Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
– А ФСБ тут до чого? – зацікавився я, бо згадав чоловіка на пристані, де паничі вбили багатьох бандитів. Він казав, що з ФСБ. І слід його взуття був такий самий, як і слід невідомих гостей, що прилітали на Січ і викрадали там рабів.
– Я запропонував ФСБ маленьку переможну війну з поваленням расистського українського уряду на Січі і встановленням уряду проросійського, з тим, щоби потім нові господарі Січі стали впливовим фактором у внутрішній українській політиці.
– Що ти маєш на увазі? – тупив я, а Бар-Кончалаба переможно зареготав.
– Маю на увазі те, що ФСБ могло б добре заробити. Це єдине, що зараз цікавить цих хлопців.
– Заробити? – я тупив далі.
– Заробити! Уяви, спочатку операція з повалення Січі та знищення паничів, потім створення якогось маріонеточного уряду Республіки ріки Снів, його підтримка, щоб він був впливовим гравцем на українській політичній сцені, заважав іти до НАТО і Євросоюзу. Дуже спокусливий план!
– Я не розумію, як Січ може комусь заважати?
– Та як, просто! Україну б не взяли до Євросоюзу, бо туди не приймають держав, на території яких є рабство! А рабство на Січі залишилося б, просто раби та господарі помінялися б місцями! Уряд, під тиском Європи, спробував би заборонити тут рабство, його б послали, почалися б зіткнення. ФСБ допомогло б зброєю і грошима, та тут можна було зробити чудовий чиряк на сраці для України!
– Ну ти і покидьок! – крикнув я.
– Красю, треба дивитися на світ ширше! Знаєш, як приємно бути деміургом, вирішувати долю світу, нехай і такого невеличкого, як Січ! До того ж знищити паничів ФСБ ще б змогло, але протистояти чудовиськам – ні, вони б максимум залишили невелику залогу і пішли, а землі Січі заселили б дикі, що було б дуже корисно для науки.
– Чим корисно?
– Ну, тут же мається унікальна можливість спостерігати за розвитком культури, альтернативної до людської.
– Яка культура, вони ж дикуни!
– Вони дикуни, бо їх загнали у непролазні ліси. Це так само можна і рабів звинувачувати у дикунстві за те, що вони обходяться мовою у двісті слів, майже не мають міфології та релігійних вірувань.
– Не мають?
– Звісно, ні! Все їх життя від самого дитинства то важка праця і суцільне виживання. Цілий день вони вбиваються у полях, а потім приходять і падають спати. Вони і вночі між собою спілкуються дуже мало. Бо думають лише про їжу.
– А чому в рабів такі примітивні знаряддя?
– Щоб побільше виснажувалися. Це ж політика паничів така – побільше важкої, примітивної праці, щоб не було сил на повстання.
– Але раби могли б виробляти більше!
– І що з тим «більше» робити, Красю? Навіть така малопродуктивна праця, завдячуючи безжальній щоденній експлуатації, виробляє необхідний для Січі продукт, можливо, навіть із надлишком.
– То вони продають той надлишок тут? – здогадався я.
– Ні, паничі не дуже люблять торгувати. І тут вони не дуже торгують. Скоріше, просто хочуть бути присутні, бо Торжище це ж важливе місце ріки Снів, тут можна багато про що дізнатися. То цей панич, який тут, він радше дипломат, аніж торгівець. Так, інколи продасть кілька десятків рабів, щоб вистачало на утримання місії, і все.
– А хто купує рабів? – спитав я.
– Чудовиська, тут, окрім чудовиськ, більше нікого і немає.
– Для чого раби чудовиськам?
– Для різних цілей. Комусь потрібні слуги, а хтось любить їсти людей.
– Жах який! – злякався я.
– Ну, я думаю, ти вже помітив, що тут багато жаху і людське життя коштує копійки.
– А де твій господар?
– Я сам собі господар! – похвалився Бар-Кончалаба.
– Хіба тебе не взяли у полон біля фальшивого Райгорода?
– Узяли. Мене купив один місцевий торгаш, хотів продати кудись у рабство, але я переконав його, що мене вигідніше залишити тут. Оце ходжу, заробляю грошики.
– Чим?
– Акторством.
– А Славко?
– Славко служить при місцевому міняйлі.
– Дикі ж не терплять рабства, я сам бачив.
– У Славка не рабство, а служба. А що ти бачив?
Розповів про диченят, яких віз.
– І куди ти їх подів? – Бар-Кончалаба знову дуже зацікавився.
