Зозулята зими - Владмирова Тала (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
Георгіна починає сміятися. Вона регоче так, наче щойно почула смішний анекдот:
— Не будь наївною, дитинко. Професійний кілер ніколи на стане вихователем в дитсадку. Чи тобі, мо’, шкода тупої ляльки Іренеї або того малолітнього придурка Ілька з гаманцем замість мізків? Горбатого могила справить. «Сімдесят разів по сім!» — це перебір! Я ж — санітар. Чищу місто від інфекції. Гангрена — смертельна хвороба, якщо не ампутувати хворий орган, то вона з’їсть весь організм. — Георгіна втомлено запалює ще одну цигарку.
— Марино, а ти ж не зупинишся ніколи, правда? — Це вже озивається Арсен. — Ти продовжуватимеш убивати? Але ніколи самотужки, завжди руками інших. І мені чомусь здається, пані Вдово, що коли ти досягнеш свого, тобто навпроти усіх прізвищ з твого списку стоятимуть хрестики, ти напишеш новий Список. І знову почнеш полювання. Бо алкоголізм, як і бажання мстити, не лікується, ти це знаєш. А щодо так званої справедливості від тебе, то дивна вона якась. Всі зі списку підібрані за незбагненним принципом, тобто там…
— Ви мене втомили. — Різко обриває Арсена Георгіна. — Так-так, пане детективе, у списку й ті, хто міг бути причетним до вбивства не лишень дітей, а й мого Богдана. Все. І Мала щойно доступно тобі все пояснила, якщо тільки ти не дебіл. Крапка, шановні. — Вона підводиться зі свого місця, обтрушує попіл з плаття: — Досить розмов! То наче бесіда глухого з німим. І вона мені остогидла. Ще раз повторюю для недалеких: Я не вбиваю просто так. Я за торжество справедливості. Кожен отримає те, на що заслуговує. І ви також. — Її очі зупиняються на Тетяні, потім перебігають на Руслану. — Тільки вас, дівчата, мені трохи жаль. Ви єдині, хто може постраждати випадково. Але, що вдієш, у вас був шанс піти. Я попереджала.
Вона гучно плескає в долоні. І на горі раптом зчиняється шум. Згори вниз сходами спускаються діти. Їх семеро. Вони загороджують собою Марину від нас. Раптом нізвідки кімнату починає заповнювати якась газоподібна пелена. Разом з нею простір кімнати заповнює музика — звуки органа надто голосно б’ються об стіни кімнати. Стоїмо якусь мить заворожені тим, що відбувається.
Арсен найшвидше приходить до тями, хапає Руслану за руку і тягне за собою до дверей. Та виривається:
— А діти, Арсене, вони ж справжні! Їм же… боляче і страшно!
Мала залишається собі вірною. Не думати про себе, думати про слабших.
— Тут зараз не буде чим дихати і ні їм, ні собі ми не поможемо! — кволо старається її переконати Арсен. Тоді махає на неї рукою, хапає в оберемок, закидає собі на плече і голосно кричить в простір кімнати, стараючись перекричати Баха: — Утікайте звідси, рятуйтеся всі!
Арсен хапається за ручку дверей. Двері замкнені. Тоді ми з ним підбігаємо до вікон — на них решітки. Коли ж вона встигла їх поставити? Ще вчора наче не було. Тьху ти! Намагаємося відчинити вікна, хоча б свіжого повітря сюди впустити. Ті наглухо забиті. Хапаю стілець, б’ю ним по шибі з усієї сили. Він відстрибує від неї, мов м’ячик. Протиударне скло, твою мать.
— Ще є вікна на другому поверсі, — підказує хтось. Газ видряпує очі і ті нещадно сльозяться, давлюся кашлем і раптом відчуваю, як довколишній світ зачинає крутитися у дивному танці, вогні свіч зливаються в одне, спалахують яскравою зіркою і різко згасають. Не ладен побачити хоч щось, не ладен ворухнутися чи хоч зробити ковток тої отрути, яка зараз замінює повітря. Я вже далеко від пожежі: «хоч би не гаяли час на мене — і самі не встигнуть утекти, а Руслана запосядеться рятувати…» — думка лінива, бо мені геть не страшно. Дратує лиш те, що не маю сил затулити вуха: по них боляче б’є страшний регіт божевільної жінки, який перекрикує навіть музику та панічні крики людей, котрі потрапили в пастку.
— Брате? День…
Євка завжди недолюблювала вітатися «по-людськи». Як не шпетила її мати, не змогла видресирувати. «День…», «вечір…» — то й усе вітання. Горло дере так, що я й слова кинути не годен. Киваю. Роздивляюся довкола. Оце і є пекло, так? Тобто без жодних жахіть. Певно, моя сестра не заслужила на щось жахливе. А от мені за що таке послаблення? Чи це — побачення з родичкою перед віковим засланням до киплячих казанів? Але за що і така приємність мені стогрішному — побачення?
