Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читаем книги бесплатно txt) 📗

Увечері його молоденька волоока слугиня попросила мене нахилитися і заходилася обв’язувати мою голову сукняною биндою. Її темні коси пахли квітом ласкавця, а груденя вперлося мені в щоку твердою оливкою. Позабута Дрож тіпнула моє наструнчене тіло, і я зрозумів, що одужав цілком. «Отак зав’язують тюрбан, - напіврозтулила вона стулки губ, волого блиснувши перловими зубами. - Якщо забудеш як, поклич мене знову». - «Вже забув», - сказав я, занурюючи в глибокі пролизні її очей свій збентежений погляд.

Звали її Дорою. Родом болгарка, а ходом з-під Солуна, звідки двоє святих єдинокровних братів Кирило і Методій. Коли ще на пагорбах Кийова люд молився своїм поганським бовванам, ці апостоли пішо принесли в наше Підкарпаття слово Євангелія. І товмачили його нашою ж бесідою. Мені про це оповідав Божий Симко. Дорину матір турки забрали в ясир, тут вона понесла від Шібабового родака. Народилася дівчинка, що перебрала від матері християнство, так і вбиралася. При муллі ходила вільною слугинею і ученицею.

Звідтоді, за водою йдучи, я зривав пахучі віхтики вереску, тмину й дикого маку. І клав їх нишком на її підвіконня. Занаджувався під виноградні шатра сонячний ранок і злизував ті квітки. Одного афтабе води вже не вистачало для пиття. Мене відривали на годину від роботи серед дня, щоб я вдруге піднявся до Скупого джерела. Лише я знав, що воно не скупе. І що воно навіть не джерело, а -підземний ручай. Він мені відкрився й довірливо повів за собою, співаючи на глибині ліктя свою скрадливу пісню. І привів до чогось дорожчого, ніж вода. Горбата уголовина всуціль заросла цупким жовтим дроком, і ніхто ніколи не здогадався б, що залягає під руцими ніздрюватими брилами. Приголомшений відкриттям, я лише прошептав: «Таки направду ліпший виноград дістається шакалу». Так тут говорять.

«Ти робиш жіночу роботу - носиш воду у жбані, -зачепила мене якось Дора. - Тобі це до дяки?» - «Так, бо це незвичайна вода». - «Вода по правді смачна, але чим незвичайна?» - «Вона кришталева.» - «Хм, ти віршар?» -«Ні, я криничар. І знаю, що кажу».

Того вечора я поклав на її підвіконня блюдце черепашого панцира з водою, а в ній - ребристий гірський кришталь завбільшки з качине яйце. Навпроти місяця в глибині каменя засвічувалося коливо срібного світла. Вранці, пораючись біля колодязя, я відчув гарячість її ліктя. «Я куштувала твою кришталеву воду. Вона не тільки смачна, а й коштовна. Хотіла б від дячити за дарунок». - «Доро, це дарунок криниці. Як ти їй віддячиш?» - «Не знаю. Може, віднесеш їй це? -на рожевій долонці її тьмаво полискувала срібна монета, мій бідолашний талер. - Я знайшла його, коли спалювала твій скривавлений одяг». - На сріблі була щербина від списового вістря і затин від палаша. Бідолашний срібняк, він двічі мене врятував!

Дора полохливо заглянула мені в очі: «Це якась смертельна монета?» - «Ні, радше це монета життя. Вона ходить за мною як берегиня. Вона щось хоче від мене». -«Хіба таке буває? Це ж людина дістає гроші, а не гроші людину». - «З грошима, Доро, все буває. Це без них мало що відбувається». - «Ти радий моєму дарунку?» -«Невимовно. Досі я не володів навіть зітханням, аби обміняти його на стогін, а тепер маю багатство». -«Смішний, що може за це купити раб?» - «Гору. Оцю гору».

- «Як? Для чого?» - «Для того, щоб покласти її до твоїх ніг».

Ми сміялися. Але що ховалося за моїм сміхом, знав лише я сам. Напутній лист Гречина загубився, коли мене провадили сюди. Але ті словесні поради я пам’ятав, як «Отче наш». Тепер відновлював у пам’яті й хитромудрий стрій чисел. Засинаючи під очеретом, хапався нутряним зором за їх ниточки й снував павутину, наближену до тієї, яку намережив для мене мудрий дидаскал із Паланку. Числа мали ув’язати, замкнути з єдине кільце мій замір.

На що й на кого міг я спертися тут, у ворожій чужині? Хіба що на вимуштруване своє терпіння («Стій, поки під ногами трава виросте») і на гору. Так, на гору. І я твердо вперся в неї плечима. А допомогло небо. Добре, що не тільки шапка, а й дах мій був дірявий. Ночами я блукав очима зоряним небом, перебираючи тремкі іскристі крихти. Коли очі втомлювалися, одні звізди пригасали, а інші засвічувалися ясніше, наче блимали мені якоюсь підказкою. Так я відновлював Гречинову картку, а вже її уявно накладав на Шібабову гористу посілість. І малював трісочкою на долівці свою мапу. Все сходилося. Втративши вогонь, я бавився з попелом. І гра виявилася вартою свічок.

