Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович (читаемые книги читать .TXT) 📗
Зустрівшись віч-на-віч з Учителем Нового Завіту, можемо почути запитання: — Навіщо я вам дав ясний Розум і крилатий Дух? Невже для славослів’я в храмах, для поклонів, для приниження, для містифікацій, для умноження небесних упирів? Я ж заповів: «Піднесіте Сина Людського і тоді збагнете, що це я!» Вам належить возвеличити Розум і Серце, щоб вони могли почути Голос Найвищого. Батько Небесний породив нас для Вічного Життя, тому воліє бачити нас мужніми, мудрими воїнами у боротьбі з Хаосом і Злом, Руйнацією та Розбратом. Це можливо лише при Високому Знанні Законів Усесвіту, при оволодінні титанічними силами стихій. Таке доступно лише Любові…
Я знаю, що безліч повзаючих душ закричать, загаласують про гординю, про гріховність, про блюзнірство, про страх Божий… Що можна сказати таким?
Породжені Богом, ми повинні сягнути рівня Вітця. Який Батько не мріє, щоб Син уподібнився йому? А тим більше — Найвищий Вітець! Бо як нам вернутися в Дім того, Хто нам дав життя, і був Імпульсом людинотворення, тим Імпульсом, що став еволюційним зусиллям людинозвіра стати Людиною Обоженою?!
Осягнути смисл Буття — це основне, бо те, що діється на Землі — безглуздя. Що б ми не взяли — буденні клопоти (просто жити), злодійства (для ситого життя), вбивства (помста чи грабунок), походи (загарбання чужого, щоб знову ж таки — сито жити), релігії (щоб приспати, аби не думали про смисл, а прийняли готову ідею «падіння» й «гріховності»), наука, мистецтво (щоб прикрити безглуздя псевдомудрістю), любов, сексуальні ігри (щоб продовжити безглузду вовтузню) — ВСЕ, ВСЕ, ВСЕ свідчить лише про тюремність буття, бо лише в тюрмі можливе таке жорстоке, підле, криваве, нещадне, божевільне проживання.
В історії відсутні осмислені зразки буття.
Навіть Христос і Будда лише вказували на ілюзорність земного існування і закликали: — Вийдіть!
Втеча з тюрми — ось імператив!
В чому ж тюремність?
У всьому!
А насамперед в тому, що люди прийняли в’язничність за норму.
Прийняли.
Отже, ніхто не мислить про втечу, про вихід, про ісход.
А Христос, якому ми нібито поклоняємося, у перших проповідях своїх твердив суворо й безкомпромісно: «Пізнайте правду (істину) і правда звільнить вас».
Звільнить. Отже, є звідки звільняти. Отже, людина у в’язниці, у неволі. Байдуже, як ми називаємо принцип неволі — Сатаною, гравітацією, законами природи, соціальною несправедливістю, спотвореним уявленням про Світобудову, — Дух Божий вустами Христа прорік, що пора звільнитися і вертатися до Рідного Дому.
Христос — Визволитель. Отже, він знає шлях?
Безумовно. Недарма ж Сказав: «Я єсмь Путь, Істина й Життя».
Які дивні, які таємничі Слова! Чому священнослужителі не замисляться над ними? В них не теологічна умовність, а просте, найпростіше визначення Суті Сина Божого — Сина Людського. Путь, як вічний Політ, прагнення. Куди? До Істини, до Правди, бо Істина, Правда — у Батька, у Бога. Що ж ми будемо мати, якщо рушимо за Ним і осягнемо Правду?
Увійдемо в Дім Життя. Вічного Життя, бо Путь, рух, Прагнення невмирущі.
Гляньте вночі на безмір Дивокола, на Зоряні Глибини. Нам заповідано Царство Небесне. Хіба ж можна спаплюжити таке Диво своєю жадобою, ницістю й мізерними бажаннями? Та суть в тім, що нам той Скарб неприступний, якщо не оволодіємо Силою. Адже так Заповів Люблячий Учитель! «Царство Небесне силою береться!» Не насилля, а — СИЛА. її дарує лише повнота Знання й Любові.
А Знання й Любов оберігаються Сином Людським для Суджених Птахів Зоряного Польоту.
Отже, як би ми не вертілися у пекельних глибинах земної псевдоісторії, доведеться повертатися до Христа, до Його таємничої Місії.
Хто збагнув ту Місію? Хто може назватися Вартовим Тайни Христа? Хто відає, що насправді відбулося при Тайній Вечері? Що шукали роки й віки лицарі Короля Яр-Тура, намагаючись утвердити на Землі Круглий Стіл Братерства Вогнів Христа, щоб навіки вічні осягнути казковою Чашею Грааля і прилучитися до Невмирущості Сина Божого?!
