Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
— По телефону погодити не можна?
— У нас так не заведено.
— А якщо цього вимагатимуть певні обставини, можна сподіватись на вашу допомогу?
— Якщо обставини розслідування виявляться дуже серйозними, я піду на те, щоб винести це питання на правління без моєї особистої участі.
— О котрій годині ви бачилися з вашим сином у той трагічний день?
— Це було ввечері.
— Конкретно.
— Не пригадую.
— О шостій?
— Пізніше.
— О восьмій?
— Не пригадую.
— Чи довго тривала ваша розмова?
— Не більше години.
— І потім ваш син поїхав?
— Я цього не бачив.
— Більше ви з ним не зустрічались?
Дорнброк заперечливо похитав головою і нічого не відповів.
— Отже, ви з ним більше не зустрічались? — повторив Берг наполегливіше, і Дорнброк зрозумів, що в портфелі у прокурора записувальний пристрій. — Я зрозумів вас правильно?
«Я бачу, — думав Берг. — Я все бачу. Ти хочеш щось мені сказати, старина… Скажи, все одно ти не житимеш спокійно… Завжди перед тобою стоятиме обличчя сина… Ти ж знаєш, хто погубив його. Ну скажи!»
Дорнброк витримав його погляд, але відчув, як стало різати в очах.
Він доторкнувся пальцем до сухих повік і відчув різкий біль.
— Ви не пропустили ніяких деталей, які дали б мені змогу знайти вбивцю вашого сина? — тихо спитав Берг. — Я знайду його, пане Дорнброк. Тільки з вашою допомогою я зробив би це набагато швидше… Ви ж батько, пане Дорнброк…
Дорнброк заплющив очі, натякнувши, що він дуже стомився.
— Отже, ви вважаєте, що ваш син міг покінчити життя самогубством? — тихо запитав Берг. — Ви, батько, вважаєте, що це можливо?
І Дорнброк, не розплющуючи очей, відповів:
— Так.
…Берг знав тепер майже все про останній день Ганса Дорнброка. Він опитав сорок сім свідків і тепер мав точну схему того фатального дня. Лишалася тільки одна прогалина. Берг знав, що, повернувшись із Токіо, прямо з аеродрому Ганс поїхав на тенісний корт. Він зіграв два хороших гейми сам на сам з тренером Людвігом, потім провів шість геймів у парі з Віллі Доксом, журналістом з Лондона, а після цього, прийнявши гарячий душ, подався у своє бюро.
Берг знав тепер, що секретар передав Гансу список тих, хто дзвонив йому під час від'їзду. Було аж три сторінки густого машинописного тексту. Ганс перебіг прізвища, спіткнувся на одному — «Павло Кочев. Болгарія», запитав:
— Хто це?
— Вчений з Болгарії. Стажувався у Москві. Хотів зустрітися з вами.
— Це його телефон?
— Так. Але я думаю, що він уже поїхав. Дзвінок був тиждень тому.
— Що йому потрібно?
— Він не сказав про це. Він лише цікавився, чи можете ви з ним зустрітися.
— Спасибі. Попросіть до мене доктора Бауера.
Але Берг не знав, про що розмовляв Ганс з Бауером, і це була ота головна прогалина, яка зводила нанівець усі докази прокурора…
…Коли Бауер увійшов до Ганса, як завжди підтягнутий, усміхнений, Дорнброк уявив собі, як зараз зміниться Бауер, коли він скаже йому про провал переговорів з Лімом. Ганс знав, що всю попередню роботу провадив Бауер, і розумів, який це буде для нього удар, — батько простить Гансу, але він ніколи не простить цього провалу Бауеру.
— Я мушу вас засмутити, — сказав Ганс, — наші азіатські плани підлягають переосмисленню.
— Невже? — здивувався Бауер. — А мені здавалося, що там усе відрегульовано досить точно.
— Мені теж так здавалося спочатку. Але нерозумна впертість китайської сторони…
Бауер перебив його:
— Це дурниці, дорогий Ганс! Нехай вас це не турбує.
— Мене це перестало турбувати тільки після того, коли я відмовив їм у паритетності…
— Ну, це не біда, — сказав Бауер, — я вже надіслав шифровку Ліму, що Фрідріх Дорнброк, на відміну від Ганса Дорнброка, згоден на їхні умови. Мабуть, післязавтра я полечу туди, підпишу угоду. Ліму прилітати сюди незручно, ви ж знаєте — ми тут на виду…
Бауер тепер не посміхався. Він дивився на Ганса з неприхованим презирством, і обличчя його було як маска.
— Хто… Хто дозволив? — спитав Ганс, підводячись з-за столу. — Хто вам санкціонував це?
