Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Вам доведеться вийти, — сказала сестра. — Мадам Генрі не можна розмовляти.

— Я буду за дверима.

— Ти йди попоїж.

— Ні. Я буду за дверима. — Я поцілував Кетрін. Вона була дуже бліда, квола і зморена, — Можна вас на кілька слів? — обернувся я до сестри.

Вона вийшла зі мною в коридор. Я одвів її далі від дверей.

— Що з дитиною? — спитав я.

— Ви не знаєте?

— Ні.

— Вона була нежива.

— Вона була мертва?

— Не могли нічого зробити, щоб вона почала дихати. Пуповина затяглась навколо шиї чи щось там таке.

— Отже, вона мертва.

— Так. Дуже прикро. Такий був гарний великий хлопчик. Я думала, ви знаєте.

— Ні,— сказав я. — Ну, йдіть уже до мадам.

Я сів на стілець перед столиком, над яким висіли на защіпках рапортички сестер, і поглянув за вікно. Та не побачив там нічого, крім темряви й скісного дощу в смузі світла з вікна. То ось воно як. Хлопчик був мертвий. Отож-бо лікар і мав такий стомлений вигляд. Але навіщо ж вони робили з ним оте все там у кімнаті? Мабуть, сподівалися, що він оживе й почне дихати. Я не вірив у бога, одначе волів би, щоб його охрестили. Та що, як він ні разу й не дихнув? А так воно й є. Він і не жив зовсім. Ото тільки в Кетрін. Я часто відчував, як він там брикає. Але останній тиждень уже не відчував. Може, він усі ті дні вже був задушенний. Бідолашне маля. О чорт, краще б мене самого отак задушило. Ні, не краще. А проте, хоч не було б усіх цих смертей, які треба пережити. Тепер і Кетрін помре. Ось що тобі судилось на цьому світі. Ти помираєш. Помираєш і навіть не знаєш, до чого воно все. Просто не встигаєш дізнатися. Тебе кидають у життя і кажуть тобі правила, і досить тобі хоч раз схибити, як тебе вбивають. Або вбивають просто так, ні за що, як ото Аймо. Або ж насилають на тебе сифіліс, як на Рінальді. Та зрештою все одно вбивають. Ти можеш бути певен цього. Живи собі помалу, і тебе уб'ють.

Колись у лісовому таборі я поклав зверху на багаття трухляву колоду, повну мурашні. Коли вона зайнялася, мурахи повилазили назовні й спершу посунули до середини, де був огонь, та потім повернули й усі кинулись до краю колоди. Геть обліпивши його, вони почали падати в багаття. Деякі вибиралися звідти, обпалені й сплющені, і повзли геть, самі не знаючи куди. Але решта так само сунула до вогню, а тоді повертала назад, і юрмилася на холодному кінці колоди, і рано чи пізно падала у вогонь. Пригадую, я подумав тоді, що то неначе кінець світу й що мені трапилась чудова нагода стати месією — досить тільки забрати колоду з багаття й кинути геть, щоб мурашня змогла злізти на землю. Та замість того я лише виплеснув на колоду воду з бляшаного кухля, щоб, налити туди віскі, а тоді вже розвести його водою. Мабуть, та вода, виплеснута на розпечену колоду, тільки ошпарила мурах.

Отже, я сидів у коридорі й чекав, коли мені скажуть, як там Кетрін. Але сестра все не виходила, і трохи згодом я підійшов до дверей, тихенько прочинив їх і зазирнув до палати. Спершу я нічого не бачив, бо в коридорі яскраво світила лампа, а в палаті було темно. Потім побачив сестру, що сиділа коло ліжка, і голову Кетрін на подушці, і всю її, таку пласку під простиралом. Сестра приклала палець до уст, тоді встала і підійшла до дверей.

— Як вона? — спитав я.

— Усе гаразд, — відказала сестра. — Ви підіть повечеряйте, а тоді, як хочете, приходьте знов.

Я пішов коридором, спустився сходами, вийшов з лікарні й темною вулицею під дощем рушив до кав'ярні. Усередині було ясно освітлено, і за столиками сиділо багато людей. Я не бачив жодного вільного місця, і тоді до мене підійшов офіціант, узяв моє мокре пальто й капелюх і показав мені на вільний стілець проти якогось літнього чоловіка, що пив пиво й читав вечірню газету. Я сів і спитав офіціанта, яка в них plat du jour [46].

— Печеня з телятини, але її вже немає.

— Що ж можна попоїсти?

— Є яєчня з шинкою, яєчня з сиром, choucroute.

— Choucroute я вже сьогодні їв, — сказав я.

