Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
Я озирнувся навколо, щоб побачити, що ж так налякало письменника, але нічого страшного не помітив. Здається, Бар-Кончалаба чкурнув через те, що почув про чорних чаклунів, і це навіювало погані думки. Я знову підійшов до огорожі, визирнув до Торжища. Там вирував потік чудовиськ. Я побачив, як повели раба. Мабуть, з тих, що пригнали зі мною, я не встиг їх роздивитися краще, та й вони були схожі один на одного. Раба тягнуло на мотузці страшне чудовисько, схоже на величезного рака. Одна з клешень цього рака була в крові, і паща теж. Здається, саме таку істоту вбив Набока, ще той, старий, який віддав своє ім’я Понамці. Я перелякано дивився, коли несподівано в щілині з’явилось чиєсь око. Величезне, як яблуко, воно дивилось на мене, а потім я побачив у ньому зміну, яка буває у погляді хижака, що відчув здобич. Я кинувся геть, позаду почувся рев. Потужний удар пробив огорожу, я перечепився і впав, за мною тягнувся ланцюг, щось смикнуло мене і поволокло, я хапався руками за землю, та де там, коли почулися свистки і крики. Щось грізно заревіло і мене відпустило. Це набігли шестирукі на птахах. Вони відігнали чудовисько, поставили на місце звалений паркан, на мене не звернули уваги. Я відповз під хату і там лежав. Не бачив, хто на мене нападав, і не хотів бачити. Дякував богові, що на Торжищі підтримувався порядок.
Я лежав і тремтів досить довго. Згодом відійшов від переляку. Хотілося пити. Спробував заснути, щоб час спливав швидше. Прокинувся від того, що мене штовхнув панич. Так розумію, що всіх рабів він продав, повернувся задоволений.
– Ну що, ходімо розповіси, як ти тут опинився, – сказав він. Розмовляв українською, майже без акценту.
Я озирнувся.
– А де слуги? – спитав і тут же подумав, що зробив помилку, бо слуга мусить тільки відповідати.
– Відправив їх на Січ з возом товару, – панич і не думав бити мене у відповідь. – Заходь.
Відчинив двері у невелику, складену з каменю хату, запросив мене. Я вказав на ланцюг від ошийника. Панич зняв ланцюг. У хаті тій було прохолодно та темно. Панич зачинив двері, запалив свічку, сказав мені сісти на підлогу.
– Їсти, пити хочеш? – несподівано поцікавився він.
– Так, пане.
Він кинув мені на підлогу шматок хліба, сушену тараню, поставив кухоль води. Почекав, поки я поїм та нап’юся.
– Ну, тепер розповідай, що там трапилося.
Я розповів. І про бій на Заставі, і про суд.
– Якщо тобі присудили чекати, що з братом Непийпивом буде, то чого на Торжище прислали? – спитав панич, коли я закінчив.
– Не знаю. Але вирок свій я чув, як і всі чули. А чому мене продати наказали, то мені не відомо. Але ж дивно це. Якщо винний я, то стратити мене потрібно. Якщо невинний, то залишити. А мене продають, наче раба.
– Тебе наказано чорним чаклунам віддати, а це ще гірше, аніж страта, – зітхнув панич.
– Що за чорні чаклуни? Чого їх так бояться?
– Побачиш, чого, – кивнув панич і скривився. – Не подобається мені це все. Непийпиво виживе, приїде твій господар, грізний Набока, до мене, а що я скажу?
– То не віддавайте мене чорним чаклунам, почекайте, – смиренно попросив я.
– А як не віддам, то наказ порушу. Передано ж мені, що треба з тобою зробити.
– Слугою передано, а не паничем. А що, як слуга зрозумів щось невірно, розумом своїм миршавим?
Панич посміхнувся.
– А ти, дивлюся, хитрий дуже, – він дивився на мене, я дивився у підлогу. – Я зроблю так, як мені наказали. Приїдуть чорні чаклуни, віддам їм тебе, і все.
– А якщо…
– Ніяких якщо!
– Слухаюсь, пане.
– Ходімо.
Він вивів мене з хати, відвів до невеличкого сараю, зачинив там, припнувши ланцюгом до стіни. Сарай теж складений з каменю і теж без вікон, як і хата. Тут було темно і смерділо. Я знайшов купу соломи у кутку. Влігся на неї. Поправив ошийник, щоб не давив. Лежав. Лежати краще, аніж бігти по спеці з ярмом на шиї за конем. Думав про те, коли ж закінчаться мої пригоди. Мені стільки разів щастило, стільки разів я виживав там, де мусив загинути. Невже якось переживу і тих страшних чорних чаклунів, про яких ніхто не хоче балакати? І що там з Понамкою? Якщо мене віддали на продаж, то її могли стратити. Знаю, вона не здасться, битиметься до останнього. Клятий Бар-Кончалаба, в яку халепу нас втягнув!
