Зозулята зими - Владмирова Тала (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
— Єво, пробач мені.
— За що? — її здивування таке щире, що на мить ранить болючіше, ніж відверта образа.
— За все пробач: що не зміг захистити, що сидів тоді біля реанімації, і не за тебе молився, а думав, як помститися покидьку, бо чомусь певен був, що ти зможеш видряпатися. Не можна ж так, Господи, із дівчам чистим чинити, за єдину дурницю — на відкуп життя. Євко, я — ідіот, тобто месник, блін… Помстився так по-дурному за тебе, що ще гірше зробив і собі, і всім довкола. Та найболючіше, що мене не було поруч, коли тобі робилося погано, ще там, за життя. Вибач, що була самотньою… що мені було ніколи. Вибач, що любив, але так і не сказав, що ти — найкраща сестра, що… Ти ж через образу на мене не можеш… ну, зовсім піти? Аби спокій отримати врешті? Що маю зробити, аби тобі хоч трохи легше стало, що?!!
Диви-но, думав, що на півслова не спроможуся, а тут ледве зупинився від надміру емоцій. Заткнув пельку майже силоміць: зможе вибачити — хай каже, як спокутувати? А коли — ні, то що? Тоді і не знаю, як далі жити, але слова намарно переводити у такому разі не варто.
— Дурний ти, Олежику, хоч і старший брат. — Сестра зітхає зовсім по-дорослому. Невже дівчата ростуть і тоді, коли ідуть назавжди? Чи я й справді завжди був дурнем, бо не помічав, що вона доросліша, ніж її вважали, і знову й знову лажався, як із тою ж Русланкою? — З чого це ти взяв, що я тебе звинувачую? Невже, насправді так думаєш?! То й добре, що зможемо порозумітися, хоч отак-от. Однак, не тебе я тут бачити хотіла. Не місце тобі тут. Зарано надто… А щодо нас з тобою? То таке: тобі ж теж не завжди медово в житті бувало, а я за своїми малюнками і не помічала цього. Хоч теж тебе дуже люблю. Незважаючи на те, що ти дурень. А до того, що я досі тут, ти не маєш жодного стосунку. То хіба тільки твоя Руслана в силі зрозуміти.
Вона зітхає і рішуче проводить першу лінію, ще одну, ще… Е? Прямокутник? Сестричку потягло ілюструвати підручник із геометрії?
— Що це? — замість запитати про те, яким чином Руслані вдалося передати привиду справжні фарби, питаю перше, що на язик упало. Нащо мені це знати. То не моє, то з галузі чортознавства, а у цьому Арсен експерт — не я. Євка здивовано витріщається на мене, промовисто говорячи: «Що за довбень?»:
— Двері, звісно ж, братику! — і майже розпачливий потиск плечима. Ну як можна таку простісіньку річ не розчовпти?!
— Тобто для нас двері? — Обережно запитую та роблю крок до неї. Чи може людина збожеволіти вже на тому світі, після того як померла? Чи, може, тут у них так прийнято — самому собі робити двері, як вихід? Нічого мудрішого вигадати несила. Однак саму я її нікуди не відпущу! Ні, вже доста, хай терпить охорону!
— Ці двері, Олежику, для мене і для малих. Дехто їх «зозулятами зими» кличе. Дивно, правда? Але все ж воно краще звучить, аніж потерчата.
Отут уже я знизую плечима. Я нічого не розумію, це щось зовсім для мене чуже. Євка ж продовжує:
— Хіба таке можна чинити, нехай навіть з мертвими дітьми, скажи-но, братику? Це не по-людськи зовсім. Отак збаламутити й так доволі хиткий світовий порядок? Та нічого. Я допоможу і вам, і дітям. Недаремно ж я досі тут чекаю. Здається, нарешті, дочекалася. Пора неупокоєним душам спокій віднайти. Тому я їх через ці двері вестиму, братчику. І через двері проведу, спокійно. Жодненького не забуду. А тобі поки зарано з нами, Олежику, справді рано, вибач…
Хочу заперечити, страх, як хочу. Чому це «рано»? Я ж так від життя втомився?! Але Євка знає мене, мов облупленого. Де ті курси, де навчають молодших сестричок старшими братами вертіти?
— Братику! Я ж без тебе не впораюся! — і сльози на віях. — Мало ж пройти через двері, треба ще спокусу прибрати — на той бік нам з дітлахами просочитися, а до світу живих тобі повернутися. Олежику! Ти ж сам питав, що можеш зробити? Допоможи!