– Прилетіли якісь люди на гелікоптері, відвалили купу бабла, цілу валізу доларів, там мільйони були. Не розумію, для чого комусь знадобилися ті диченята, у цирку їх будуть показувати, чи що?
– Краснодаре! Та це ж були вчені! Ти уявляєш, який це успіх, знайти живих неандертальців? Та ще дітей, за зростанням яких можна буде слідкувати, вивчати!
– Для чого?
– Для розвитку антропології! Це ж серйозна наука, з серйозним фінансуванням, якщо брати в світовому розрізі. Не дуже розумію, щоправда, як вчені легалізують свої спостереження.
– Як це, легалізують?
– Ну, всім відомо, що неандертальці вимерли. А тут на тобі, живі. Це ж буде скандал. Бо доведеться розкривати, де їх узяли. А відомості про ріку Снів це ще більший скандал!
– Чому?
– Красю, ти коли-небудь мапу України дивився?
– Ну, дивився. У школі.
– Бачив там ріку Снів і всі ці краї, в яких побував?
– Ні. Не бачив і не чув про них ніколи.
– А чому? Як могло статися, що люди дослідили вже Антарктиду, джунглі Амазонки, Тибет, Сибір, стерли всі білі плями з мап, а ось тут, майже у центрі Європи, залишили?
– І як це сталося?
– А так, що оці краї, вони не схожі на інші.
– Ну, я це помітив. То чудовиська, то дикуни.
– Не в тому сенсі, тут інша будова простору. Я не фізик, не можу науково пояснити, але тут щось схоже на складку в просторі, потрапити в яку непросто. Ось ми летіли зі сходу на захід, трималися ріки Снів. А якщо б летіли з іншого боку, то опинилися б у Росії і цих місць не побачили.
– Як таке може бути?
– Питання не до мене, кажу ж, я не фізик. Аномалія якась, мабуть.
– Так а чим закінчилися твої справи з ФСБ?
– Тим, що прийшли ви і я звабився ідеєю легко потрапити до Райгорода. Опинився тут, що там відбувалося далі, не знаю.
– А цей Райгород, чим він приваблює, що ти до нього полетів?
– Красю, а чим може приваблювати рай? Вічним життям!
– Ти це серйозно?
– Так. Райгород, справжній Райгород – місто героїв, де вони отримують вічне життя у ідеальних тілах.
– Яких тілах?
– У ідеальних, у власних тілах у момент розквіту. І живуть у них вічно, бо не знають ані старості, ані хвороб.
– Що за маячня? – скривився я.
– Не маячня, Красю, зовсім не маячня, – зітхнув Бар-Кончалаба і посумнішав. – Тому до Райгорода і намагаються дістатися тисячі людей щороку.
– Як дістатися?
– Здебільшого пливуть рікою Снів. Сам подумай, чого це паничам довелося робити окрему Заставу на ріці? Бо дуже багато подорожніх. Вони пливуть до Райгорода на спеціально побудованих кораблях чи просто на байдарках. До Застави потрапляють далеко не всі, бо ріка Снів розбивається на купу проток та річищ, значна частина минає Заставу.
– І що далі?
– Далі на тих, хто пливе, нападають чудовиська. Вся ріка Снів живиться з тих подорожніх.
– І навіщо ж плисти до Райгорода, коли тебе все одно з’їдять по дорозі?
– Не все одно, Красю, не все одно! Героїв, тих, хто переможе чудовиськ у численних битвах, хто не злякається і не схибить, течія винесе до Райгорода, і вони потраплять у це чарівне місто. Їх рани загояться, їх тіла повернуться у стан розквіту, всі хвороби відступлять, і почнеться вічне життя у блаженстві!
Бар-Кончалаба аж очі закрив і закрутив головою у захваті.
– І ти віриш у цю маячню? – необережно спитав я, бо немає нічого гіршого, аніж розбивати мрії людей.
– Це не маячня! Не маячня! – заверещав Бар-Кончалаба. – Не маячня! Так і є!
– Добре, добре, нехай так і буде! – погодився я.
– Цікаво, а чого це тебе досі не ведуть на Торжище? – Бар-Кончалаба підозріло подивився на мене. – Рабів, яких з тобою пригнали, вже вивели, а тебе ні?
– Мене наказано продати якимось чорним чаклунам… – я хотів спитати у Бар-Кончалаби, хто це такі, але він підхопився, наче на розпечену сковороду сів, і побіг, мовби за ним сто чортів гналося. – Стій, ти куди?
