Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
– Славку, припини, він бачив битву і може розповісти! – зашепотів йому на вухо Бар-Кончалаба і спробував прибрати руки дикуна з моєї шиї. Нічого б він не прибрав, бо дикий був набагато сильніший, але Бар-Кончалаба знав, що шепотіти: – Він бачив твоїх, він розповість! Він бачив!
Це подіяло, і дикий мене відпустив. Я залишився кахкати на землі. Сам він протирав очі.
– Не бійся. Це він розлютився, бо побачив твою голомозу голову. Славік і його одноплемінники не люблять ані слуг, ані паничів, – пояснив Бар-Кончалаба.
– Якого ж хера ти його привів? – хотів я спитати, але з горлянки моєї виривалися тільки хрипи.
– Що ти бачив? – спитав Славко. Говорив він майже як людина, та ще й українською, чим дуже здивував мене. – Чого вирячився?
– Ти вмієш розмовляти? – чесно спитав я. Славко заревів і спробував вдарити мене кулаком, але на руці у нього повис Бар-Кончалаба, то удару не вийшло.
– Він уміє розмовляти і грамоту знає! Він нічим не відрізняється від людей, нічим, окрім того, що належить до іншого виду, – зашепотів Бар-Кончалаба, схопивши обома руками кулак велетня.
– Розповідай про битву! – заричав Славко.
Я розповів. Про напад диких, про те, як паничі зібрали військо і оточили фортецю біля Чорних печер, як чекали нас у засідці в горах, а Непийпиво розгадав цей план і вдарив з тилу. Як паничі знищили кілька стійбищ диких і виманили їх з гір, а Понамка здогадалася підпалити траву і вогонь допоміг паничам перемогти. Славко слухав це, а потім застогнав.
– Кляті, жалюгідні карлики! Ви тільки і можете, що перемагати завдяки хитрощам! – заверещав дикий.
– Славку, я ж тобі казав, що ти теж мусиш стати хитрим, інакше вас знищать! – говорив йому Бар-Кончалаба.
– Скільки загинуло наших? – спитав Славко.
– Багато. Сотні і сотні. А ще ж частину потім вбивали у горах, за допомогою псів, які знаходили їх.
– У, кляті потвори! – Славко гупнув кулаком по землі, і там утворилася глибоченька ямка. Він був дуже сильний. – Жалюгідні карлики, ви ні на що не здатні без залізної зброї, без псів, без брехні!
– Але дехто зміг втекти. Їх не переслідували, бо паничі дуже заморилися, – заспокоїв я.
– Тепер буде голод. Бо нікому буде ходити на полювання, нікому годувати численних сиріт! – Славко схопився за голову.
– Бачиш, а якби у твоїх братів було залізо, вони б перемогли! – говорив Бар-Кончалаба. – Не кам’яні сокири і загострені у вогні стовбури, а шаблі та списи, а ще щити, паничі б не встояли!
– Мої браття не схочуть добувати залізо! І не будуть обробляти землю! – закричав дикий. – Вони пам’ятають, що сталося з тими з наших, хто це робив. Їх убили, бо вони знищили ліс заради полів. А тільки ліс може захистити нас, ліс, у якому ми можемо здолати будь-кого! Мені потрібно повертатися додому!
– Ні, не потрібно. Що ти там будеш робити? – спитав Бар-Кончалаба. – Воїнів залишилося мало. Краще почекати, коли виростуть нові, а тоді ти повернешся і очолиш їх. Але без заліза вам не перемогти паничів.
– Я потрібен своєму народу зараз!
– Якщо ти підеш зараз, то пропадеш. Сам подумай. Спочатку чудовиська, потім Погані землі, Мара, башта паничів, їх курені. Як ти все це здолаєш?
– Здолаю!
– І з чим ти прийдеш до своїх? З чим? Ти мусиш змінити життя свого народу, але поки що зарано!
Я з подивом слухав цю розмову Бар-Кончалаби та Славка, не дуже розумів, про що йшлося. Славко несамовитів поруч. Який же він був величезний!
– Слухай, а правда, що твої брати їдять людей? – спитав я в нього. Він аж скривився.
– Хіба можна їсти потвор? Та навіть якщо я вмиратиму з голоду, то не буду їсти таку гидоту, як карлики!
– А навіщо твої брати відрубали голови полоненим і вбитим?
– Щоби віднести до могил предків. Душі предків радіють, коли бачать голови карликів.
Я хотів сказати, що це дикість, а потім згадав перерізані горлянки, трупи, згодовані собакам, і багато чого іншого, що бачив на Січі. Промовчав.
