Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Час від часу ми з Кетрін вирушали екіпажем за місто. Погожими днями то була чимала втіха, і ми знайшли собі два приємних місця, куди частенько заїжджали обідати. Тепер Кетрін не могла багато ходити пішки, і я залюбки їздив з нею навколишніми дорогами. Коли випадала гарна днина, ми чудово проводили час, і нам ніколи не бувало нудно. Ми знали, що дитина вже от-от має з'явитися на світ, і це немовби квапило нас, і ми боялися згаяти марно хоч одну хвилину, проведену разом.

Розділ ХLI

Якось перед ранком, годині о третій, я прокинувся, почувши що Кетрін неспокійно ворушиться в ліжку.

— Тобі негаразд, Кет?

— У мене якісь напади болю, любий.

— Рівномірні?

— Та ні, не дуже.

— Якщо почнуться рівномірні, поїдемо до лікарні.

Я був зовсім сонний і одразу ж заснув. Та невдовзі прокинувся знов.

— Мабуть, ти все-таки подзвони лікареві,— сказала Кетрін. — Здається, це таки воно.

Я підійшов до телефону й подзвонив лікареві.

— Як часто настають напади? — запитав він.

— Як часто воно настає, Кет?

— По-моєму, десь кожну чверть години.,

— Тоді везіть її до лікарні,— сказав лікар. — Я теж одягнуся й зараз же поїду туди.

Я повісив трубку, а тоді подзвонив у привокзальний гараж, щоб викликати таксі. Там довго ніхто не брав трубки. Та врешті я додзвонився до якогось чоловіка, і він пообіцяв негайно прислати машину. Кетрін одягалась. Її валіза вже була напакована речами, потрібними їй у лікарні, та білизною для немовляти. Ми вийшли в коридор, і я подзвонив ліфтерові. Ніхто не озивався. Я спустився вниз. Там не було нікого, крім нічного швейцара. Я сам підняв ліфт нагору, заніс валізу Кетрін, тоді й вона зайшла в кабіну, і ми поїхали вниз. Швейцар відчинив нам двері, і ми сіли на кам'яний парапет надвірних сходів чекати таксі. Ніч була ясна, і на небі сяяли зорі. Кетрін була дуже схвильована.

— Я така рада, що вже почалося, — сказала вона. — Тепер ще трохи — і все воно буде позаду.

— Ти в мене славна хоробра дівчинка.

— Я не боюся. От тільки б скоріш уже те таксі.

Ми почули гуркіт машини, що їхала вулицею, і побачили світло фар. Вона спинилася біля під'їзду, і я допоміг Кетрін сісти, а водій поклав її валізу на переднє сидіння.

— До лікарні,— сказав я.

Ми від'їхали від готелю й повернули нагору.

Коли машина спинилася біля лікарні, я взяв валізу, і ми зайшли. За конторкою у вестибюлі сиділа жінка. Вона записала в книгу ім'я та прізвище Кетрін, її вік, адресу, близьких родичів і віровизнання. Кетрін сказала, що вона невіруюча, і жінка поставила в тій графі риску. Ім'я та прізвище вона записала Кетрін Генрі.

— Я проведу вас до вашої палати, — сказала жінка.

Ми піднялися нагору в ліфті. Жінка відчинила двері, ми вийшли і рушили за нею коридором. Кетрін міцно трималася за мою руку.

— Оце буде ваша палата, — сказала жінка. — Роздягніться, будь ласка, і лягайте. Отут для вас сорочка.

— Я маю свою, — сказала Кетрін.

— Вам краще надягти цю, — сказала жінка.

Я вийшов і сів на стільці в коридорі.

— Тепер можете зайти, — сказала мені жінка, відчинивши двері.

Кетрін лежала на вузькому ліжку, в простій сорочці з прямокутним викотом, пошитій, як мені здалося, з грубого полотна. Вона усміхнулася до мене.

— У мене вже справжні перейми, — сказала вона. Сестра держала її руку й відлічувала час між переймами за годинником.

— Ого, як схопило, — сказала Кетрін. Я побачив це з її обличчя.

— А де лікар? — запитав я сестру.

— Спить унизу. Коли буде потрібно, він прийде. А тепер я маю дещо зробити мадам, — сказала сестра. — Вийдіть, будь ласка.

Я вийшов у коридор. То був голий коридор з двома вікнами й довгим рядом зачинених дверей. У ньому пахло лікарнею. Я сидів на стільці і, втупивши очі в підлогу, молився за Кетрін.

— Можете зайти, — сказала сестра.

Я зайшов.

— Привіт, любий, — сказала Кетрін,

— Ну як?

— Тепер уже часто. — Обличчя її скривилось. Потім вона всміхнулася. — Оце добре схопило. Може б, ви знов підклали руку мені під спину, сестро?