Тепер я часто залишав у горнятку для Дори камінці -холодні осколки пречистого льоду. «Як вони зародилися?»

- зворушено допитувалася вона. - «Як? Сарничка вмочила копитця в жерело і розтрусила краплі. З них і наріс кришталь. Камінь росте. А може, якась дівчина там розгубила сльози...» - «Хочу теж побачити оту криницю. Хочу напитися з неї губами, як у дитинстві». - «Тоді вода «не ламається». Коли п’єш із землі, вода направду жива».

Липень гарячим язиком злизав зелену рунь на плоскогір’ї, спечене каміння зубами стирчало із закляклої рудої землі. Лише під скалою яскріли клапті трав’яної пазелені, напоєні близькою водою. На таке пахуче покривало і лягла, напившись, Дора. Я стояв над нею, як над прірвою, боячись ворухнутися. Внутрішня згага висушила їй губи, але очі волого блищали. Її пальці вгрузли в зело, а коліна звільна хиталися, поки поділ не ковзнув на живіт. Округлини стегон її були гладенькі й тугі, як молоді плоди хурми. А груди стриміли в небо білими голівками цукру з пупчиками родзинок. Спочатку обережно лягла на неї моя тінь, затуляючи тіло від сонцежару. Коли я нахилявся, з голови зірвався тюрбан і покотився вниз, як кокон шовкопряда.

«Дора, Дора, Дора», - шелестів над її лицем мій гойдливий шепіт. Вона направду була сласною, як дора, котру в нашому краї дають з вином на причастя. Ощипок хлібця, що довго тане під язиком. Вона теж танула піді мною, зрошувала мене своїм джерелом, втягувала в потаємні глибини, кричала крізь закушений палець щось пронизливо-гортанне, - і ущелина ковтала той жагучий крик.

«Доро, Доро, Доро... солодка проскуро мого гіркого чужинецького тривку...»

Кожен з нас нашіптував щось своє, накипіле, а гора прислухалася з рівною уважливістю до обох. Я ще більше прихилився до цієї гори за те, що пізнав на ній цю дівчину. Я полюбив цю чужу гору, як свою Латорицю. А з Дорою відтоді поділяв тишу ночей і радощі днів.

Мій тюрбан того разу далеко не закотився, сперся в улоговині ступінчастого схилу. Сукно освіжило долоню вологістю. Це був добрий знак, що засвідчував точність моїх розрахунків. Тут, в Ефесі, мовлять: вода влітку дорожча за плов. Третій місяць з неба не впало ні краплі. Наспів час для вирішальної бесіди з муллою Шібабом.

«Мені прикро звіщати це, ласкавий пане, але ваш колодязь порожній», - сказав я йому одного гарячого полудня.

Він не здивувався: «Я цього чекав. Лише в пеклі колодязь Вейл бездонний, а мій уже пересихав не раз. Востаннє вісім літ тому. Ну що ж, віл спочине, а ти перебереш його роботу, носитимеш воду з платної громадської водойми. Хоча б для худоби, птиці і на полив городини. Ти з цим упораєшся, ти добрий водонос».

«Я - криничар, ага Шібабе».

«Овва, чи не хочеш ти викопати глибший колодязь, ніж цей, котрий мій дід зі своїми братами копали чотири місяці?»

«Ні, я хочу дати вам воду раніше. Багато води і ліпшої».

Мулла скривив овечі губи в пісній гримасі: «Порожній збан дзвінко гримить. Чи, може, ти вмієш заклинати хмари?»

«Ні, я вмію знаходити воду. Я її знайшов і готовий продати вам».

«Що? Ти гендляр?»

«Мене вчили й цього. Перший секрет гендлю - чесність. Я перед вами чесний. Пропоную вам воду взамін на свою свободу. Власне - задурно. Бо що вартує для вас моя воля? Нічого. Але й для мене, на чужині і в нужді, вона скарб невеликий. Через те я хочу укласти з вами торгову спілку, яка також не вимагає від вас жодних затрат. Я готовий взяти в оренду на десять літ клапоть вашого гірського пасовища,

де в цей час навіть дикій козі немає що вщипнути. А ціну дам - як за родючу орну ріллю. До того ж весь дохід, який невдовзі дасть ця ділянка, ми ділитимемо навпіл. Я все залагоджуватиму власними силами і клопотами. Ви й далі будете спокійно правити в мечеті, читати книги і пити свій чай із горовоїводи. Лишень вода ця прийде до вашого афтабе сама. Багато води, скільки треба... Ось мій перший внесок,