— Я ж сказав — ваш батько. І група членів спостережної ради, ознайомлена з Н-планом.
— Я опротестую це рішення.
— Ви запізнилися. Рішення затверджено всіма членами спостережної ради. Закон проти вас.
…Ганс побачив Ісії вранці, після того як від неї пішов доктор Раймонд з англійської колонії. Вона здавалася йому прозорою —. таким блідим було її обличчя й тонкі руки. Він сказав їй тоді, обнявши, що більше ніколи над нею не буде радіоактивної хмари, і все налагодиться, і хвороба минеться, і повіз її в той же день у Токіо.
— Я звернуся в пресу, Бауер.
— Будь ласка.
— Це буде скандал.
— Скандалу не буде. Ми доведемо, що ви захворіли.
Бауер важко дивився на Ганса, але його обличчя — все, крім очей, — як і досі, було усміхненим, відкритим і добродушним.
«Що, хлопчику? — думав він. — Перепало? Панський синок вирішив погратися в добропорядність? Дрібнота, на що замахуєшся?! Я йшов до свого діла через голод, приниження й зраду ідеалів. Як плакав я ночами, коли починав служити твоєму батькові?! Як ховався я від своїх колишніх друзів?! Як соромився я самого себе! Але мені ніхто не допоміг би годувати матір, сестер і дядька — ніхто! Коли твій батько сидів у тюрмі, тебе все одно возили в школу на «майбасі», і жив ти в п'ятикімнатному номері, в кращому готелі Дюссельдорфа, бо вашу віллу забрали американці! Коли я голодував, а твій батько сидів у тюрмі, тобі все одно привозили свіже м'ясо з Баварії, а я пив морковну каву, захищаючи в суді бідняків, винних тільки в тому, що вони бідняки… Що, панський сину?! Ти, здається, хочеш боротися? Я знищу тебе, маленький ситий пане, бо моє життя коштувало мені горя й честі, а тобі твоє життя нічого не коштувало… Що ж воно тоді взагалі коштує?»
Ганс сів у крісло й закурив.
— Я вам ще потрібен? — запитав Бауер.
— Якщо дозволите, я затримаю вас на кілька хвилин…
— О так, звичайно… Як ви літали? Багато вражень? Кажуть, Азія — це щось фантастичне? Містика й надмірність… А які жінки! — раптом засміявся Бауер. — Я візьму у вас консультацію перед вильотом, гаразд?
«Вони знають усе про Ісії, — зрозумів Ганс. — Вони там стежили за мною».
— Послухайте, Бауер, — сказав він, — вам лише п'ятдесят один рік. У вас здоров'я спортсмена. У вас попереду років двадцять цікавого, щасливого життя. Чому ви добровільно підкорюєте себе ділу, а не радієте йому? Навіщо ви затіваєте все це з бомбою? Я розумію — батько… Він людина минулого, але навіщо це вам?
Бауер якусь мить роздумував.
«А втім, чому б не спробувати, — вирішив він, — коаліція з Гансом у майбутньому допустима, якщо він відійде, надавши право вирішувати тим, хто може вирішувати. Я можу його зім'яти, але батько є батько, найнесподіваніші риси в людині — батьківські. Я спробую запропонувати компроміс цьому випещеному панському сину, але це буде остання спроба миру…»
— Ви боляче б'єте, — сказав Бауер. — Ганс, діло — це не ваша стихія. З дитинства ви не виробили в собі дисципліни обов'язковості. Ви живете рефлектуючи. Я на це не маю права. Ми не віддамо кнопку містеру Ліму, навіть якщо його друзі володітимуть трьома бомбами. Вони йдуть на те, щоб виконувати ролі статистів, вони вимагають лише дотримання пристойностей. Зрештою вони приймуть нашу доктрину, а не ми їхню. Це аксіома. Вони відстали, вони нічого не зможуть без нас. Треба ж думати про майбутнє, Ганс!
— Кнопка у ваших руках, а випробування в чиїх?!
Бауер зітхнув:
— Ганс, ви зосереджуєте увагу на другорядних, хоча й дуже болючих, питаннях… Так не можна. Коли б ви запропонували розумну альтернативу сьогоднішньому статус-кво у світі, я пішов би за вами. Але йти все-таки доведеться вам за мною.
Бауер потягся й цикнув зубом. Коли б він пішов зразу ж, без цього цикання й не потягуючись ліниво й поблажливо, Ганс, може, не став би дзвонити спочатку до Люса, а потім, заметушившись, до болгарина з Москви. Але в нього не було виходу: післязавтра Бауер вилітає у Гонконг, а там Ганс йому не зможе перешкодити.
