Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
— Не треба з цим гратися, лікарю, — попросив Люс. — Він не представник генералісимуса, а просто славний китаєць…
— Не треба, то й не треба, — погодився лікар. — Чим далі провінція, тим більше міщанської пихи, що маскується під істинний аристократизм. Півроку я привчав їх до того, що блював на газон. Нічого, привчив…
Люс зупинився, вийняв сигарети, закурив.
— Як я зрозумів, можуть бути всякі несподіванки в клубі, лікарю, — сказав він, — у мене до вас прохання… Якщо Джейн буде люб'язна і порозмовляє з містером Хоа, я поставлю вам кілька запитань…
— Ол райт, — погодилась Джейн і, взявши Хоа під руку, пішла з ним по газону до ставка, де в плетених різнобарвних стільцях сиділи кілька чоловік і про щось голосно розмовляли; часом вони дуже голосно сміялися, і Люс устиг подумати: «Даремно вона туди повела його. Вони ж п'яні».
— Лікарю, Ганс Дорнброк був моїм хорошим другом. Він загинув…
— Читав. Мене це трохи здивувало. Він плакав, як маленький, коли я йому сказав, що його дівчинка приречена, що в неї рак крові… Смішно, якби не було лейкемії в цієї дівчинки… Я ще дивуюсь, як вона стільки років протягла… Вона народилася в Хіросімі після вибуху, і її батьки віддали богу душу, захворівши на рак крові.
— А вагітність?
— Яка вагітність? Ви що, збожеволіли? Вона не могла завагітніти, що ви, Люс…
«Уолтер-Брайтон, — згадав Люс, — хмара над містом».
Люс побачив, як підвелися люди коло ставка і як там запала мовчанка, коли туди підійшли Джейн і Хоа. Він чув лише уривчастий від хвилювання голос Джейн.
Люс сказав:
— Док, ану ходімо туди…
— Вважайте, що ви дістали ще один сюжет для майбутніх робіт: колонізатори принижують вашого китайського друга…
Люс підбіг вчасно. Високий хлопець у білому смокінгу і в сірих штанах насувався на Хоа, що стояв блідий, це було помітно навіть крізь його темну засмагу.
— Ах ти, жовтий! Ти друг Люса? — заговорив високий. — А де цей твій Люс? Ти посмів прийти сюди зі своїм другом? Тебе звуть містер Хоа? Так, Джейн? Його звуть містер Хоа?
— Годі вам, Річмонд, це жахливо. Що ви робите?
— Пробачте, Джейн, але я нічого не роблю, що суперечило б статуту нашого клубу.
Люс зупинився перед Річмондом і сказав:
— Ви мене шукали? Я — Люс.
— Хто ви — містер Люс?
— А ви хто — Річмонд? Чи як вас там? Ви. дозволили собі бути неввічливим з моїм другом, якого я запросив до вашого клубу.
Люс відчув, як його почало трясти.
Річмонд розгублено подивився на тих, що стояли біля нього, й сказав:
— Цей джентльмен погано вихований… Як ви розмовляєте в клубі?
— Ні, це я хотів запитати, як ви розмовляєте у вашому клубі? Я буду дуже радий, якщо ваше довге тіло коли-небудь витягнуть з тутешнього смердючого каналу… мені здавалося, що це страшенно жорстоко — вбивати білих місіонерів… Слово честі, я й не подумав би допомогти вам, якби отака орава китайців, як ваші друзі, гналася за вами, як це ви робите зараз з містером Хоа…
— Він особистий посланник генералісимуса, — засміявся лікар. — Годі, хлопці! Треба помиритися. Ходімо вип'ємо…
— Він просто мій друг. У нього свій невеличкий приватний бізнес, і він не від Чан Кайші. Ходімо, Хоа, з цього хліва. Ходімо.
Він обернувся й швидко пішов до виходу, Джейн бігла поряд з ним і повторювала без упину:
— Фердінанд, любий, пробачте їм, вони п'яні…
— Тверезі вони просто відвернулися б від нього, — він кивнув на Хоа, швидко ступаючи, — а може, навіть милостиво простягли б два пальці.
— Дозвольте мені піти з вами, Фердінанд…
— Я піду звідси разом з моїм другом…
— Містер Хоа, пробачте цим людям, я прошу вас… Вони п'яні.
— О, що ви, місіс Джейн, — все ще посміхаючись своєю любезною усмішкою, відповів Хоа. Він був усе такий же блідий, і в темряві це було помітніше, ніж біля ліхтарів, які світилися навколо ставка.