— Гаразд, якщо це вам помагає.

— Ти йди, любий, — сказала Кетрін. — Піди десь поснідай. Сестра каже, що це ще не скоро скінчиться.

— Перші пологи здебільшого тривалі,— сказала сестра.

— Прошу тебе, йди поснідай, — сказала Кетрін. — У мене все добре, правда.

— Я ще трохи побуду, — сказав я.

Перейми повторювались рівномірно, потім послабли. Кетрін була страшенно збуджена. Коли напад болю був сильний, вона казала, що схопило добре. А коли перейми почали слабшати, посмутніла й засоромилась.

— Іди, іди, любий, — сказала вона. — Мабуть, мені просто ніяково, коли ти тут. — Обличчя їй знову викривив біль. — О, оце вже краще. Я так хочу бути хорошою дружиною і народити тобі дитину без усяких дурниць. Прошу тебе, любий, іди поснідай, а тоді прийдеш знов. Мені без тебе нічого не станеться. Сестра така добра до мене.

— Ви маєте доволі часу, щоб поснідати, — сказала сестра.

— Тоді я піду. До побачення, мила.

— До побачення, — сказала Кетрін. — Поснідай там як слід і за мене.

— А де тут можна поснідати? — спитав я сестру.

— У кінці вулиці біля площі є кав'ярня, — сказала вона. — Там уже має бути відчинено.

Надворі розвиднялось. Я пройшов безлюдною вулицею до кав'ярні. У вікнах світилося. Я зайшов і став біля цинкового прилавка, і старий за прилавком подав мені склянку білого вина та бріош [43]. Бріош була вчорашня. Я вмочив її у вино і їв, а потім випив склянку кави.

— Чого це ви так раненько? — спитав старий.

— Привіз дружину до лікарні, має родити.

— Он воно що. Ну, хай щастить.

— Налийте мені ще склянку вина.

Наливаючи, він надто перехилив пляшку, і трохи вина витекло на цинковий прилавок. Я випив, заплатив гроші й пішов. На вулиці біля будинків стояли повні сміттєві відра, дожидаючи сміттяра. Коло одного відра, щось винюхуючи, крутився собака.

— Чого ти тут шукаєш? — спитав я і зазирнув у відро, чи нема там чогось, щоб витягти для нього; та зверху була тільки кавова гуща, сміття і кілька засохлих квіток. — Нічого тут немає, собацюро, — сказав я. Собака потюпав на той бік вулиці.

У лікарні я піднявся сходами на поверх, де була Кетрін, і пройшов коридором до її палати. Тоді постукав у двері. Ніхто не озивався. Я відчинив двері. У кімнаті нікого не було, тільки валіза Кетрін лежала на стільці та на гачку в стіні висів її халат. Я вийшов і рушив коридором, шукаючи кого-небудь. Нарешті побачив незнайому сестру.

— Де мадам Генрі?

— Одну жінку щойно взяли до родильної.

— Де це?

— Я вас проведу.

Вона повела мене в кінець коридора. Двері родильної були прочинені. Я побачив Кетрін, що лежала на столі вкрита простиралом. З одного боку стояла сестра, а з другого, біля якихось балонів, лікар. Він тримав у руці гумову маску, припасовану до шланга.

— Я дам вам халат, і ви зможете зайти, — сказала сестра. — Прошу вас сюди. — Вона надягла на мене білий халат і зашпилила його ззаду біля коміра. — Тепер можете йти туди.

Я зайшов до кімнати.

— Привіт, любий, — обізвалася Кетрін напруженим голосом. — Щось я небагато встигла.

— Ви пан Генрі? — спитав лікар.

— Так. Ну, як вона, докторе?

— Усе добре, — відказав лікар. — Ми перейшли сюди, бо тут зручніше давати наркоз, щоб полегшити перейми.

— Ось зараз треба, — сказала Кетрін.

Лікар наклав їй на обличчя гумову маску, повернув якийсь диск, і я побачив, як Кетрін почала глибоко й часто дихати. Потім відштовхнула маску. Лікар закрутив вентиль.

— Цього разу не дуже схопило. А от перед цим було дуже сильно. Та доктор зробив так, наче то й не мені боліло, правда ж, докторе? — Голос її звучав якось дивно. На слові «доктор» він підвищився.

Лікар усміхнувся.

— Ой, знову треба, — сказала Кетрін. Вона притиснула маску до обличчя й часто задихала. Я почув, як вона тихо застогнала, тоді зняла маску і всміхнулася. — Оце добре схопило, — сказала вона. — Дуже добре. Ти не тривожся, любий. Іди собі. Піди ще раз поснідай.