— Як? — Маніпуляторка мала. Ледь усміхаюся і відчуваю, що стає легше. Від того, що вона не ображається, що поводить себе так, ніби ми вчора бачилися. І я вже встиг її за вухо смикнути, аби із матір’ю не почала сперечатися, і вихідний усій сім’ї не псувала, й диск із улюбленим фільмом принести на знак вибачення. Вона простягає мені балончик із червоним маркуванням. Коротко пояснює, що вимагається від мене та від тих, хто до цієї кімнати не встиг потрапити. Слухняно повторюю, демонструючи, що все збагнув. Дуже хочеться доторкнутися до Єви, невже не заслужив? Вона ледь винувато відсторонюється:
— Зарано, Олежику, чесно, зарано для тебе. Не квапся, гаразд? Без тебе сумно, але як надто квапитимешся, розминемося. Я на тебе зачекаю, слово честі. І поки чекатиму, малюватиму картини. Ага! Найсправжнісінькі картини — не малюнки якісь там. А потім хвалитися буду, домовилися?
Мене вмовляють, як улюблену, але вередливу дитину. Дуже важко не поступитися. Але не втримуюся, питаю, хоч і відчуття таке, ніби б’ю нижче пояса:
— Сестричко, а там, за дверима, тобі не страшно буде одній? І там справді зможеш малювати?
Знову ця надто доросла й водночас надто знайома посмішка:
— Трохи страшно, братику. Але це добре, бо коли переступати важливий поріг зовсім без страху, пуття не буде. І коли я в теперішньому своєму становищі змогла малювати, то там точно зможу… Зрештою, навіть не це важливо. Врятувати душі мертвих дітей — ось що важливо. Ви ж там живих дітей, що не встигли зозулятами зими стати, хоч Марина мала і на них лихі плани, не ображайте. І себе, брате, не давай ображати. А за Руську не хвилюйся: її хіба божевільний образить по-справжньому, та й той потім каятиметься. Хтось сильний та справжній вашого янгола береже. Передай їй, що янголів бережуть ті, що бережуть Янголів. Вона зрозуміє.
Стою заціпенілий. Так, я не зрозумів: хто тут старший, хто мудріший і хто кого заспокоює? Але Єва уриває себе, збагнувши, що забагато мені наговорила. Тоді раптом не втримується, доторкається до моєї правиці — на щастя, її пальці крізь мою руку не проходять, як то відбувається в голівудських жахликах, лише обпікають крижаним холодом. Я стримуюся і не морщуся, тож дівча і не здогадується, що мені неприємно та боляче.
— Нам час, Олеже. І будьте там усі, чуєш? Просто будьте! — Вірунько, Майє, Бодьку, Бориску, Лілько, Машо, Данько! Де ви там усі?! Час, малі, час! Хто хоче останню лінію провести?!
Це вже не до мене.
До стіни, де були намальовані двері, майнуло сім тіней. Невже вони весь той час, поки ми з Євкою розмовляли, були поруч, у залитій холодним світлом кімнаті, де начебто й найменшій тінці нема де притулитися?! На мить стає моторошно: не вміють ті режисери у культових жахликах народ по-справжньому лякати. Семеро невеличких постатей хлопчаків і дівчаток інколи можуть налякати гірше за будь-яких кіношних монстрів.
Думку, що це — найсправжнсінькі монстри, встигаю перехопити на підльоті. Так, аби ніхто з присутніх не помітив. Дітлашата як дітлашата. Ту ж Віруньку хоч зараз перед камерою став, аби у рекламі йогурту чи цукерок знімалася: симпатична і точно не зніяковіє. Хіба що то буде даремне гайнування кінострічки чи на що там зараз знімають?
Малі недовірливо косують у мій бік. Однак та, що її назвали Майєю, не втримується, починає торохтіти, ковтаючи по півслова:
— Ой-ой, там такий вогонь! Їм же боляче буде! Не хочу, щоб боляче було, тільки не Лусі, а? Вона мене пиліжками із помаланцами плигостила! Сонечка для сонечка. От! Та й інші боляче не лобили. Не тлеба боляче їм, будь ласка?
Боже! Там і справді вогонь. Я не можу кинути їх напризволяще! Принаймні живих дітей та Руслану. Цього Євка мені не простить — це вже точно.
Озивається Євка:
— Тихо-тихо, Майє, не плач! Звісно, ні Русьці, ні її друзям, ні дітям, що з вами не пішли, не має бути боляче. Але вберегти їх можемо лише ми. І лише тим, що зараз домалюємо разом ці двері, і підемо у них — не озираючись. А Олег причинить за нами двері — і побіжить допомагати і Руслані, і діткам у будинку, аби не боліло.
— І мамі Марині не болітиме? — тихо запитує кучерявий худенький хлопчик. Здається, Бориско.
