Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читаем книги бесплатно txt) 📗

Шібабовим: «Очі жадібніші за живіт. А язик -хранитель голови».

Дервішовим: «Радо пий свою чашу - зцілення на її дні».

Тимковим: «Коли стаєш на міст, спробуй палицею - чи міцний».

Соломчиним: «Солоданьку, що ’м тобі рада...»

Дориним: «Ти залишишся повіки в мені, як кісточка в сушеному абрикосі...»

І зрозумів я тоді, що ніщо нікуди не никне, що душевні пережиття близьких людей живими згустками наповнюють небесну баню і в час молитовної тиші серця спускаються до нас. Аби скріпити, напоумити, надихнути. Доки ми носимо в собі їх образи, вони в помічній спілці з нами. Простір і час тут ні до чого. Бо це інший закон -закон Вічності.

Я шукав для тутешняків воду. Якщо досі навчився чути її під землею, то тут я мав увидіти її через залізний камінь. Я знав, що вода є - мусив щось пити народ Мойсея, блукаючи пустелищами. Якщо порожнеча породила верблюда і ящірку, вона заготувала для них і воду. Ця скупа з вигляду свята земля багато чого ховала від поверхового ока. Мені помагали в роботі вимуштрувана провидливість і числа з Гречинової таблиці. Не минуло й трьох місяців, як я вирив перший колодязь. Затим - другий і третій.

Шейх на білому верблюді війнув білим рукавом: «Тобі відкрилася моя земля - тож вона й твоя». Інші казали: «Ти впав нам із неба». Та була й інша подячність. Якогось полудня я застав біля криниці молоду жінку, що дуже побивалася за чимось. Її писані чорні очі повнилися розпачем. А крізь синювату засмагу вилиць пробивався рум’янець сором’язливості. «Що сталося?» - запитав я. -«Я набирала в бурдюк воду і впустила срібний обруч», -потирала знічено зап’ястя. Що було робити: я роздягнувся (вона затулила очі руками), обв’язав себе мотузом і поліз у колодязь. Обнишкав дно, та нічого там не знайшов. Хоча ні, саме там мені відкрилося те, чого я не запримітив, коли довбав сухий створ. Сонячний пук переломлювався крізь товщу води, засвічуючи зеленавими вогниками сколи промитого пласта. Це був камінь, за яким я сюди прийшов.

Коли я вибрався нагору, ні жінки, ні мого одягу, ні торби з пожитками не було. Та мене це мало засмутило, я був у незрівнянно більшій вигранці. Ще більше радів Фікрет. Тепер він міг залишити свої рисові тюки й віддатися гранению і збуту коштовного каміння.

А я копав далі. Копав і чекав.

Солодкий мій читальнику, чи відома тобі туга за отчим краєм? Якщо ні, то ти вже щасливий. Я розвіював свій сум у безнастанних походах горами й морем, докопувався до водних жил у надії, що нападу десь незабутній смак дитинства. Але вода в тому гарячому супіску була жовтавою й пустою, як слина небіжчика. Бувало, палив цупкі, як дріт, поворозини неопалимої купини - може, запахне солодкаво вербою? Але тут навіть кріп пахнув по-іншому, тут навіть сіль гірчила. Мені снилися сливи, затягнені сивим туманцем, які я в шапці несу Влені, розбризкуючи босими ногами роси.

Я відбивав з морських побережин корали винної барви, обтісував їх, нанизував на кінську волосінь і не знав, якій жінці їх подарувати. Якщо довго щось нагромаджуєш (а тим більше каміння), воно починає давити, обтяжувати.

Якось я почув від погонича-пустельника вислів: «Яким вітром тебе приносить, таким і відносить». Я чекав цього вітру. І дочекався. Біля незнамо якої за рахунком моєї криниці око вихопило з гуртику прочан сакви-бесаги грубого ткання, биті порохом" і палені сонцем. У такому ж черезплічнику носила мене Влена, коли йшла копати панську винницю. У задній торбі нишкнув я, а в передній -ледаяка перекуска на довгу літню днину.

Я торгнув чоловіка за плече. «Ге?» - схарапудився той, відриваючи кухлика від спечених губ. - «Слава Йсусу!» -«Навіки слава на Його святій землиці!» - «Здалеку путь ваша?» - «З окраїнної Русі, що під Карпатами. Якщо чули».

- «Чув. Чи добра вода у вашій Тисі і Латориці?» - «Гріх на воду намовляти, але наша добріша за цю, святилася б». -«А сповідник Симеон з мукачівської обителі чи ще топче ряст?» - «Айно, лишень не так твердо, як переже. Ти, пане, де навчений нашої бесіди?» - «Латориця мені її нашептала, коли попід вербами плавав у мащеному глиною кошарчику...»

