Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Яка ваша думка?
— Я радив би кесарів розтин. Якби це була моя дружина, я зробив би їй розтин.
— Які можуть бути наслідки?
— Ніяких. Тільки шрам.
— А інфекція?
— Тут небезпека інфекції менша, ніж із щипцями.
— А що, як просто чекати й нічого не робити?
— Кінець кінцем щось робити доведеться. Пані Генрі вже й так дуже знесиліла. Чим скоріш зробити операцію, тим безпечніш для неї.
— То робіть якомога скоріш, — сказав я.
— Піду дам розпорядження.
Я зайшов до родильної. Кетрін лежала на столі, огрядна під простиралом, дуже бліда й стомлена.
— Ти сказав йому робити? — спитала вона.
— Так.
— От і чудово. Тепер за годину все минеться. А то я вже не можу, любий. Просто духу пускаюся. Дай, дай, будь ласка. Ні, не помагає. Ой, не помагає!
— Дихай глибше.
— Я дихаю. Ой, не помагає більше. Не помагає!
— Дайте інший балон, — сказав я сестрі.
— Це новий балон.
— Я дуже дурна, любий, — сказала Кетрін. — Але воно більш не помагає.— Вона заплакала. — Ой, я так хотіла народити цю дитину й не завдавати нікому турбот, а тепер от уже геть знемоглась і просто пускаюся духу, а воно нічого не помагає. Ой любий, зовсім не помагає. Нехай би я краще померла, аби тільки все це скінчилось. Ой любий, прошу тебе, визволи мене від мук. Ось зараз буде. Ой, ой, ой! — Вона, схлипуючи, дихала під маскою. — Не помагає. Не помагає. Не помагає. Ти не зважай на мене, любий. Не плач, прошу тебе. Не зважай на мене. Я просто геть знемоглася. Бідолашний ти мій. Я так люблю тебе, і знов візьму себе в руки. Ось зараз візьму себе в руки. Невже мені не можуть чогось дати? Якби мені щось дали!
— Зараз тобі поможе. Я викручу до кінця.
— Ось зараз дай.
Я повернув диск до кінця, і коли вона задихала важко й глибоко, її рука на масці розслабла. Я спинив наркоз і зняв з неї маску. Вона повернулася десь ген здалека.
— Було чудово, любий. Ой, ти такий добрий до мене.
— Наберися духу, бо не можна весь час так робити. Це може вбити тебе.
— Нема вже в мене духу, любий. Я геть зломлена. Мене зломили. Тепер я знаю, що це таке.
— З усіма таке буває.
— Але ж це жах. Полишають тебе отак мучитись, аж поки геть зломлять.
— За годину все минеться.
— Як добре. Любий, я не помру, правда ж?
— Ні. Я обіцяю тобі, що не помреш.
— Бо я не хочу померти й залишити тебе самого. Але я так стомилась, і мені здається, що я помру.
— Дурниці. Всім так здається.
— Часом я навіть певна, що помру.
— Ти не помреш. Ти не можеш померти.
— А що, як помру?
— Я тобі не дозволю.
— Ой, дай швидше. Дай, дай! — I трохи згодом: — Ні, я не помру. Я сама собі не дозволю померти.
— Звісно, що ні.
— Ти весь час будеш зі мною?
— Але не дивитимусь.
— Гаразд, просто будь близько.
— Авжеж. Я весь час буду близько.
— Ти такий добрий до мене. Ану дай, дай. Дай ще. Не помагає!
Я повернув диск до трійки, потім до четвірки. Мені хотілося, щоб швидше прийшов лікар. Я боявся цифр за двійкою.
Нарешті прийшов ще один лікар та дві сестри, вони поклали Кетрін на ноші з коліщатами, і ми рушили. Ноші швидко провезли коридором і закотили в ліфт, де всім довелося тулитись біля стіни, щоб дати їм місце; потім нагору, двері відчинено, і з ліфта, і на гумових шинах у кінець коридора до операційної. Я не впізнав лікаря в масці та білій шапочці. Був там і другий лікар та кілька сестер.
— Нехай дадуть мені щось, — сказала Кетрін. — Нехай дадуть мені щось. Ой докторе, прошу вас, дайте мені щось таке, щоб помогло!
Один з лікарів наклав їй на обличчя маску, а я зазирнув у двері й побачив ясно освітлений невеличкий амфітеатр операційної.
— Ви можете зайти в другі двері й сісти там нагорі,— сказала мені сестра.
