«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович (бесплатные полные книги txt) 📗
Не помилило ся, бо справді Могила зєднавши в своїх руках величезні монастирські засоби з властю і авторитетом митрополита, вмів покермувати справами освітними й церковними енергічно й вдатно. В його руках зістав ся Печерський монастир з величезними богацтвами, йому віддано тепер иньший пребогатий монастир Пустинсько-Миколаївський; Михайлівський, де проживали попередні митрополити, також перейшов під його вплив. Далі зісгавав ся він старшим братчиком і керманичем брацтва. В його руках зібрали ся всі засоби, всї інституції православного Київа. І він використав отсї небувалі засоби й авторитет. Відживив й упорядкував запущене і розстроєне церковне житє православне. Високо поставив брацьку колегію—пізнїйшу київську академію, що на честь його потім носила імя „Могилянської". Розвинув великий рух видавничий, дбав про розвій літератури й учености, хоч, треба то сказати, ся київська могилянська ученість досить далека була народньому українському житю, бо приноровлялась більше до церковно-словянських взірців, з одного боку, і до польсько-латинської культури шляхетської—з другого. Понятє про народню українську стихію ще не встигло виробити ся ясно, а навіть подекуди нова шкільна наука й письменство пішли назад против початкив письменства на живій, розговірній мові, що заявили ся вже перед тим. Але сього тоді не бачили і високо ставили енергію і рухливість нового митрополита.
Свою енергію і запопадливість Могила показав зараз по виборі, зайнявши ся вибором православного владики для Перемищини, де засЇв був уніат Крупецкий і не хотів уступати ся, хоч як його хотіли позбути ся Українці. Вибрано владикою українського шляхтича з Волини Гулевича-Воютинського, чоловіка дуже завзятого—хотіли мати такого, щоб видер з рук уніатів се владицтво, признане останнім законом за православними. Але з різких виступів Гулевича—оружних наїздів, які він чинив, проводячи місцевою українскою шляхтою, щоб відібрати церкви та маєтки своєї єпархії, скористали Поляки, добули на нього засуд і потім той засуд зняли за дорогу цїну-епархії на православну і уніатську.
Могила був обережнійший. Він теж мусів здобути силоміць свою катедральну церку—св. Софію, що була в руках унїатів. Але се зробили його люде наперед, а Могила приїхав на готове. Се було в звичаях того часу, і серед православних тільки збільшило славу Могили як чоловіка, що вміє сильно постояти за добро православної церкви, і за се пробачили йому навіть суворе поступованнє з попереднім митрополитом Копинським, шо не хотів добровільно уступити ся перед Могилою, вважаючи його лядським прислужником. Та мусїв.
Кияне, духовенство, доохрестна шляхта українська радісно витали Могилу, стрічами, промовами, віршами й школярськими ораціями. В його особі святкували свою першу національну побіду по стількох літах смутку, неволі й пониження.
76. Сулима і Павлюк
Новий король горів воєнними замислами, але польська шляхта була неохоча до його плянів, тому Володислав дуже цінив козаків і дбав про їх прихильність. Зараз по своїй коронації зачав він війну з Москвою, а козаків ще перед тим вислав на пограничні сіверські землі, що належали до Москви. В похід свій під Смоленськ теж закликав козаків. Сойм одначе не дав йому повести війну по своїй волі і вже на другий рік Володислав мусїв її закінчити. Сподївав ся, що розгорить ся за те війна з Туреччиною, але й тут сенатори польські наказали Конєцпольскому, щоб нїяким чином не зачіпав ся з Турками і пильнував прийти з ними до згоди, і так Конєцпольский учинив. Рішено було поставити коло порогів кріпость, щоб загородити козакам путь на Запороже, і Конєцпольский поручив звісному вже нам інжінєру свому Бопляну, аби знайшов відповідне місце. Сим разом справа не зістала ся в проекті (як то вже не раз бувало): справді коло Козацького порога зачали будувати замок, і вже за кілька місяців стояла там польська залога, на великий гнїв козакам, котрих не тільки не пускали на Запорожи, а ще й робили ріжні прикрости, перешкоджаючи в усяких промислах степових. І без того козаки були незадоволені, бо не тільки нічого не дістали за останню війну, а ще користаючи з спокійного часу уймали їм навіть против давнїйшого, — а тут іще така халепа! Отже чекали тільки нагоди, щоб розвязати собі руки і знищити ненависне лядське гніздо. Подумати тільки—куди залізло!