Зрадів я тим одноземцям несказанно. Нагодував їх вареною бараниною, погостив добрим вином, ще й у бесаги натоптав. А сам спрагло спивав їх розповідки, що оливою живили моє присушене серце.

«Що я годен дати тобі у віддарунок за добро? - звивався, як рута на вогні, дяк Олекса. - Хіба що свій ціпок. У цьому кленовому поплюванці застигли соки нашої землі. Буде тобі на підкріплення родової пам’яті. А схочеш - поведе туди, звідки привів сюди нас. Припровадить домів. Воно так: косиця найліпше цвіте там, де посіяна...»

Ми розпрощалися, і ходаки, поблагословивши мене, сірою низанкою рушили на Єрусалим. Розвірюхали вони порожнечу мого серця. Доти рідного, що надибував я тут, були тільки ріденькі журавлині ключі. З Мертвого моря потягував вітер сироко, що в’ялив серце й висушував кістки. Може, це й був той вітер, що приніс мене сюди? А палиця, що знає зворотню дорогу- вона сама липла до моєї долоні!

Наступного дня я згорнув верблюжу кошму і підрубав жердини, що тримали дах мого кількарічного дому. Я сторгувався з Фікретом, відпродавши йому ями-копалини, і з поклажею на двох верблюдах приліпився до першого ж каравану, що йшов на Туреччину. В Ефесі я швидко полагодив свої грошові клопоти. Встиг ще застати живим муллу Шабіба. Хоча саван для нього вже тримали напоготові. Я склав йому синівську подяку і попрощався назавжди. Висушені віком і хворобою губи ледь чутно шелеснули: «Що ж, іди, Фараде, куди веде серце. І я йду... Муку свою просіяв і сито повісив».

Більше ні з ким і ні з чим я не прощався. Лише підійшов перед смерком під оливковий сад, у якому жовтів грудкою рахат-лукуму Дорин дім. Щоб не збентежити її випадкового погляду, я загорнувся в старий халат. Прийшов, як дервіш, який нічого не просить. Я просто дякував самими очима за все, що вона колись дала мені: за теплу ніжність рук, за трепетну покору тіла, за красномовну маломовність, за оксамитну протяжність погляду, що обливав мене радісним спокоєм. Тепер я остерігався зустрітися з ним. Та вона б мене й не впізнала - вигорілого в спекотній Табі, жилавого, налитого роботою, заколюченого бородою і з колючою твердістю в очах.

«Доро, Доро, чужа облатко мого щербленого серця...»

Джемаль на той час полишив службу в султана і сповна віддався розбудові маєтку. Скупив довкруж ділянки і заклав на них винниці. Круглі, як дівочі груди, пагорби тяглися зеленими рядами. їх щедро напувало моє Нескупе джерело. Так його тепер називали. Виноград зрощували перевагом на сушку. Джемаль, чуючи, що я зібрався в Козацьку Країну, нараяв мені їхати не порожнем, а з ходовим крамом -ізюмом, урюком і халвою. Я розмислив, що й справді так буде безпечніше. Хоча тепер я міг спокійно видавати себе за мадяра.

Султан схвально поцінював опірність угрів австрійцям. Мукачівський Паланок довго залишався єдиною фортецею в Трансільванії, яку ще не засіли австрійці. До того ж її втримувала войовнича Олена Зріні, жона Імре Текелія, сама ходом із Хорватії. Черлені прапори не знімали з веж - як знак затятої стійкості. Більше двох років топталися під мурами австрійські лабанці і нічого не могли вдіяти, як ми колись під Білгородом. Султан тоді послав графині Олені подячний рескрипт-атнаме. А коли відступилася Польща й оборонці не мали що засипати в цівки мушкетів і гармат, і в фортеці почався недо'щ і розпач, управительку хитрістю схилили до перемовин, аби вона здала Паланок. А по тому замкнули з донькою в монастирі, звідки їх турки перепровадили на свій бік. А Мадярщину й Трансільванію віддали під оруцу Священної Римської імперії.

В тій колотнечі, сподівався я, моя парсуна цікавості не притягне. І не помилився. Вдало дістався морем до Криму, де виміняв Джемалів товар на рибу. Спорядив валку і, поки мажі тихим ходом скрипіли на захід сонця, я відлучився до Білгорода. Там віднайшов у цілості свій сховок під сосною і наздогнав своїх. Цінний пожиток було запечатано в одну з бочок, схожу на інші, наповнені соленою рибою. Лишень у цій я віз сіль чужих земель. Чи то пак «масло земне». Віз на свою землю...