«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович (бесплатные полные книги txt) 📗
На хвилю заняли козаків справи кримські. Хан тодїшнїй Інает-герай, збунтувавши ся на султана, теж як колись Шагін-герай, намовляв козаків, аби разом з ним ішли воювати Турків і їх підручників. Козаччина своєвільна з Павлюком справді рушила в Крим і се трохи протягло спокій на Українї. Але вернувши ся з кримського походу на Запороже на весну 1637 р. Павлюк почав відти підіймати козаччину. Уже тепер і гроші, привезені нарешті королівськими комісарами, не богато поправили: реєстровцї підносили ріжні жалї, Павлюк намовляв їх підіймати ся, доходити своїх правд, инакше грозив, що буде їм біда від повстання.
Армату козацьку Павлюківцї захопили й забрали на Запороже. Томиленко намовляв, аби не бунтували ся, але сам нічим не виступав против них, і його підозрівали, що він сам до Павлюка хилить ся. Тодї реєстровцї скинули Томиленка й вибрали старшим Саву Кононовича, полковника переяславського, яко більш певного— але се послужило тільки початком до повстання. Павлюк вислав на волость своїх полковників Кирпа Скидана і Семена Биховця з листами, закликаючи козаків, мішан і всякого стану людей, аби підіймали ся й ішли до війська, „а тих зрадників, що їм пан Жолкевский обіди, вечері й бенкети справляв, а за то йрму наших товаришів повидавали" — аби не тримали ся й не боронили. Козаки підняли ся; Кононовича й Онушкевича з старшиною вхопили й відвезли до Павлюка, що стояв під Боровицею, за Черкасами; тут їх судили, засудили і смертю скарали.
Одначе по сїм Павлюк замість зараз іти з військом на волость, вернув ся на Запороже. Говорили, що змовляєть ся з ханом і донськими козаками, аби прийшли йому в поміч. На волости лишив він своїм заступником Скидана і той ширив повстаннє й збирав військо. Розсилав своїх козаків з листами, закликаючи всїх, хто тільки тримаєть ся благочестивої віри, аби підіймали ся на Поляків. І справді народ підіймав ся, громив шляхту й приставав до війська, особливо за Дніпром, де трохи не цїле селянство покозачило ся—„чисто що хлоп то козак", як Поляки доносили. Але се була помилка Павлюкова, що він сам тим часом сидїв на Запорожу і завчасу не зайняв позиції на волости. Повторило ся подібне як в 1625 р. Військо польське, під проводом польного гетьмана Миколи Потоцкого, рушивши в осени, встигло пройти в Черкащину, поки Павлюк поспів з Запорожа, і се підрізало дух у повстанцїв—повстаннє потахло, не маючи посеред себе головного війська козацького. Скидай, що стояв в Корсуні, не важив ся сам стати против Потоцкого і відступив під Мошни та став туди скликати всіх з волости. Лівобічні козаки під проводом Кизима стояли за Дніпром, вагаючи ся, чи встрявати в війну, що так непевно починала виглядати. Павлюк, притягнувши під Мошни, закликав лівобічних, щоб за віру християнську і золоті вільности козацькі постояли, але перше ніж вони пристали до війська, на Миколин день (6 грудня 1637 р.) стала ся рішуча битва між Мошнами й Россю. Козаки вдарили на Поляків, що заложили ся табором коло села Кумейків; але позиція польська була добра, неможна було до неї близько приступити за болотами, і Поляки відгромивши гарматною стрільбою козацьке військо, самі перейшли в атаку. Вдарили на табор козацький, розбили його—хоч і з великими втратами; велике заміщаннє серед козаків зробило, що від стрільби зайняв ся у них на возах порох.
По сїм Павлюк з К. Скиданом та з иньшою ще своєю старшиною, узяв-шитакож і частину гармат, побіг наперед під Боровицю і тут став громадити військо. Над військом, що зістало ся, взяв провід Дмитро Гуня і далі в порядку з ним почав уступати ся. Хорих і покалічених мусіли кинути в Мошнах; військо польське заставши їх тут, не пожалувало немічних і безборонних, побило їх без милосердя. Гуня тим часом прилучив ся під Боровицею до Павлюка. Почали ся переговори. Потонкий инакше не хотів мирити ся, тільки щоб видали Павлюка, Томиленка, Скидана; Кисіль та иньші поручили ся словом своїм, що їм нічого лихого не буде, І реєстровці не втерпіли, видали Павлюка і Томиленка. Скидан з Гунею були в Чигринї; зачувши се, що дїєть ся, подали ся відти на Запороже. Тимчасовим старшиною Потоцкий настановив Караімовича; козаки мусїли підписати заяву, що вони будуть сповняти рос-порядження Потоцкого, своєвільників з Запорожа виженуть, попалять човни. Сю заяву між иньшими підписав також і Богдан Хмельницький яко писар військовий—вперше ми його тут стрічаємо між козачою старшиною.