На галерейці за бар'єром стояли лави, і звідти видно було операційний стіл та лампи над ним. Я подивився на Кетрін. Обличчя її закривала маска, і тепер вона лежала тихо. Сестри викотили ноші вперед. Я повернувся й пішов коридором. До виходу на галерею поспішали дві сестри.
— Кесарів розтин, — сказала одна. — Зараз робитимуть кесарів розтин.
Друга засміялася:
— Ми вчасно прийшли. От пощастило, правда? — Вони зайшли в двері до галереї.
Пройшла ще одна сестра. Вона теж поспішала.
— Заходьте туди. Заходьте, — сказала вона.
— Ні, я побуду тут.
Вона швидко зникла за дверима. Я походжав по коридору. Зайти я боявся. Я виглянув у вікно. Надворі було вже темно, але в світлі з вікна я побачив, що йде дощ. Я зайшов до якоїсь кімнати в кінці коридора й обдивився наклейки на пляшках у скляній шафі. Потім вийшов і став у порожньому коридорі, втупивши очі в двері операційної.
Вийшов незнайомий мені лікар і з ним сестра. Він тримав обома руками щось схоже на щойно облупленого кроля і швидко попростував з ним коридором, а тоді зайшов у якісь двері. Я підійшов до тих дверей і побачив, як вони роблять щось новонародженому немовляті. Лікар підняв його і показав мені. Він держав його за ніжки й поплескував.
— З ним усе гаразд?
— Справжній богатир. На добрих п'ять кілограмів потягне.
Я нічого до нього не відчував. Неначе він не мав до мене ніякого відношення. У мене не було батьківського почуття.
— Невже ви не пишаєтеся сином? — запитала сестра. Вони обмивали його і в щось загортали. Я побачив маленьке темне личко й темну ручку, але не помітив, щоб він рухався, й не чув крику. Лікар знов узявся щось йому робити. Він мав стурбований вигляд.
— Ні,— відказав я. — Він мало не вбив свою матір.
— Та воно ж не винне в цьому, бідолашне маля. Хіба ви не хотіли хлопчика?
— Ні, — сказав я.
Лікар і досі не облишав його. Він держав його за ніжки й плескав. Мені не хотілося бачити цього далі. Я вийшов у коридор. Тепер я міг піти подивитися. Я зайшов у двері й трохи спустився галереєю. Сестри, що сиділи біля самого бар'єра, показали мені, щоб я йшов туди. Я похитав головою. Мені було добре видно й звідти, де я стояв.
Я подумав, що Кетрін померла. Вона здавалася мертвою. Обличчя її було землисте, принаймні та частина його, яку я міг бачити. А нижче, під лампою, лікар зашивав велику й довгу, розтягнуту щипцями рану з широкими краями. Другий лікар у масці стежив за наркозом. Дві сестри в масках подавали що потрібно. Усе те скидалося на малюнок, де зображено інквізицію. Отак дивлячись, я знав, що міг бачити все від самого початку, але був радий, що не бачив. Навряд чи я зміг би дивитись, як різали, але тепер дивився, як за кожним швидким і вправним стібком, наче ото в шевця, краї рани змикаються у випнутий рубцюватий шов, — дивився і радів. А коли рана зімкнулась остаточно, вийшов у коридор і знову почав ходити сюди-туди. Невдовзі вийшов лікар.
— Ну, як вона?
— Усе гаразд. Ви дивилися? — Він мав стомлений вигляд.
— Я бачив, як ви зашивали. З вигляду розріз дуже довгий.
— Ви так гадаєте?
— Еге ж. А шрам потім згладиться?
— Аякже.
Трохи згодом викотили ноші на коліщатах і дуже швидко повезли їх коридором до ліфта. Я пішов збоку. Кетрін стогнала. Унизу її завезли в палату й поклали на ліжко. Я сів на стілець у ногах ліжка. У палаті вже чекала сестра. Я підвівся й став обіч ліжка. В палаті було темно. Кетрін простягла руку.
— Привіт, любий, — сказала вона. Голос її був дуже кволий і стомлений.
— Привіт, серденько.
— То що там за дитина?
— Чш-ш… не розмовляйте, — сказала сестра.
— Хлопчик. Він довгий, товстий і темний.
— З ним усе гаразд?
— Так, — сказав я. — Гарний хлопчина.
Я помітив, що сестра якось дивно поглянула на мене.
— Я така зморена, — сказала Кетрін. — Та й болить усе страшенно. Ну, а як ти, любий?
— Усе чудово. Не розмовляй.
— Ти був такий добрий до мене. Ой любий, як у мене страшенно все болить. А на кого він схожий?
— Він схожий на облупленого кроля із зморшкуватим старечим личком.