Лаяв його подумки, потім заснув. Прокинувся від того, що мені поставили води та хліба. Поїв, попив, сидів далі. Ще залюбки спав, бо дуже втомився. Наступного разу прокинувся від голосу.
– Ти живий? – голос був зверху, побачив якусь щілину під стелею. Підхопився. – Красю? – це шепотів Бар-Кончалаба, я його впізнав.
– Живий, до… – я хотів попросити про допомогу, але Бар-Кончалаба мене перервав.
– Слухай сюди і запам’ятовуй. Коли опинишся у чорних чаклунів, то не доводи справу до тортур. Бійся їх чи ненавидь, впадай у відчай, що завгодно, тільки вируй емоціями! Зрозумів?
– Ні! Чому…
– Чорні чаклуни полюють на людські почуття. Якось їх потім використовують. Сильну любов чи приязнь викликати важко, а ось біль, страх, ненависть, відчай – легко. Вони братимуть з тебе ті почуття. Якщо їх буде мало, чорні чаклуни катуватимуть тебе. Не доводь до цього! Тоді проживеш довше. Все, я побіг!
Щілина світла зникла, знову темрява і тиша. Я мало що зрозумів зі слів Бар-Кончалаби і не дуже вірив йому. Влігся і лежав далі. Вже звик до смороду, не помічав його. Дні рахував по воді і хлібу, який приносили. Пробув у підвалі шість днів, аж коли двері відчинилися, зайшов панич.
– Пішли, чорні чаклуни їдуть.
– Пане, не віддавайте мене, пане, залиш… – я отримав кулаком в обличчя і аж покотився.
Панич потягнув мене за ланцюг. Довелося швидко підвестися і піти за ним. Панич вивів мене на двір, прив’язав ланцюг до сідла, сів на коня і поїхав. Не гнав, та і як гнати по забитій вулиці Торжища. Я спочатку мало що бачив, бо очі відвикли від світла, кілька разів боляче беркицьнувся, аж поки не став дивитися під ноги, а потім і навколо. Там був суцільний натовп чудовиськ. Лише небагатьох з них я раніше бачив, а інші приголомшували і лякали. Вороже дивилися на мене, то я поспішав за паничем, який кудись впевнено їхав. Навколо я вже не дивився, щоб дарма не випробовувати психіку. Коли почулися крики, голос мені здався знайомим, я таки подивився і побачив Бар-Кончалабу, якого оточив натовп одноногів. Бар-Кончалаба верещав дурним голосом, гепався на землю, прямо в якусь калюжу, вимазувався у багнюку і витворяв інші дурниці, які були помітно до вподоби одноногам. Коли побачив мене, то на мить завмер, розгубився, але одноноги, до речі, без своїх луків, зброя на Торжищі була лише у шестируків-охоронців, почали невдоволено гиркати, і Бар-Кончалаба тут-таки узявся знову витанцьовувати у багнюці, падати в неї і верещати, наче різаний. Одноноги кидали йому монети, а він ловив їх ротом, для чого вправно стрибав. Здається, він махнув мені рукою, а може, і ні. Ось яким акторством він заробляв. Став блазнем.
Панич їхав кудись далі, мабуть, на окраїну Торжища, бо чудовиськ ставало все менше, натомість мене почав охоплювати якийсь дивний страх, від якого я змерз. Обхопив себе руками і тремтів. Сам собі дивувався, бо ж літо, спека, а я тремтів, наче на морозі. Потім помітив, як напружився кінь панича, та і він сам теж тремтів, хоч був у сорочці і безрукавці. Ось вже ми їхали майже порожньою вулицею Торжища, коли попереду стало видно будинок, складений з чорного каменю. Ледь побачивши його, я схопився за живіт, який страшенно заболів. Мабуть, від жаху. Ланцюг смикнув мене, я ледь не впав, побіг, але ноги не слухалися, холод і жах, я таки впав, хотів підвестися, знову впав, а потім знепритомнів. Мабуть, панич і не озирнувся, кінь потяг мене далі, аж до чорного будинку. Я прийшов до тями, коли ми вже зупинилися. Почув, як панич щось крикнув тремтячим від жаху голосом. Крикнув щось дивне, не так, як балакають паничі. Йому відповіли таким голосом, що я знову знепритомнів. Панич почав бити мене по щоках.
– Вставай! Вставай! – панікував він. – Вставай!