Приборкавши отак козаків, Потоцкий поручив реєстровцям, щоб зробили тепер порядок на Запорожу, сам же заходив ся пострашити людей на Україні—пройшов на Київ, Переяслав, Ніжин, караючи людей, замішаних в повстаннє: вбивав на палю й иньші нелюдські муки завдавав. Потім розложив для постраху військо польське по всїй Україні лівобічній і правобічній.
77. Острянинова війна і пригнетеннє козаччини
Придавив Потоцкий козаччину на волости, але на Запорожу не здужав задавити: там далї збирав ся козацький нарід. Ватаги Кизима і Скидана, уступивши ся перед реєстровими, громадили ся там. Коли полк реєстрових прийшов був робити порядок на Запорожу з поручення Потоцкого, під проводом Караімовича, Гуня, що був старшим на Запорожу, не тільки не піддав ся, а ще й реєстрові з Караімовичевого війська почали переходити до нього, так що той скоріш подав ся назад на волость.
Запороже чекало тільки весни, щоб підняти ся наново та нагородити собі програну війну, і завчасу розіслало своїх людей-підіймати нарід Старшим вибрано сим разом Яцка Острянина, довголітнього полковника козацького. Він кинув ся на лївобічну Україну, де нарід особливо був приготований до повстання. Військо польське силкувало ся загородити йому дорогу, але Острянин зручно обминув його, від Кремінчука скрутивши на північ, і пройшов на устє Голтви, де вона тече до Псла. Тут заложив під м Голтвою табор на дуже гарній позиції, серед ярів і байраків, і міцно укріпив ся. Польське військо, що сгояло на Україні, кинулось на Острянина іпробувало здобути табор козацький, але відбито його, а потім козаки, взявши в два огнї з засідки погромили Поляків ще гірше, так що цілі роти польські погинули, і мусїли вони відступити.
Розохочений тим Острянин зробив помилку: замість того, щоб зістати ся на добрій позиції та збирати далї військо до себе, він, не чекаючи полків, що наспівали до нього, пішов за Поляками на здогін під Лубни. Сподівав ся він в дорозі перейняти ті полки, що поспівали до нього—Скидана з Чернигівщини, Солому з Київщини, Путивльця й Сикирявого з иньших мість. Але розминув ся і підійшовши під Лубни, мусів сам з своїми силами стати до бою з Поляками, програв битву і мусів спішно відступати в гору до Слобідщини. А тим часом і ті полки, що йшли йому в поміч—Донці й Запорозці, не можучи знайти Острянина, наскочили на Поляків і мусїли піддати ся, видали своїх полковників, але нічого не виграли тим; повторила ся історія солоницька: під час дальших переговорів Поляки несподівано напали на козацький табор і порізали, побили сих козаків до ноги. До Острянина тим часом приступила така сила покозаченого народу з Роменщини, що він задумав знову вдарити на Поляків, зайшовши від полудня, коло Сніпороду; але нова битва знову випала для козаків нещасливо, і після того Острянин став відступати понад Сулою в низ. Поляки йшли за ним; по новій битві під Жовнином Острянин вважав справу програною і покинувши військо з частиною козаків, пішов за московську границю: оселив ся там в Слобідщинї, теперішній Харківщині. В ті сторони йшли наші люди, з того часу як пани польські стали заводити і за Дніпром польські порядки, а особливо по кождій невдатній війні велика сила нашого народу йшла туди, осідала слободами і заводила подібний устрій козацький, як на Україні.
Над полишеним Острянином військом взяв провід Дмитро Тома-шович Гуня, що і в торішній війні вже раз виратував військо козацьке від погибели і сим разом не допустив козакам розсипати ся: дав добру відправу Полякам, а потім, чуючи, що надтягає сам гетьман Потоцкий з новими силами, відступив на саме Дніприще й заложив тут новий табор на старих окопах, над старим річищем Дніпровим, де ще за давніх часів били ся козаки з старостою черкаським. Позиція була незвичайно добра, а Гуня ще так добре їі укріпив, що потім польські інжінери признавали, що позицію сю ніяк не можна було добути; хіба тільки голодом можна було виморити той табор, а не здобути. Се відступленнє з під Жовнина і оборона на Старці-Дніпрі записали Гуню на вічні часи між найславнїйшими проводирями козацькими.