Ми будемо крок за кроком наближатися до відповіді на ці хвилюючі запитання. Але які блукання довелося пройти Шукачеві, скільки потворних масок зірвати в собі й зокола, доки Воля Сина Людського стала моєю волею…
*
Небо, як нива,
Зорі, мов зерна,
Радує дивом
Простір химерний…
Що там, в безодні,
Всіяній чудом?
Все, що завгодно,
Стукає в грудях.
Стукає серце
В ребра темниці,
Ніби відерце
В диво-криниці.
Вирватись хоче
В ирій далекий,
В буряні ночі,
В зоряний клекіт.
Так воно й буде.
Так воно й сниться!
Землю розбудить
Казка — зірниця…
Ще коли я був дитиною, у нас на божниці з’явилася дивна ікона (не відаю, де її придбала матінка). Це був Образ Діви Марії, проте такого я більше ніде не зустрічав. Виконаний у жовто-блакитних барвах. Напис: «Млекопитательница». Пречиста годує груддю Сина Божого. Коротше, я тоді зустрівся з Небесною Годувальницею, хоч втаємничений зміст події осягнув може, лише тепер, коли пишу ці спогади.
Ще пізніше я придбав Образ Божої Матері у Володимирському Храмі. Ми його помістили поруч з Годувальницею. І ось одного дня сестра Оля злякано покликала мене до божниці: — Дивися, каже, що діється з Образом Пречистої!
Справді, сталося щось жахливе: і Діва Марія і Син були залиті кров’ю. Ми кинулися обмивати образ. Марна річ! Кров текла знову й знову. Сестра хотіла позбутися зловісної ікони, але я не дозволив. Згодом червона рідина перестала текти, але образ так і залишився закривавлений.
Хтось глумливо скаже: — Ну й що? Мало які випадковості бувають в житті. Невже кожну незвичну подію варто розглядати, як символ чи певний знак?
Безумовно, — скажу я. Ми надто оглухли й осліпли, забувши, що складаємо в сукупності з тваринами, рослинами, птахами, рибами, стихіями, зорями, хмарами, далекими світами Єдине Тіло Всесвіту. І нема подій байдужих на нашому шляху, про це знали пращури, хоч ми й сміємося над їхнім нібито марновір’ям. А насправді наше марновір’я, заквашене на невігластві, перевершує все, що було в минулих віках.
А одна зустріч на Бесарабському ринку в Києві вразила мене до глибини душі. Вона, власне, дала поштовх до розкриття втаємничених психогенетичних глибин, де зберігалися призабуті спогади про Сина Людського та Його Пречисту Матір…
Було так. Я запитував, скільки коштує рибина — чи то тріска чи короп, вже забулося. І раптом хтось мене смикнув за рукав. Я озирнувся. Невелика, худенька жіночка, одягнена бідно, але чисто, пильно дивилася в мої очі, ледь помітно усміхаючись.
— Навіщо вам ця мертва рибина? — лагідно запитала вона.
— А в чому справа? — здивувався я.
— Хіба не краще придбати живу рибину. Вічно Живу Рибину, — підкреслила вона наголосом.
Мене осяяло. Погляд у жіночки був трохи божевільний, скоріше, натхненно-відсторонений. В глибині зіниць мерехтіли веселі іскри.
— Ви маєте на увазі Христа? — пошепки перепитав я.
— Ага. Так ви знаєте! — зраділа вона. — А чи відаєте, що Він наш земляк?
— Читав такі легенди, але вони не опираються на історичні дані…
— Яка там історія, — махнула жіночка рукою зневажливо. — Хіба не відаєте, що вся історія брехлива? Той, хто творить історію, — батько брехні…
— Сатана?
— Атож. Він не хоче, щоб люди знали правду про Сина Божого.
— В чому ж ця правда?
— У всьому. Навіть в тому, хто він, звідки, що з ним сталося. Чи знаєте, що Маруся не народила його, а знайшла…
— Марія?
— Ні, Маруся, — наполягала жіночка. — Вона знайшла Дитя під зорями в житі. Воно було сповите в листя лопуха — голопузе біляве, синьооке. Не кричало, а тільки махало рученятами, ноженятами. І сміялося до Діви. Маруся спочатку злякалася, бо на чолі Дитини був знак — сяяла Блакитна Зоря. Діва втямила, що Дитя від Бога. Пересиливши острах, вона взяла Дитя на руки і понесла до землянки, де жила сама-самісінька, бо була сиротою.
