Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читаем книги бесплатно txt) 📗

Після того як вони ситно пообідали з батьком коло мангала, син приймав справоздання. Нас шикували під стіною, а Назмі перераховував, що ким зроблено за цей час. Пан обводив нас очима, в яких відсвічувала синява сталі. Коли доходила черга до мене, він, дихаючи пеклом, хрипло цідив крізь зуби: «Не давати продиху собаці». - «Я так і чиню, Джемаль-ефенді, - сокотав Назмі. - Але віл стомлюється». - «Нехай. Коли віл упаде, цього впряжеш у ярмо», - сталь в його очах кришилася на гострі друзки, а рубець поверху білів півмісяцем. Собаки не витримують таких поглядів. Я витримував. Джемаль замахувався на мене шаблею в посріблених піхвах, але не бив, повагом опускав руку, а з нею і повіки очей. І щось шептав.

Якось це вздрів старий мулла зі своєї альтанки і смішкувато гукнув: «Не гоже, синку, гасити вогонь вогнем».

- «Я знаю, але вогонь знайде собі місце. Цей гяур має силу».

- «Осел теж має силу, і що з того?» - мулла кивнув слугині, і та піднесла синові карафку вина з медом і мелісою. Я вгадав це ніздрями. Я розумів їх обох. Я знав, що таке рани. Навіть задавнені.

А тим часом до нас м’якими крочками наблизився сам мулла: «Дозволь, Джемалю, й мені промовити кількоро слів». - «Кажи, ата. А ви маєте за честь послухати чоловіка святої душі. Все, що він скаже, закон не тільки для вас, а й для мене». - Син поклонився. І ми також.

«Люди добрі, - вкрадливо почав старий. - Аллах привів вас на цей двір. І ми, і ви маємо бути Йому за це вдячні. Його ж волею ви - бранці, але не раби. Хочу, аби ви це пам’ятали. Ні багатий над бідним, ні освічений над темним у плоті не вивищується. Всі ми єсьмо членами одної глави.

Ні око -руці, пі рука - нозі не сміс сказати: ти не потрібний. Кожен з нас прийшов на цей світ з чиїхось молитов не для того, щоб помирати від проклять. Ви вільні додержуватися свого звичаю і молитися своїм пророкам. А Господь у нас один. І під одним дахом тут спимо, з однієї криниці п’ємо. Ми майже як родина. Ця дівчина, - показав на гінку чорнявку, що тримала тацю з карафкою, - мені як онука. Я полюбив її за чисте серце, смиренність і працьовитість. І повірте, належно подбаю про її долю. І про кожного з вас подбаю, якщо будете платити тим же... Ви працюєте не задаремно, відробляєте харч, ліжко, одяганку, відпочинок у святий день. А виявите запопадливість і старанність -заробите й інше, кому що до потреби. Ось цей чоловік у старій шапці, - показав на мене, - невдовзі заробить новий тюрбан і добрі черевики...» - «Та він ще не відробив своє лікування», - спаленів син. - «Нічого, відробить. Я бачив, що він більше сам себе лікував, ніж той лікар з дудою... Гадаю, ви порозуміли. Аллах допомагає нам нашими ж руками. То допоможіть і ви собі. Все у ваших руках, навіть власна свобода. Це кажу я вам по правді й по совісті, покликаючи в свідки правосудного Магомета».

(До мене справді приводили двічі лікаря. Він обдивився рану, що збігала від вуха цілою грудиною. Розтин вже ворушився червами. Першого разу він щось довго шептав над раною, дрібно спльовуючи. Другого разу терликав на бамбуковій дуці смутну тягучу нуту. Але рана не гоїлася. Аж поки я, пересилюючи пропасницю, сам не стягнувся на силах. Я згадав, як ми лікували псів при Паланку. Таким робом став порати й себе. Промивав рану водою з горовою сіллю, яку тут давали лизати худобі, присипав яровиком. Відшукав і непримітну білу травицю, що в нас росте при коренях верб. Жар зійшов, виразка підсихала й стягувалася, як кізяк. Тоді я помітив, що образок Панкратія на грудях відбілів, неначе зійшла з нього смоляна кіптява. А до мене вернулися запахи, яснота мислі, хіть до іди й живоття.)

Джемаль пішов відпочивати у свої покої, а старий підкликав мене пальцем: «Чуєш, не лютуй на сина. Такий він є, має серце лева. Ще немовлям кусав материну цицьку. Зате на таких, як він, тримається незнищенна рать Магомета. Він у самого султана посланцем і товмачем. Ваше військо заскочило його в Білгороді, тому він на тебе такий гнівний. Казав, що ти висушив озеро і на очах усіх городян зібрав їх приховані цінності. Це правда?» - «Я слуга свого начальника, як і ваш син». - «Я розумію, ти добрий пахолок, але як це прийняти воїну, котрого обійшли й ошукали? Вони тоді напали на тебе, сподіваючись на скарб, а вхопили облизня». - «Скарб забрав мій гетьман, козацький султан».

