться тебе, як не раз уже це було. Вона знову врятує тебе, як не раз рятувала…
Я не збагнув усього, що почув, але нетутешній спокій ввійшов у серце. І дух мій сповнився вірою, що так і буде…
*
Навесні п’ятидесятого року я з великим етапом потрапив у Печорлаг. На пересилці у Печорі розподіляли кого куди. Мене запроторили до рухливого табору «на колесах». Жити доводилося у вагонах-теплушках, спати на нарах. Довкола — колючі дроти, «запретзона». Зеки, між якими були і політичні й побутові засуджені, лагодили пошкоджені ділянки залізниці, міняли шпали, насипали гравій, забивали костилі. Праця була виснажлива, авральна. Годували якимось «чортохлистом», в юшці плавали кості акули, на друге — ложка каші-шрапнелі з тухлою салакою.
Конвой жорстокий, безжальний. Інколи здавалося, що це не люди, а дресировані біомеханізми. Людей убивали за один крок вправо-вліво; часто чекісти самі провокували такі ситуації, коли можна було безкарно застрелити в’язня. Я за кілька тижнів став дистрофіком, не міг працювати. Конвой загрожував пристрелити. На моє щастя в табір прибула медична комісія. Мене одправили на лікування в шпиталь для в’язнів.
Селище Кочмес. Довкола — тундра, ялинові ліси. Почалися хурделиці, медичний табір занесло снігом аж до верхівок колючих дротів.
В шпиталі я зустрів багато розумних і хороших людей, особливо кілька литовців (запам’яталися імена: Альгирдас, Вацлавас). Вони були веселі, пісенні, оптимістичні. Дружба з ними допомогла мені вернутися до нормального фізичного стану може значніше, ніж пристойне харчування.
Досі пам’ятаю пісню, яку вони щодня співали, як рефрен:
Не надійся, моряк, на погоду,
Покладайсь на вітрило міцне!
Не надійся на чистую воду —
Під водою каміння страшне!
Мати рідна тебе не обманить,
А обманять тумани густі.
Не надійся, моряк, на погоду —
Будуть шторми лихі на путі…
Всім єством я відчув, наскільки ця пісня пророча — й запам’ятав її на все життя.
Отямившись від дистрофії, я почав замислюватися про втечу] Втеча марилася мені вдень і вночі. Череп лускався від розмаїтих планів. Я почав шукати спільників. Литовці підтримали. Ми планували використати сніговий буран, щоб непомітно перебратися крізь заборонену зону. А там уже сподіватися, покладатися на долю і щастя. Можливо, забратися у вагони з вугіллям, що пливло потоком з Воркути, можливо, перевдягтися, загримуватися і сісти у звичайний пасажирський вагон. Пізніше я збагнув, наскільки всі наші плани були химерні й марні…
Одної ночі мені привиділося, ніби я перебуваю у тюремній фортеці з височезними чорними стінами. Понуро, моторошно. На мені дивне вбрання, про яке я ніколи не думав — гіматій, золототкана риза, в руках кадило і чомусь факел. З кадила пливе фіміам він приємний, але задушливий. Паморочиться голова, не можна зосередитися. А мені конче треба знати, чому я тут, що роблю, навіщо вбраний в такі незручні шати?
Відчуття таке, що минають роки. І зненацька блиснула думка, що мене отруїли вороги, одягли в невластиве для мене вбрання, змусили служити чужу службу.
Я кинув додолу кадило, почав зривати золототкане вбрання. І тоді почувся стук копит, поруч з’явився білий кінь з вогненною гривою, повністю осідланий. Смолоскип в моїх руках спалахнув буйним полум’ям, осяявши подвір’я в’язниці.
Я вискочив на коня, відчув себе в сідлі впевнено і зручно. Кінь заіржав і кинувся галопом прямо на стіни, я чомусь знав, що так треба.
Раптом позаду почулося ревище:
— Зупинися! Зупинися! Не втікай! Я все прощу! Ми домовимося! Ти станеш господарем цього замку! Зупинися!
— Нізащо! — крикнув я, оглядаючись.
Мене переслідувала страшна потвора з рогами, багровими очима, полум’я пирскало з її пащі. Під нею був могутній кінь якогось моторошного забарвлення — криваво-чорного.
У видінні було відчуття, що переслідування триває довго-довго, може, навіть віки. Потвора все ближче. Ось-ось вона схопить мене. Тоді, обернувшись, я вдарив смолоскипом по страхітливій морді. Почулося ревище. І все зникло.