Люс вийшов з клубу перший, услід за ним — Джейн і Хоа. Коли він підходив до машини, він почув ззаду важкі кроки людини, яка швидко бігла, і крик Джейн:
— Люс!
Він обернувся. До нього біг Річмонд, виставивши вперед кулаки.
Джейн кинулася до Люса, закрила його собою й штовхнула до машини.
— Хоа! — крикнула вона безпорадно. — Запхніть його в машину! Річмонд, любий, не треба! Завтра вам буде соромно! Фердінанд, — вона, благаючи, обернулась, — сідайте в таксі, він скалічить вас!
Люс дав посадити себе в машину, та, коли вони від'їхали, він почав лаятись:
— Поверніть назад! Я кажу вам — поверніть назад! Ви не дали мені вдарити його! Поверніть назад, водію!
Джейн відчинила вікно, і в машині, де глухо гурчав кондиціонер, зразу стало жарко. Вона висунула обличчя назустріч вітру й тихо сказала:
— Фердінанд, таких, як ви, річмонди завжди битимуть… Саме тому ви мені й подобаєтесь…
«Ви ж батько, пане Дорнброк!..»
О восьмій ранку Берг подзвонив у секретаріат Дорнброка.
— Доброго ранку, говорить прокурор Берг. У мене є потреба зустрітися з паном Дорнброком.
— Доброго ранку, пане прокурор, голова нездужає, аде я доповім його помічникові про ваш дзвінок.
— З ким я говорю?
— Це секретар помічника пана голови.
У трубці щось клацнуло, і настала повна тиша. Берг ще раз переглянув ті запитання, які він хотів поставити Дорнброку.
— Дорнброк слухає…
— Доброго ранку, це прокурор Берг.
— Здрастуйте. Ви хочете, щоб я приїхав до вас? Чи в порядку послуги ви зможете приїхати до мене? Я хворий…
— Якщо лікарі не заперечуватимуть, я приїхав би до вас негайно.
— Лікарі, звичайно, заперечуватимуть, але я жду вас.
Дорнброк, закутаний пледом, лежав на тахті як мумія. На чорно-червоному пледі його великі руки здавалися страшенно білими.
— Я розумію ваше горе, пане Дорнброк, тому поставлю лише найнеобхідніші запитання.
— Дякую вам.
— Скажіть, ваш син був здоровий? Цілком здоровий?
— Ви маєте на увазі його душевний стан? Він був здоровий до того, як відправився в поїздку по Далекому Сходу. Він повернувся звідти іншим… Зовсім іншим. Я не впізнав Ганса, коли він повернувся звідти.
— Чим ви це можете пояснити?
— Не знаю.
— У вас є вороги, які можуть мстити?
— Вороги є в кожної людини. Чи можуть вони мстити мені, вбиваючи сина? Чи впливали на нього якимись іншими засобами, доводячи до самогубства? Я не можу відповісти на це запитання.
— Коли ви бачили сина востаннє?
— Увечері, напередодні трагедії.
— Де?
— Вдома.
— У вас була якась розмова з сином?
— Була.
— Про що?
— Про наші справи.
— Він був спокійний?
— Ні. Він був чомусь збентежений.
— Ви, як батько, можете пояснити, чим саме він був збентежений?
Дорнброк заперечливо похитав головою.
— Ви вірите в те, що ваш син міг покінчити життя самогубством?
Дорнброк глянув на Берга і не сказав ні слова. Вони дивилися один на одного, і обличчя їхні були непроникні.
А втім, Берг помітив, як затремтіли губи у Дорнброка, це була лише одна мить, але й Дорнброку було досить однієї лише миті, щоб побачити, як прокурор помітив ці його тремтячі губи.
«Ну й що?» — дивлячись на Берга, думав Дорнброк. — Ну й що, прокуроре? Ти йдеш по гарячому сліду, але мого хлопчика вже немає. Немає вже мого Ганса, а коли я зараз назву тобі ім'я, тоді не буде і мого діла, і тоді вже зовсім нічого не залишиться на цьому світі…»
— Ви можете сказати мені, що ставилося за обов'язок вашому сину в його останню поїздку?
— Те саме, що й завжди: вирішення справ, пов'язаних з виробництвом і фінансуванням нашого підприємства.
— Ви можете ознайомити мене з діловими паперами, з усіма документами, пов'язаними з його поїздкою?
Після довгої мовчанки Дорнброк відповів:
— Я повинен погодити це із спостережною радою.
— Коли це може бути?
— Як тільки лікарі дозволять мені встати.