– Піду принесу жертву загиблим, – сказав дикий і пішов.
Я потирав шию, яка ще відчувала його залізні стискання.
– Хто такі ці дикі? Чому вони такі сильні? – спитав у Бар-Кончалаби.
– Це неандертальці, а вони ж завжди були дуже фізично розвинутими.
– Хто? – здивувався я і згадав щось зі школи, якихось примітивних дикунів.
– Неандертальці. Чув про таких?
– Хіба вони не вимерли? – ніяково спитав я, бо щось чув, але все вже забув.
– Усюди – вимерли, але на ріці Снів змогла вберегтися досить велика популяція, – пояснив Бар-Кончалаба. – Вони багато років були господарями цих країв, досить ефективно протистояли чудовиськам. До речі, дикі теж розвивалися ці тисячі років в ізоляції. Частина з них перейшла до землеробства, нехай і примітивного, робила кераміку, було навіть щось схоже на писемність, теж примітивну. Думаю, що згодом би ці дикі створили якесь альтернативне людство з нічим не гіршою культурою, та раптом на ріку Снів прийшов Травін зі своїми козаками. Проти кінноти та вогнепальної зброї неандертальці, що жили землею, встояти не могли і були винищені. Вціліли лише ті найбільш відсталі групи, що жили у лісах і займалися полюванням. Багато культурних надбань було втрачено, неандертальці перетворилися на тих дикунів, яких ти бачив. Землеробство забуто, як і кераміка, про писемність годі й казати, зброя з каменю або кісток, ну, хоч вогнем користуються, хоча тепер не знають, як його добувати, і змушені підтримувати на своїх стоянках. Такий ось прикрий розвиток подій, але я маю надію його виправити.
– Яким чином?
– Ну, є кілька можливостей. Перша це зробити диких конкурентноздатними. Ось я готую зі Славика ватажка для диких. Лідера, який би навчив їх виготовляти залізо і займатися землеробством. Завдяки цьому вони б змогли за покоління-два наростити чисельність і атакувати Січ.
– У паничів є сучасна зброя, тож залізо нічого не вирішить.
– У паничів є ще раби і чудовиська, з якими теж треба воювати. Так, я припускаю, що та авантюра не завершиться успіхом, але було б цікаво спробувати. Тим більше, що є і другий план.
– Який? – спитав я. Вже зрозумів, що підтримую розмову, щоб втекти від болю, сховатися від нього у словах.
– Нацькувати на Січ могутнього ворога, який би знищив її і звільнив місце для диких.
– Бандитів?
– Бандити – це не ворог, бо вони не вміють діяти системно. Ось так, як ти розповідав, наскочити, постріляти, отримати по сраці та втекти, вони можуть. Але так Січ не візьмеш. Щоб перемогти паничів, треба готуватися.
– Тоді які ще вороги? Чудовиська?
– Ні, до чудовиськ паничі звикли і готові їх знищувати.
– Тоді хто?
– Росіяни, – Бар-Кончалаба переможно посміхнувся.
– Що? До чого тут росіяни?
– Я закинув в їх націоналістичні круги кілька описів Січі. Звісно, довелося дещо спростити картину, довести до чорно-білого стану, щоб стверджувати, що існує таке невеличке державне утворення, де українці є панівною нацією, а руські – рабами, які піддаються дуже жорстокій експлуатації. Звісно, що з наукової точку зору ані паничі не є українцями, ані раби не є росіянами. Принаймні ані ті, ані інші так себе не ідентифікують і розмовляють своїми говірками, відмінними і від української, і від російської. Але коли потрібен результат – правда не має значення. То я змалював вкрай обурливу для великороської свідомості ситуацію: хохли-рабовласники, що знущаються і експлуатують руських людей. Звісно, що змиритися з таким російські націоналісти не змогли. Спочатку хотіли вплинути на ситуацію самотужки. По ріці Снів відправилося кілька загонів російських націоналістів, які хотіли напасти на Січ та здійснити там переворот: щоб була владна російська верхівка і раби з хохлів. Та паничі дуже добрі бійці, а російські націоналісти значно краще дудлили горілку, аніж воювали. То загони були знищені, а ті з прибульців, кого не вбили, швидко потім сконали в Чорних печерах, добуваючи для Січі вугілля. Це був абсолютний програш, пов’язаний з тим, що російські націоналісти майже не мають впливу в Росії. Але вплив має Федеральна служба безпеки, ФСБ, наступники КДБ. Саме їх я планував задіяти проти Січі.