— Ваша правда, — сказав він. — Ваша правда. Ви сьогодні вже їли choucroute. — То був чоловік середніх літ з ріденьким волоссям, старанно начесаним на лисину. Він мав добре обличчя. — Що ж ви візьмете? Яєчню з шинкою чи яєчню з сиром?

— Яєчню з шинкою, — сказав я, — і пива.

— Великий кухоль світлого?

— Еге ж, — сказав я.

— Я пам'ятаю, — сказав він. — Удень ви теж брали великий світлого.

Я їв яєчню з шинкою і пив пиво. Яєчню подали в круглій мисочці — унизу шинка, а зверху яєчня. Вона була дуже гаряча, і за першим разом мені довелося запити її пивом, щоб охолодити рот. Я не наївся і замовив офіціантові ще одну порцію. А тим часом випив кілька кухлів пива. Я ні про що не думав, а читав газету в руках чоловіка напроти мене. Там писали про прорив німців на англійській ділянці фронту. Коли той чоловік помітив, що я читаю зворотний бік його газети, він перегорнув її. Я хотів був попрохати газету в офіціанта, але ніяк не міг зосередитись. У кав'ярні було жарко й задушно. Багато людей за столиками знали одне одного. На кількох столиках грали в карти. Офіціанти сновигали між буфетом і столиками, розносячи напої. Зайшли двоє чоловіків і не мали де сісти. Вони стали проти мого столика. Я замовив ще кухоль пива. Іти я ще не збирався. Повертатись до лікарні було зарано. Я намагався ні про що не думати й бути зовсім спокійним. Ті двоє постояли трохи, але ніхто не вставав, і вони пішли собі. Я випив ще кухоль пива. На столику переді мною був уже чималий стосик блюдечок. Чоловік напроти мене зняв окуляри й сховав їх у футляр, тоді згорнув газету, засунув її в кишеню і тепер сидів з чаркою лікеру в руці й роздивлявся по кав'ярні. Раптом я відчув, що мені треба йти. Я підкликав офіціанта, розплатився, надягнув пальто й капелюха і вийшов за двері. Тоді рушив під дощем до лікарні.

У коридорі нагорі я зустрів сестру.

— Я щойно дзвонила вам до готелю, — сказала вона. У мене впало серце.

— Що сталося?

— У мадам Генрі була кровотеча.

— Мені можна зайти?

— Поки що ні. У неї лікар.

— Це небезпечно?

— Це дуже небезпечно.

Сестра зайшла до палати й причинила за собою двері. Я сів за дверима в коридорі. В душі моїй була пустка. Я ні про що не думав. Не міг думати. Я знав, що вона має померти, й благав бога, щоб вона не померла. Не дай їй померти, боже. Прошу тебе, не дай їй померти. Я зроблю для тебе все, тільки б вона не померла. О боже, боже, боже, заклинаю тебе, не дай їй померти. Милий боже, не дай їй померти. Боже, боже, боже, не дай їй померти. Благаю тебе, зроби так, щоб вона не померла. Ти взяв дитину, але не дай померти їй. Нехай уже так, але не дай померти їй. Прошу тебе, милий боже, не дай їй померти.

Сестра прочинила двері й кивнула мені пальцем. Я рушив за нею до палати. Коли я зайшов, Кетрін не звела очей. Я став біля ліжка. З другого боку стояв лікар. Кетрін поглянула на мене й усміхнулася. Я схиливсь над ліжком і заплакав.

— Бідолашний ти мій, — дуже тихо мовила Кетрін. Обличчя в неї було аж сіре.

— Усе гаразд, — сказав я. — Ти скоро одужаєш.

— Я скоро помру, — сказала вона, тоді помовчала й додала: — Я не хочу.

Я взяв її за руку.

— Не доторкайся до мене, — сказала вона. Я пустив її руку. Вона усміхнулась. — Бідолашний ти мій. Доторкайся скільки хочеш.

— Ти одужаєш, Кет. Я знаю, ти одужаєш.

— Я хотіла написати тобі листа про всяк випадок, але не встигла.

— Може, ти хочеш, щоб до тебе прийшов священик чи ще хто?

— Тільки ти, — сказала вона. Потім, трохи помовчавши: — Я не боюся. Я просто не хочу.

— Вам не можна так багато говорити, — сказав лікар.

— Гаразд, — сказала Кетрін.

— Може, ти чогось хочеш, Кет? Може, треба щось зробити?

Кетрін усміхнулась.

— Ні.— Потім, трохи згодом: — Ти не робитимеш з іншою дівчиною отого нашого, не казатимеш їй тих самих слів, правда ж?

— Ніколи.

— Але дівчата в тебе нехай будуть.