- «Вони це зрозуміли, та запізно. Якась мавпа, що була при тобі, встигла перетовкти палицею вісьмох їх людей. Важко повірити». - «Це схоже на правду, мій пане. То був великий воїн». - «Його посікли на локшину, а тебе, пораненого, син наказав забрати. Для чого - він і сам не може пояснити. Так, мабуть, було завгодно Аллаху. Молися Йому і будь уцячний моєму синові за те, що живеш», - «Я вдячний і йому, і вам, превелебний Шібабе».

Відходячи до роботи, я почув краєм вуха, як мулла просипів до Назмі: «Якщо ти погонич, то маєш знати: худобу навантажують так, аби могла нести, а не так, щоб здихала».

Я здогадався, що це стосується мене, і віддячився хазяїну, чим міг, наступного ж ранку. Ще вдосвіта забрався я в скельну ущелину, де ледве дзюрило непримітне жерело. Я напав його, коли ми шукали запропалу вівцю. Розібрав круг заглушеної чарунки бриляки і наповнив водою великий афтабе. Всю дорогу запітніла мідь холодила мені плече і щоку. Близько полудня старий гукнув від свого столика: «Мій чай сьогодні незвичайний. Це вода не з нашого колодязя». - «Так, пане, в колодязі вода за ніч ледве прибуває.

Відро ось-ось вхопить намул. Я приніс вам води з горової криниці, що над овечим паслом». - «Невже проявилося Скупе джерело? Вода мого дитинства і моєї юності. В ті часи воно ще було щедрим, а відтак ізслизлося в камінні. Сказали, що вмерло. Тоді мій дід викопав цей колодязь у дворі. Але вода в ньому не до тієї». - «Так часом трапляється, пане, що криниця самовідроджується, як усохле дерево, як приморена людина. Коли ваша ласка, я міг би носити вам оту воду щодня до початку своєї роботи». - «Я можу це звеліти якомусь іншому неробі. Навіщо тобі зайвий клопіт?»

- «Щоб і самому напитися доброї води. Чим зрання наповниш утробу — така й повнота твого дня». - «Гаразд, коли так».

З того часу мої днини починалися там. У парких липневих передраннях дерся я козиними стежками на крем’янистий узгірок, вгадуючи босими п’ятами прихований підземний хід води. В сутіні, в місячному свіченні роси навпомацки перебирав камінці, скрипучу рінь. Вухом слухав грудину гори, приглушене зітхання потайного нурту. Ці звуки промовляли мені більше, ніж могла б відкрити окові денна зримість. Зазнайомство моє з криницею тривало. Я звикав до неї і чекав, щоб вона звикла до мене. Я добре знав, що таке вода. Надто в цих місцях, де слово «щастя» звучало ще й по-іншому: «мати воду в арику».

Щоранку з’являвся біля чайного столика мулли повний афтабе. Мою воду засмакували і всі хатні, а коли не було поряд господарів, з глека хлюпала собі й прислуга. Ніхто вже не хотів пити з дворового колодязя. Якогось разу, повернувшись із водою, я побачив на урочному місці гостроносі чув’яки і згорток вузькоїтканини. «Це для тебе»,

- почув я за плечима голос. «Дякую, ага Шабібе, але я маю все необхідне». - «Що ти маєш?» - «Маю що їсти, де спати і маю своїх хоронителів. Одного на грудях, іншого - в грудях». - «І ти цим вдовольняєшся?» - «Я вчуся цьому».

Старий вивільнив з рукава халата бліді кисті: «Злий мені водиці». - Зволожив пучками чоло, повіки, щоки, пройшовся клинцюватою борідкою. - «Ти, бачу, швидко нахапався нашої бесіди». - «У мене був навчитель, він казав, що в мене вуха придатні до чужих мов». - «Еге, вуха в тебе, як у пса. За увагу до чужого говорения похваляю, надто до нашого. Ми є великий і правовірний народ. Не розумію, чому ви противитесь бути під нами, чи то пак з нами. Вам би від цього було тільки ліпше. Хіба ні?» - «Так, мосьпане». - «Що так?» - «Так, кажемо ми вам, турчинам. Так, кажемо ми татарам. Так, кажемо ми ляхам. Так, кажемо ми мадярам, румунам і москалям...» - «Кажете їм «так», а самі при цьому стискаєте ефеси шабель?» - «Так, мій добродію». - «Що ж, дякую за щирість, згідливий чужинцю. А тепер скажи-но мені: хто ти єси?» - «Що вам сказати? Я навчався різним ремеслам...» - «Хто має багато професій, той ходить голодний». - «Це про мене, як бачите». - «Добре, годі балаканини! Взуйся, ти оббиваєш босі ноги, як ідеш мені по воду. Я мушу дбати про них. І шапка твоя мені вже намуляла очі. Дора сьогодні навчить тебе, як зав’язувати тюрбан...»