Таку добру нагоду, здавало ся, насувала козаччині шведська війна що нависла над Польщею з початком 1635 року. Володислав, як і його батько, мав претенсії на шведську корону, бо його батько був з шведського королівського роду і якийсь час був навіть королем шведським; тому він з великою радістю вхопив ся за сю війну. Збирав ся воюваюти Шведів на морі, а згадавши собі козацькі походи, задумав пустити на них козаків: виписав козацьких майстрів, щоб вони на Нїманї зробили тридцять чайок і наказав зібрати понад реєстр з півтори тисячі козаків в сей похід. Так і зроблено було, і козаки себе й на Балтийськім морі показали не гірше як на Чорнім: Шведи привитали їх з гармать, але гарматні кулі козацьким чайкам не пошкодили, вони кинули ся на шведський корабель, здобули й навели доброго страху на Шведів. Всї дивували ся, як вони на тих малих човнах зносили вітер і бурю і розкидані вітром зараз же знову збирали ся в порядку. Але повоювати тут їм не прийшло ся, бо й тут війна не витанцювала ся і незабаром король сказав козакам вертати на Україну, а чайки поховати про дальшу потребу.
Тим часом наУкраїнї козаки, не знаючи, що дїло йде до згоди, сподївали ся, що Польща вплутаеть ся в тяжку війну й не буде мати змоги дуже пильнувати козаччини. Отже задумали саме тепер визволити ся від ненавистного Кодака. Тодішній гетьман козацький Іван Судима несподівано, в ночи напав на Кодацький замок, здобув його, вхопив коменданта й казав розстріляти, иньших вояків порубано й сам замок до решти знищено. Се наробило великого гніву в Польщі. Конєцпольский, що вже вертав ся з шведської війни на Україну, грозив крівавим погромом козакам за таку обиду. Реєстрові козаки, щоб не допустити до війни, постановили видати тяжкому ворогови провідників того нападу на Кодак, Судиму і його близших товаришів-старшину. Адам Кисіль, що був комісаром в справах козацьких, оповідає, що його попередник і старший товариш в сих справах Лукаш Жолкевский (брат гетьмана) крім того й грошима сипнув між козаччину, намовляючи, аби відступила від Сулими. Реєстровцї вхопили Судиму і пятьох його то-варищів і вислали в кайданах до Варшави, а там їх на соймі судили й засудили на смерть. Поляки, навіть неприхильні козакам, дуже жалували, що такі славні вояки згинуть від меча катівського—особливо Судима. Він був довголїтнїм ватажком козацьким, кілька разів був гетьманом, безліч ходив на Турків і нїколи навіть рани на війні не дістав. Мав золоту медалю від папи Павла (що був папою в другім десятилїтю XVII в.), а дістав її за те, що здобувши турецьку галеру і на нїй взявши в неволю багато Турків, триста тих турецьких бранцїв привів до Риму і подарував папі. Сам король силкував ся якось виратувати його від смерти, але не міг. Намовляли Судиму перейти на католицтво, подаючи надію, що се його уратує, і він послухав, але се нічого не помогло: стято його, потім тіло розрубано і повішено на чотирох рогах міських улиць.
Відсилаючи Судиму і його товаришів на смерть, реєстровцї просили і короля ріжних пільг: аби їх старости не кривдили, та й гроші за службу, давно вже не "лачені, аби раз уже їм заплатили. Король обіцяв, та не було чим виплатити, як звичайно; навіть кодацький замок не було чим відновити. Тим часом наказувано козакам, аби на море не йшли й своєвільних пильнуваліі. Але се приходилось їм все тяжше. бо не тільки виписчики, а й реєстрові козаки все більше почали бунтувати ся, жалуючи ся, що від них служби й послуху хочуть а грошей не платять і від утисків панських і старостинських не дають оборони. Кисіль, що був тодї комісаром, старав ся підтримувати порядок, прикладом Жолкевского роздаючи гроші між старшину, аби гамувала „чернь" козацьку. Тодішній гетьман Томи-ленко і писар військовий Онушкевич теж старали ся гамувати як могли; але козаччина бунтувала ся, особливо козаки правобічні: Черкаський і Чигиринський полк, а головним привідцею невдоволення був Павлюк Бут.
