Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
— Піди до пілотів, нехай вони її викинуть! — прошепотів він. — Штірліц, іди туди! Штірліц!
— На, — простяг йому Ісаєв «посилку», коли вони перейшли в перший, порожній салон. — Іди сам. Скажи їм, що це міна, що ви такими штучками підриваєте їх у повітрі. Тільки спочатку скажи радистові адреси твоїх хлопців, які передаватимуть радіосигнал цій міні, а потім мені скажеш, де тіло Кочева, і розповіси, як ви вбили Ганса Дорнброка і хто тобі дав наказ убити його. А після того як радист передасть це на землю, ми викинемо міну через люк…
— Ти збожеволів, Штірліц!
— Ні, я не збожеволів.
— Ти розумієш, що вона зараз вибухне?!
— Розумію. («Я навіть не міг подумати, що він так злякається. Скільки йому? Шістдесяти ще немає, це точно… А то він так не злякався б. А може, злякався б іще дужче»). Але в мене, нема іншого виходу, Айсман. Якщо ти не скажеш мені все, що мене цікавить, ми здохнемо за компанію.
Айсман заворожено дивився на «посилку». Зіниці його розширились, і піт тепер був не тільки на лобі, а й на кінчику носа, на верхній губі й на підборідді.
Ісаєв витяг сигарету, потім ткнув її в пачку й вийняв люльку.
— Хочеш курити? — спитав він.
Айсман якось дивно подивився на нього, а потім заплющив очі й повільно опустився на шкіряну ручку крісла.
— Ти мене знаєш, Айсман… Я ніколи не боявся смерті… Ти це мусиш пам'ятати… Зараз я не боюся її зовсім… Розумієш?
— Вона зараз вибухне… Хвилин через п'ять…
— Що ж робити… Ти тільки не вмирай від інфаркту, добре? А то мені буде прикро… Мені дуже хочеться, щоб ти відчув жах, коли вона вибухне… Я хочу, щоб ти падав униз і кричав… Це так страшно — падати в порожньому небі…
— Що я повинен зробити? — запитав Айсман і підвівся. Він витер обличчя долонею, і вона стала мокра.
Відчинивши двері пілотської кабіни, Ісаєв пропустив Айсмана і сказав командирові:
— Нехай ваш радист прийме заяву цього негідника, а потім, якщо можна, викиньте цей згорток через люк.
— Що в ньому? — спитав командир.
— Міна! Міна! — закричав Айсман. — Радіоміна! Зробіть щось! Її зараз підірвуть!
— Ідіть до мікрофона, — сказав пілот Айсману. — Ось мікрофон!
— Ми ж вибухнемо, розумієте, ми зараз вибухнемо! — перейшов на шепіт Айсман. — Я скажу все, тільки спочатку викиньте це!
— Скільки до кордону? — спитав командир другого пілота.
— Сорок хвилин.
— Але вона мала підірвати той літак! Залишилося сім хвилин! Розумієте? Сім!
— Ми не можемо викинути міну, — сказав командир. — Якщо я відкрию люк, нас розірве повітрям. Ось вам радіомікрофон, ми зв'язані з землею, всі аеродроми слухають нас: передайте на ваш центр, що ви відміняєте вибух… Скажіть їм, що коли наші рідні й рідні людей, які в цій машині, і рідні тих, хто загинув, коли летів Берг, знайдуть їх — їм буде погано. Ну, давайте! У нас є можливість влізти в міську телефонну мережу.
— Алло! — закричав Айсман у мікрофон. — Дайте 96–56–24 Вальтер! Відміни вибух! Міна у Штірліца. Він тут зі мною в літаку!
— І адресу, — попросив Ісаєв, — нас слухають поліція і репортери… Швиденько, їхню адресу…
— Тіргартенштрасе, три. Він чує мене?!
— Так! — сказав Ісаєв. — Повтори це голосніше в мікрофон. Скажи «поліція», ну й так далі. Адресу й телефон. А вже потім ми з'єднаємо тебе з друзями.
Айсман, заціпенілий, блідий, назвав адресу штабу й телефон центру, а потім, поглянувши на годинник, вирвав мікрофон з рук радиста й закричав:
— Вальтер, не роби цього! Поліція! Швидше туди! Вальтер, ти чуєш? Благаю тебе!
— Хто підірвав літак з Бергом? — спитав Ісаєв.
— Вальтер! Не я — Вальтер! Бауер санкціонував!
— Де тіло Кочева? — продовжував Ісаєв.
— Його спалили у Бромбасі в лісі.
— Навіщо ви вбили Дорнброка?
— Він усе сказав Кочеву.
— Що він сказав Кочеву?
— Про водневу бомбу для Ліма. Про все… Про нас… Про партію…
— Про яку партію?
— Про націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини! — закричав Айсман. — Штірліц, що ти робиш? Ми зараз загинемо!
— Ви зробили водневу бомбу для Ліма?
— Так.
Ісаєв узяв мікрофон і спитав:
— Земля, ви записуєте показання?
— Так, — відповіли йому.
— Преса у вас?
— Так. Тут Кроне з «Телеграфу».
— Передайте їм, що все буде гаразд, — сказав Ісаєв. — Тільки треба встигнути взяти Вальтера. І поспішіть на їхню спостережну раду. В них зараз засідання. Подзвоніть туди. Вам скажуть, що Айсман зараз виступає і зможе розмовляти з вами через три-чотири години. Це алібі на той час, поки Айсман в Італії. Неодмінно подзвоніть до них. Я хочу послухати, як вам брехатиме Бауер… А з нами все буде гаразд. Не хвилюйтеся, земле. Я вийняв радіозапал ще на аеродромі… Ми з пілотами вирішили погратися з життєлюбним Айсманом. Так, Айсман? Ти добре проковтнув черв'ячка? До зустрічі, земле…
Айсман упав, підклавши ліву руку під живіт, і зразу став рихло безформним. Ісаєв несподівано згадав ту страшну глибинну рибу, яку вони витягли на «самодурі» біля Гагри з гумового човна разом з Мишанею рано-вранці, коли ще не було сонця і сніг було видно на Авадхарі…
«Господи, коли ж це було? — стомлено посміхнувся Ісаєв. — Скоріше б це повторилося там, у Гагрі чи в Удомлі, але щоб неодмінно з Мишанею і без цієї глибинної риби, а, як завжди, у вересні, коли йде ставрида і чайки літають за човнами рибалок, гомінливо лаючись у хисткому синьо-рожевому небі, і чутно, як у санаторіях люди виходять на зарядку і культурники діловито розтягують пошарпані міхи своїх акордеонів…»
— Очухається, — сказав Ісаєв пілотам. — Повіко смикається. Це форма істерики. А може, час хоче виграти. Повертайте, хлопці, на аеродромі нас чекає поліція… Якщо поліція прихопить мене заодно з цим недолюдком, ви, я хотів би сподіватися, дасте показання на мою користь. Чи ні?
Москва — Нью-Йорк — Сінгапур — Берлін
1970