Біла порожня кімната. Жодної цятки — ні чорної, ні будь-якої. Як на мене, забагато тої білоти — очі сльозяться. Та навряд чи це кого обходить. Навіть сестричка тримається так, ніби її все цілком влаштовує: і майже порожня біла-білісінька кімната, і те, що я от-от шию зверну, намагаючись збагнути, що мене непокоїть найбільше. Дідько! Допетрав тільки-но. Тут же немає дверей. Жодних, навіть найвужчої шпарини. Звідки ж тут взялася сестричка?! І чому її зовсім це не бентежить?! Он видивляється в стіни так, ніби перед нею — аркуш паперу, з якого треба прискіпливо вибрати єдиний-неповторний, той, що вартий найвдалішого малюнка. Знаю такий її стан. Нічого не турбувало, тобто не турбує, крім паперу, олівців й решти дорогоцінного художнього мотлоху. Чекаю. Невже вона збирається малювати тут, просто на стінах?! Хто знає, що за це їй буде, але ж навряд чи по голівці погладять і цукерочкою пригостять. А сестричка спокійнісінько лізе до наплічника, витягає звідти… кілька балончиків із фарбами. Стріпує головою, забираючи неслухняні пасма під картату беретку. Щось штрикає у грудях: дуже схоже на жест однієї знайомої малолітньої дурепи, яка от-от закохається в покидька. До речі, той покидьок, значно краще за мене знав би, що робити у цій-от замурованій диво-кімнаті, з якої вийти зась. Останнє одкровення настрою не додає. Але якщо Руслани тут, поруч з нами, немає… одне із двох: чи живою залишилася, чи опинилася у кращому місці. Бо янголят, безперечно, пильнують, вони — велика рідкість. Навіть якщо вони дещо кришонуті, як стверджують її супутниці… Та хоч би її з раю не спровадили, коли й там візьметься справедливість відстоювати!
Та поки думати про те нещастя не випадає: вона деінде, а поруч сестра. Що б зі мною не зробили потім, зараз мені дали шанс порозумітися. Хто знає, за які заслуги.
— Єво… — думки сипонули в усі боки, хоч би одненьку за хвіст вхопити! Може, мене от-от виженуть звідси утришия, а я тут дорогоцінні секунди витрачаю, тобто бекаю-мекаю. — Єво… Ти ж графіті не цікавилася, ніби, ніколи? Чого ж тепер?..
Геній, блін! Про найважливіше спитав! Невже Арсен і крихти не помиляється, коли мене так образно характеризує?! Але Євка киває. Серйозно-серйозно, без посмішки. Ніби я й справді про щось важливе розпитую.
— Так, не цікавилася! Але знаєш, братику, на снігу малювати ще гірше. Не тому, що зима намагається створене тобою швидко стерти і забути. Ще швидше, ніж люди… І не тому, що боїться. Ото сміху було б, якби зима мене боялася, правда?
Я під вимогливим поглядом великих сірих очей ствердно киваю: «смішно, дуже, живіт від реготу надірвеш…» Єва неквапом ховає балончики назад до наплічника. Залишає лише два — із синьою і червоною фарбами. Нащось запитально дивиться на мене, немов питає згоди. Німо погоджуюся. Вона підходить до стіни, на мить завмирає. От-от має з’явитися перша лінія. Однак вона не закінчила розмову, а розмовляти під час важливої роботи не любить.
— Якби не твоя Русланка, не знаю, щоб і робила. Звісно, викрутилася б якось, але це були тільки зайві зусилля… От, скажи, кому ще з живих, крім Руськи, на думку спало зі мною фарбами поділитися? Ох, Олеже! Як я за фарбами сумувала!
Це моя Євка. Її погляд, рухи, гримаски, он, губу нижню закусує. Саме вона, а не облуда, яку мені могли просто так підсунути. Та, зрештою, хто заради мене став аж таку майстерність виявляти? «Моя Русланка»? Дідько, сестричка мене навіть до тимчасових подружок ревнувала. З Нінеллю взагалі розмовляти відмовлялася, лише посміхалася ввічливенько так, що аби хто із слабшими нервами, а не моя «кохана», то заїкою став би на місці. А тут говорить із симпатією, ледь поблажливо, як про молодшу сестру.
— Єво… — я маю обов’язково роз’яснити сестрі, що Руслана — не моя дівчина, ніколи нею не була і навряд чи колись схоче закохатися в такого довбня, як я. Пояснювати це сестрі? Мертвій сестрі?! Навіть якщо це — передсмертна маячня, то час краще використати продуктивніше. Ще раз намагаюся сказати важливе:
